Євген Коновалець у протистоянні з ДПУ-НКВС

23 травня 1938 року співробітник НКВС СРСР Павло Судоплатов убив керівника Проводу ОУН Євгена Коновальця. Фатальний вибух у Роттердамі став завершенням багаторічної широкомасштабної операції радянських органів ДПУ-НКВС, вказівку на здійснення якої давав особисто Йосип Сталін. Попри те, що обставини цієї операції ретельно досліджені й описані, документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України, досі невідомі громадськості, дають змогу доповнити загальну картину і дати відповідь на запитання, яке упродовж останніх десятиліть обговорюється науковцями й істориками: чи мав шанси Є. Коновалець у тій ситуації позбутися щільної опіки з боку радянських спецслужб і залишитися живим.

  Операція з нейтралізації і ліквідації Євгена Коновальця розроблялася центральним апаратом ОДПУ (згодом – НКВС) СРСР. Вона отримала назву «Ставка». Завдання стояло чітке: не відстежувати, не скомпрометувати, а саме вбити. У Москві зберігаються і всі матеріали, пов’язані з цим. У них відображені цілі, плани, оперативні заходи, виконавці тощо. Ці документи могли б пролити світло на досі нез’ясовані окремі епізоди і дати більше інформації для розуміння того, що ж тоді відбулося. Значно більше, ніж залишив  у своїх спогадах П. Судоплатов, який щось недоговорив, а щось подав у вигідному йому чи тодішній системі світлі.

Матеріали, що зберігаються в Галузевому державному архіві СЗР України, – це окремі довідки, спецповідомлення, агентурні повідомлення, меморандуми, здебільшого копії, датовані 1933–1937 роками, копія фотографії з литовського паспорта. Тобто того періоду, коли задумувалася і розроблялася операція. ДПУ УСРР  у цій ситуації виступало як допоміжний підрозділ зі своїми оперативними джерелами, впровадженими свого часу в середовище української еміграції. А майбутній головний виконавець, Павло Судоплатов, на той час уже був переведений по службі з Харкова до Москви.

У той період завдання рішучої боротьби із закордонними українськими націоналістичними центрами було одним із головних для зовнішньої розвідки СРСР та її підрозділів в УСРР. У 1933 році голова ОДПУ СРСР В’ячеслав Менжинський підписав наказ про розроблення плану дій із нейтралізації ОУН та її лідерів.

Після отримання цих директив Іноземний відділ ДПУ УСРР одразу надіслав до Москви відповідні пропозиції. Серед іншого був пункт про впровадження в оточення Євгена Коновальця перевіреної і надійної агентури, яка змогла б дізнаватися про плани Провідника ОУН і впливати певним чином на розвиток подій.

На той час ДПУ УСРР уже мало у своєму арсеналі агента Василя Лебедя. Після залучення до співпраці він невдовзі був включений чекістами  до списку особливо цінної агентури. Ось як це відбувалося.

У роки Першої світової війни В. Лебедь служив у підрозділах Українських Січових стрільців, де познайомився з Є. Коновальцем. Під час національно-визвольних змагань в Україні вони разом воювали проти частин Червоної армії та інших ворогів УНР. Після того як українське військо опинилося на території Польщі і припинило відкритий спротив, Є. Коновалець направив в Україну відданих побратимів для організації підпільних осередків і повстанського руху. Серед них був і В. Лебедь. Але розгорнути підпільну роботу йому не вдалося. Він одразу потрапив до рук чекістів і в обмін на життя та спокій для себе й своїх близьких погодився на співпрацю.

Досі обставини знайомства В. Лебедя з Є. Коновальцем історики описували по-різному. Нині є змога прояснити цю ситуацію, спираючись на один із розсекречених документів.  Це власноруч складена українською мовою письмова доповідь самого В. Лебедя. Він зазначав: «Коновальця Євгена я знаю з 1917 р. з СС (Січові стрільці – прим.), якими він командував. Будучи в СС, я з ним особисто був знайомий. Близько з ним я познайомився через начальника штабу СС Мельника Андрія, з яким я був близько знайомий ще з 1914 р. з полку УСС (Українські Січові стрільці – прим.) Австрійської армії, а я в нього був командиром чоти» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6964. – Арк. 28).

Далі у довідці В. Лебедь наводить відповідні аргументи, вочевидь на прохання оперативних працівників ДПУ, які намагалися переконатися, що він справді був у близьких стосунках із Є. Коновальцем, зможе увійти до нього в довіру й виконати поставлені завдання. Агент згадує, що після повалення Гетьманату Є. Коновалець довірив йому вести переговори з отаманом Зеленим, який тоді виступив проти Директорії. Крім цього, зазначає, що служив разом із братом Є. Коновальця Степаном: «З Коновальцем молодшим я знайомий з СС, де він був під моєю командою як командир чоти. З ним я весь час був знайомий дуже близько, і відносини між нами були не лише як між знайомими, а як між близькими товаришами» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6964. – Арк. 30).  

В. Лебедя так прискіпливо розпитували не спроста. Адже він мав зіграти одну з ключових ролей у цій операції і стати важливою ланкою для з’ясування намірів Є Коновальця і стеження за ним.

Діючи за вказівкою чекістів, В. Лебедь у серпні 1933 року прибув до Бельгії на радянському вантажному судні. Там розшукав члена Проводу ОУН Дмитра Андрієвського. Згодом до Брюсселя приїхав Євген Коновалець.

 Згідно з легендою, В. Лебедь, який у той час мав прізвище Хом’як, переконливо розповідав про налагоджену ним підпільну роботу в Україні, чого насправді не було.  Нібито він на початку 1930-х років працював фінансистом у будівельному тресті Харкова, а коли почалися арешти, зник з міста і деякий час переховувався, потім за фальшивими документами влаштувався до знайомих моряків на радянське судно, на якому й прибув до Бельгії.

Є. Коновалець наполягав, щоб В. Лебедь повертався в Україну для розбудови підпільної мережі. Зрештою, у жовтні 1934 року агент прибув до СРСР і доповів у ДПУ, що поставлене завдання із завоювання довіри керівництва ОУН виконав.

На наступному етапі вирішили за посередництва Лебедя-Хом’яка впровадити в ОУН кадрового співробітника центрального апарату НКВС. На цю роль обрали Павла Судоплатова. Він мав видавати себе за ідейного борця за незалежність України. У листах до Є. Коновальця В. Лебедь повідомляв, що до роботи в підпіллі залучив колишнього комсомольця, з яким давно знайомий, виховував його у націоналістичному дусі і вважає, що з нього вийде корисна для української справи людина. Він пропонував направити молодика за кордон для спеціального вишколу. Водночас П. Судоплатова майже упродовж року інтенсивно готували до цієї поїздки і навчали німецької мови.

У червні 1935 року В. Лебедь разом із П. Судоплатовим, який узяв ім’я та прізвище Павлусь Валюх, прибули у Фінляндію, де незадовго до цього співробітники НКВС легалізували ще одного агента в середовищі ОУН –Кіндрата Полуведька.

Після кількамісячного мешкання у К. Полуведька П. Судоплатову невдовзі вдалося зустрітися з Є. Коновальцем і встановити з ним довірчі стосунки. Василь Лебедь відрекомендував його своїм племінником, представником нового покоління української молоді, яке розчарувалося в радянській дійсності і готове боротися за відновлення незалежності України. Поступово стосунки між Судоплатовим і керівником Проводу ОУН стали дружніми. Вони разом їздили до Парижу і Відня, де зустрічалися з лідерами української еміграції, обговорювали плани можливого розгортання націоналістичного підпілля в Україні на випадок початку війни.

Увесь час, до виїзду П. Судоплатова за кордон і після його повернення до СРСР, за Є. Коновальцем, як свідчать архівні документи, здійснювали ретельне стеження. До цього залучили резидентури радянської розвідки у Німеччині, Швейцарії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Литві та інших країнах. Масштаби цього стеження, кількість залученої агентури, застосування різноманітних оперативних форм і методів, обізнаність у пересуванні об’єкта стеження вражають.

Ось витяг із доповіді резидента ОДПУ в Парижі від 12 грудня 1933 року про приїзд В. Лебедя і його зустрічі з провідними діячами української еміграції: «Друга зустріч була на квартирі Андрієвського зі Сціборським, який приїхав з Парижа і довго його розпитував. Потім приїхав Богуш із Женеви. Особливо всі цікавилися становищем в Україні. Нарешті до «Лебедя» прийшов Андрієвський і запросив до себе. Зайшовши до нього, він побачив знайому особу, яка сиділа в кріслі, це і був Коновалець, який приїхав із Берліна. Останній йому запропонував докладно розповісти, де він був і що робив відтоді, як він його послав у відрядження. Розповідь тривала 4 години. У «Лебедя» склалося враження, що Коновалень в усякому випадку не недовірливо поставився до нього» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6964. – Арк. 6).  

У багатьох документах наводиться інформація про переміщення Є. Коновальця Європою і його зустрічі, як наприклад:

«Вождь ОУН полк. Коновалець, одержавши відмову у візі в Німеччину повернувся назад із Парижа в Женеву» (22.07.1934 р.)

«24 квітня в Берлін прибув член Проводу ОУН Сушко Роман (нач. розвідки ОУН)… Одночасно туди ж прибув із Женеви сам вождь ОУН Коновалець Євген» (травень 1935 р.)

«Коновалець виїхав із Женеви і тимчасово зупинився у Відні. Дозвіл на проживання в Австрії він має до 1 квітня ц. р.» (14.03.1936 р.)

«2 березня Коновалець звернувся з проханням дозволити йому в’їзд у Литву до литовського уряду, який це питання нині обговорює» (14.03.1936 р.)

«Полковник Коновалець одержав дозвіл на в’їзд до Америки, куди і збирається виїхати у другій половині квітня ц. р. … Нині полк. Коновалець перебуває у Відні» (26.04.1936 р.)

«Полковник Коновалець до 19-го травня перебував у Відні. Нині він виїхав у Швейцарію і потім поїде до Парижа» (23.05.1936 р.)

«Полк. Коновалець приїздив до Парижа на початку літа цього року. Пробув він тут кілька днів і поїхав до Америки. Під час перебування його в Парижі він мешкав на квартирі в Удовиченка. В останнього відбулася конспіративна нарада українських військових діячів» (5.07.1936 р.)

«За наявними даними полк. Євген Коновалець перебуває нині в Амстердамі і збирається знову поїхати до Швейцарії, де йому дозволено перебування, крім Женеви» (14.10.1936 р.)  

Таке ретельне стеження за Є. Коновальцем було можливе лише шляхом залучення великої кількості оперативних джерел НКВС у його оточенні в різних країнах, а також у поліцейських та адміністративних установах.  І це за умови, що все відбувалося за кордоном, де радянська розвідка діяла негласно. Можна лише уявити, які сили, засоби і кошти були залучені для того, щоб контролювати кожен його крок. Навіть вдалися до перлюстрації кореспонденції, адресованої Є. Коновальцю.

Про це свідчить документ від 23 серпня 1937 року за підписом керівника Іноземного відділу ГУДБ НКВС СРСР Абрама Слуцького і на той час начальника групи «А» цього ж відділу Павла Судоплатова, в якому йдеться про те, що резидентурі радянської розвідки у Парижі вдалося прочитати лист Євгена Коновальця до генерала Миколи Капустянського, одного із активних діячів ОУН. Як ідеться в повідомленні резидентури, агенти НКВС у близькому оточенні М. Капустянського дізналися, що його терміново викликали до Відня на якусь таємну нараду, на якій нібито мала вирішуватися доля України. Він поділився цією інформацію із відданими, як йому здавалося побратимами, і при цьому кілька разів діставав із кишені листа від Є Коновальця і перечитував його.

Щоб дізнатися, що ще написано в листі, агенти вдалися до певних хитрощів. Вони умовили генерала прийняти ванну перед дорогою, а самі в цей час узяли листа й скопіювали його від руки. Таким чином у Москві дізнавалися про плани Є. Коновальця і маршрути його пересування. І за таких обставин уникнути щільної опіки з боку радянських спецслужб об’єктивно не було змоги, а сховатися, зачаїтися, залягти глибоко в підпілля він не міг собі дозволити. Адже дбав не стільки про власну безпеку, скільки про інтереси української справи.  

Звісно, НКВС СРСР, попри тотальний характер стеження, не міг все охопити. Бо Є. Коновалець усвідомлював, що проти нього працює потужна машина радянських спецслужб. Він усе ж вдавався до певних заходів конспірації. Про це свідчать архівні документи, зокрема довідка під назвою «Діяльність ОУН» від 20 листопада 1936 року. Це фотокопія із Центрального державного архіву МВС СРСР (м. Ленінград), в якій стосовно оперативної перевірки Є. Коновальця зазначається: «Така перевірка не була звичайно легкою через сильну конспірацію в роботі ОУН і те, що нерідко навіть поважні працівники в окремих країнах не бувають обізнані щодо основних ліній роботи самого Коновальця і Малого Проводу…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6964. – Арк. 150-06).

Цей та низка інших документів стосовно діяльності ОУН та її Провідника Євгена Коновальця були надіслані із архіву в Ленінграді до Києва у 1968 році за вказівкою із Москви. У справі є рукописна довідка, у якій зазначено: «У 1968 році оонівські організації готувалися відзначити в Роттердамі 30-річчя від дня смерті Є. Коновальця. У зв’язку з вказівкою Центру нами готувалися заходи з компрометації дій оунівців. Для цього із Центрального державного архіву (м. Ленінград) нами були затребувані фотокопії наявних у них документів про антирадянську діяльність Коновальця. Ці документи використовувалися в статтях, опублікованих з метою компрометації Коновальця в газеті «Вісті з України» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6964. – Арк. 149).

Таким чином радянська пропаганда намагалася знищити і саму пам'ять про Євгена Коновальця, використовуючи для цього архіви в Москві і Ленінграді, а також трофейні документи, які дісталися після завершення Другої світової війни. Водночас новітня історія уже розставила акценти щодо інформації, яка десятиліттями збиралася й накопичувалася в архівах ДПУ-НКВС-КДБ і дала їм відповідну оцінку й трактування з позицій сьогодення і з точки зору мотивів дій провідних діячів українського національно-визвольного руху, які в усі часи боролися за свободу і незалежність України. 

Відтак пам'ять про Є. Коновальця живе у назвах вулиць його імені в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Рівному, Житомирі, Дніпрі, Полтаві та багатьох інших містах і селах, у назвах шкіл, у пам’ятниках, меморіальних дошках, численних книгах і документальних фільмах. А на самій могилі Є. Коновальця у Роттердамі на цвинтарі Кросвейк у день його загибелі 23 травня і в день народження 14 червня відбуваються урочисті заходи пам’яті за участі українських дипломатів, військових, представників української еміграції.