Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник. Невідомі факти, світлини, вірші

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України зберігаються унікальні документи, які відображають діяльність очолюваного генерал-хорунжим Юрком Тютюнником Партизансько-повстанського штабу, містять накази Армії УНР, оригінали і копії документів уряду, особисте листування за часів перебування в еміграції та в Україні, його рукописи книги «Зимовий похід 1919–1920 рр.» та деяких статей, інші матеріали щодо українського визвольного руху XX століття, а також світлини, які досі ще не публікувалися.

Усе це свого часу містилося в особистому архіві Ю. Тютюнника і згодом потрапили до органів дпу усрр внаслідок проведення чекістської операції з виманювання отамана на українську територію і його арешту. Після опрацювання і розсекречення електронні копії 3 712 документів на 5 688 аркушах багатотомної архівної справи було передано до Українського інституту національної пам'яті. Вони лягли в основу низки наукових статей, монографій, книг і документальних фільмів. За оцінкою фахівців, ці матеріали мають історико-культурне значення, а більшість із них є оригінальними, ексклюзивними і дуже цікавими. Повторне звернення до цих та інших матеріалів з архівних фондів СЗРУ і їхнє додаткове вивчення напередодні дня народження Ю. Тютюнника дало змогу пролити світло на окремі, досі маловідомі факти з його життя і діяльності.

 Юрій (Юрко) Тютюнник народився на Великдень, 20 квітня 1891 року, в селі Будище Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області). Спогади про родовід, дитячі та юнацькі роки й подальше дорослішання зберігаються у слідчій справі на Ю. Тютюнника. Він їх записав уже після другого свого арешту в 1929 році в камері № 9 Харківської в’язниці дпу усрр.

«Народився 20 квітня (за старим стилем) 1891 року, – йдеться в них, – у тому ж таки селі Будищах. Народження моє припало на самісінький Великдень, як раз тоді, коли люди під церквою паски святили.

Був на селі забобон, йняли люди віри, що той, хто вмре на Великдень, без ніякого тобі ходження по митарствах потрапляє просто до раю. Щасливі були отакі мерці. Й от мабуть тому мені також на роду написано, – казали, – щастя зазнати.

– Чи то видано? Чи чувано? Треба йому на самісінький Великдень та ще й уранці до схід сонця народитися, гомоніли селяни.

Коли я народився, то й хазяйство батьки вже мали краще: двоє коней, корова, вівці... Так немовби то все віщувало, що я таки щасливіший від своїх старших живих трьох братів та сестер.

Стала мене мати годувати, а я почав рости…»

Світлин з дитячих літ, вочевидь, не було. Одна з найперших, за юнацтва, збереглася в архівних фондах СЗРУ без прив’язки до дати і місця. Дві інших світлини, де зображений з дружиною і донькою та один, орієнтовно зроблені на межі 1920 року. Їх напевне завжди тримав при собі, або в особистому архіві.

Особистому архіву Ю. Тютюнника в матеріалах справи приділено особливу увагу. Чекісти знали про той архів і хотіли так само захопити його, як і самого отамана. В тому архіві зберігалися накази, договори, розпорядження, штати урядових і військових структур, платіжні та інші фінансові документи, уповноваження, листи, зокрема копії та оригінали листів Симона Петлюри до урядовців, рапорти, телеграми та інші відомості періоду Першого зимового походу Армії УНР.

Серед численних документів увагу привертають такі: копія договору УНР з Польщею, Статут Управління Голови Директорії головного отамана війська та фльоти УНР, Закон про реквізицію для потреб війська Української Народної Республіки у військовий час, проєкт організації розвідчої праці на Україні, журнали засідань Ради Народних міністрів, звернення «До хвальної трейтьої залізної стрілецької дівізії», шифр під літерою «УНР», відозва ініціативної групи з відновлення «Вільного козацтва», статистичні відомості природнього багатства на Україні та їх експлуатація, відомості про армії держав сусідніх з російською федерацією (згідно з більшовистськими відомостями) та інші. Усе це неабияк цікавило чекістів, і вони прагнули за будь що отримати цей архів.

Крім цього, в архіві чекісти сподівалися знайти документи про підтримку Польщею, Румунією та Францією уряду УНР, надання цими країнами матеріальної і фінансової допомоги інтернованим частинам Армії УНР і українським урядовим інституціям. Цю інформацію хотіли скомпонувати відповідним чином і використати для підготовки таких публікацій, які б змусили уряди цих країн відмовитися у подальшому від допомоги діячам Державного центру УНР у екзилі.

 «Підбиваючи підсумки, – йшлося в одному з документів дпу усрр, підготовленому в липні 1923 року, – необхідно зазначити, що наше завдання за цією оперативною розробкою таке: компрометація поляків, румунів і французів як таких, що виступають проти радянських республік, вмішуються в їхні внутрішні справи, а також документально довести, що вони, тобто уряди, витрачають кошти на підтримання еміграції та інтервенції. Далі – обезголовити еміграцію, перетягнути на наш бік найнебезпечніші для нас елементи, скомпрометувати всю еміграцію в очах західно-європейських імперіалістів, з одного боку, а з іншого боку, через агітацію показати емігрантам, що Польща та інші використовують їх здебільшого як шпигунський і бандитський матеріал. Крім цього необхідно поширювати інформацію використанням- фіктивної «ВВР» [Вища військова рада], що радянська національна політика цілком відповідає прагненням малих народностей, зокрема українців. Загалом найголовнішим нашим завданням є здобування документів» (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 44. – Арк. 125).

Чому саме Ю. Тютюнник був для радянської влади таким «найнебезпечнішим елементом»? Відповідь на це питання знаходимо в тогочасних документах дпу. В одному з них зазначалося: «…Група Тютюнника увібрала в себе найбоєздатніші частини 4-ї Київської дивізії, які дислокувалися в Каліші (Польща) і не піддалися розкладанню, а також кваліфіковані шпигунські кадри, які пройшли школу польської, румунської і французької розвідок. Не випадково саме на цю групу робила ставку світова реакція, сподіваючись використати інтернованих у Польщі і Румунії польських офіцерів і солдатів не лише в підривних діях проти радянської України, а і як основу майбутньої «армії УНР», складової частини сил світової реакції, які готували нову інтервенцію проти країни совєтів. Усе це зумовило наш підвищений інтерес до закулісних маневрів петлюрівської контрреволюції» (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 43. – Арк. 47–48).

Крім зазначеного в довідці, Ю. Тютюнник мав великий досвід військової і політичної діяльності. Був учасником Першої світової війни. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії. Невдовзі сформував 1-й Сімферопольський український полк. Під час другого Всеукраїнського військового з’їзду обраний членом Центральної Ради. У період Директорії – командувач Київською групою Армії УНР, заступник командувача Армії УНР. Один із ініціаторів Першого зимового походу (грудень 1919-го – травень 1920-го), який пройшов від першого до останнього дня. Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі. Очолив Партизансько-повстанський штаб, що готував загальноукраїнське повстання, командував повстанською армією в Другому зимовому поході (листопад 1921-го).

Відтак чекісти надавали особливого значення операції з його захоплення і нейтралізації. Сама операція докладно описана у численних публікаціях, підготовлених на підставі слідчої та оперативної справ. У них лише трапляються окремі неточності й домисли. Зокрема нерідко йдеться про те, що отамана перед захопленням «ще у човні оглушили, за двома версіями, ударом руків’я револьвера або веслом». Насправді було не так. В архівних документах зазначається, що перед переправою з румунського берега на український для відвідання наради організованої чекістами міфічної легендованої організації «Вища військова рада» Ю. Тютюнник до останнього сумнівався, чи справді та існує і чи все те не є пасткою. Коли на його вимогу з радянського боку прибув наближений до нього Петро Стахів, на той час уже завербований органами дпу усрр агент, він його відвів поодаль і запитав: «Петре, не будемо один одного підводити. Чи не фікція ця «Вища військова рада»? Той відповів, що організація справжня і люди в ній цілком надійні.

Після цих слів Ю. Тютюнник, як ідеться в архівних документах, сів у човен і дав команду на переправу. До іншого берега дісталися без пригод. А вже коли на суходолі на отамана несподівано накинулися чекісти, які маскувалися у засідці, він від несподіванки та пережитого сильного шоку знепритомнів. У непритомному стані перебував упродовж двох годин.

Але захопленням і арештом Ю. Тютюнника операція не обмежувалася. Це було лише однією з ланок широкомасштабної операції з ліквідації всього українського національно-визвольного руху і всередині усрр, і за кордоном, його збройного опору, сіяння зневіри, внесення розбрату, компрометації петлюрівщини як явища і дискредитації самого Головного отамана – Симона Петлюри.

Про те, що вістря чекістів у цій операції були спрямовані безпосередньо проти С. Петлюри, зазначає багато дослідників. Такі заходи здійснювалися з використанням Ю. Тютюнника і за життя Головного отамана, і вже після того, як того було вбито у 1926 року у Парижі. Водночас серед архівних документів тогочасного періоду знайдено такі, які свідчать, що чекісти так само і в 1923 році розглядали можливість поквитатися з С. Петлюрою.

Ось витяг переліку завдань із довідки, підписаної саме 1923 року начальником контррозвідувального відділу дпу усрр Івановим: «Варшавському резидентові необхідно знати, що наше головне завдання – зіштовхнути Петлюру, а краще всього, звісно, захопити Петлюру і доставити його в Україну, як ми це зробили з Тютюнником. Для цього Петлюру потрібно ізолювати, готуючи ґрунт для того, щоб у потрібний психологічний момент запропонувати йому нараду з головою «ВВР» десь на кордоні, на території України або Польщі. Поки ж слід поширювати чутки про те, що він і його прихильники не знають української дійсності, і що вони мають приїхати для роботи в Україну…» (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 44. – Арк. 125).   

Проте, як свідчать матеріали справи, до якогось конкретного втілення той задум у 1923 році не дійшов. Після того, як Ю. Тютюнника виманили на територію усрр і заарештували, наступним етапом було вивезення із Румунії особистого архіву генерал-хорунжого. Чекісти змусили його написати кілька листів. Одного – до адвоката, в якого зберігався архів, другого – до дружини, в якої був ключ від валізи з документами, третього – до товариша, який мав посприяти у доправленні матеріалів через кордон. Зрештою, знайшли контрабандистів, яким заплатили гроші, і ті перевезли архів на територію усрр.

Після перевезення матеріалів до Харкова, тодішньої столиці усрр, їх почали вивчати в дпу. Під час ретельного аналізу дійшли висновку, що більшість документів становлять історичну цінність і можуть бути корисними для дослідників, а також для військових, оскільки містять розповіді про бойові дії в умовах тривалого рейду в тилу. Ухопилися було за папку з назвою «Доповідь С. В. П.». Але жодних доповідей Симонові Петлюрі в ній не знайшли.  Водночас окремі інші матеріали, на переконання чекістів, могли бути використані для звинувачення Ю. Тютюнника в антирадянській контрреволюційній діяльності або до схиляння його до відмови від подальшої боротьби. Крім цього, знайшли й те, що можна було використати «проти Польщі і проти Румунії», а також велику кількість рукописних літературних творів і листів Ю. Тютюнника.

Саме листи Ю. Тютюнника справляють велике враження. Більшість із них датується 1919–1923 роками. Епістолярії відображають погляди генерал-хорунжого і його однодумців на українську державність, становище української політичної й військової еміграції у Польщі та Румунії, діяльність українських громадських і політичних організацій за кордоном, ведення антибільшовицької боротьби, особисті контакти та родинне життя.

Серед документів знайдено і повний текст рукописного вірша, який Ю. Тютюнник написав 28 лютого 1929 року, перебуваючи у Харківській в'язниці дпу, і підписав своїм літературним псевдонімом «Юртик». Тоді його вдруге заарештували. За відверті антирадянські погляди і за те, що не повністю розкрив перед чекістами підпільну мережу в Україні, яка створювалася ним ще до арешту в 1923 році. У відкритих джерелах наводиться лише остання строфа, як нібито короткий вірш. Повний же текст такий:

Хтось посіяв пахучий горошок,

І росте він так буйно, як хміль.

Він приваблює серце та очі,

Він пригадує зуб’я борін.

 

Бо тим зуб’ям скородив я поле,

Поруч з ним я ходив по ріллі.

Горуваті життя мого гони,

А все ж зуб’я в пригоді мені.

 

Бо коли насувалась навала,

Щоб здушити за горло вночі,

Україна від краю до краю повстала,

З того зуб’я кувала мечі!...

 

На балконі посіяно айстри.

Не пахучі, та гарні вони.

І крізь мури кам’яні і ґрати

Чути шепчуть: «Іди до мети!»

 

Бо вподобав я айстри розкішні

За їх кольори вільні, як міт.

Бо під стіл як ходив я ще пішо,

Поміж айстр прочитав «Заповіт».

 

Бо як гуркнуло громом у хмарах,

Узялись за гармати і ми,

І кайдани іржаві ми рвали,

З «Заповітом» ішли до мети».

 

І горошок, і айстри зів’яли,

Їх укрито туманів руном,

А холодні вітри хоч і грають,

Вони з листям посіють зерно.

 

Хіба можна спинити стихію?

Не спинити ж нікому життя?...

Україна діжде буревію,

Не згноїти ж бо того зерна!

 

 Хіба ж можна засипати море?

Хоч би й гору кісток навернуть?

Не злякають ніякі нас гони, –

До мети пробиваємо путь!...

(ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 37. – Арк. 1).

А ось уривок із одного з рукописних творів Ю. Тютюнника: «Само життя без жалю викидає на смітник ідеологів «братнього співжиття». В кому ще є жива душа, той поривається на допомогу існуючому вже фронту, а не дезертує під прапор містичних фронтів і не грається в «центри», що, не маючи національної гідности, шукають рятунку там, де кувалися і куються кайдани на Україну» (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 42. – Арк. 359).

Ці прозові й поетичні рядки написані в різні періоди життя Ю. Тютюнника, з різницею приблизно в десять років, але в них чітко простежуються життєве кредо автора, його біль, його любов до України, уболівання за її долю. І ці рядки свідчать про те, що ані арешти, ані численні чекістські намагання його зламати, переінакшити, зіграти на його слабкостях не знищили в ньому національної ідентичності.

Загалом у ГДА СЗРУ України виявлено понад 2 000 документів, написаних рукою Ю. Тютюнника. Вони мають надзвичайно важливе наукове та суспільно-політичне значення й досі становлять інтерес для дослідників, адже повертають об'єктивну історичну пам'ять про одного з найвідоміших, а водночас суперечливих діячів Визвольної боротьби за незалежність України, про події столітньої давності, дають змогу ще раз пересвідчитися, що ворог хитрий і підступний, а боротьба за незалежність ніколи не буває легкою і безкровною.