Інформбюро Генштабу Армії УНР. Віхи історії української розвідки

У період Директорії УНР у керівництва держави суттєво зріс попит на розвідувальну інформацію. Це пояснювалося тим, що посилилося збройне протистояння й усередині республіки, й на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру. Тож поява ще одного розвідувального органу була цілком закономірною. Цим органом стало Інформаційне бюро (скорочено «ІНФІБРО») у складі Генштабу Армії УНР.

Період Директорії був найтривалішим в історії тогочасних формацій української національної державності. Тоді щойно створеним, ще недостатньо розгалуженим і зміцнілим спецслужбам довелося діяти в доволі напруженій військово-політичній та оперативній обстановці. Упродовж 1919–1920 років територія УНР стала ареною збройної боротьби з інтервенцією радянської росії вкупі зі сформованими за її безпосередньої участі військовими частинами української радянської республіки, «білого» руху і Польщі, що намагалася відторгнути частину українських земель. Усе це супроводжувалося активною підривною діяльністю іноземних спецслужб і потребувало регулярного здобування розвідувальної інформації, передусім військового характеру.

Розвідка періоду Директорії зберегла здебільшого напрями, форми та методи здобування таємної інформації, притаманні спецслужбам Гетьманату. Водночас потенціал окремих її різновидів був вищим.

Центральним органом військової розвідки Збройних сил УНР була Розвідочна управа Генерального штабу. У той період військова розвідка мала таку організаційну структуру: центральний апарат, регіональні органи, відповідні підрозділи штабів військових з’єднань (дивізій, корпусів, бригад), підрозділи польової розвідки, радіорозвідки та інші.

Основним розвідувальним підрозділом був агентурний відділ. Він мав подавати начальнику Розвідочної управи Генштабу комплексний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі повідомлень агентури, польової розвідки, радіоперехоплення й матеріалів преси. Доповіді містили відомості про дислокацію і загальний стан військ Червоної армії, збройних формувань «білого» генерала Врангеля, отамана Махна та інших. Цей підрозділ також займався проведенням операцій на запіллі ворога.

Крім агентурного діяв закордонний відділ, який опікувався військовими аташе. Посади військових аташе запроваджувались у посольствах УНР 1-го і 2-го розрядів та в надзвичайних дипломатичних місіях. Організаційно-правовий статус і порядок поточної діяльності військового аташату УНР встановлювала таємна Інструкція для військових агентів осіб, котрі їх заступають. Згідно з нею військові агенти або аташе та їхні помічники підлягали начальнику Генштабу і перебували на обліку в закордонному відділі.

Крім збирання відомостей про стан іноземних збройних сил військові агенти мали здобувати інформацію про всі найважливіші законодавчі акти, військові та залізничні бюджети країни перебування, картографічні видання, військово-технічні винаходи, нові зразки бойової техніки, складати їх докладний опис.

Поступово на військову розвідку і військовий аташат почали покладати функції й загальнодержавної політичної розвідки: здобування, збирання і вивчення відомостей про політичну ситуацію в країнах, котрі були об’єктами зацікавленості, їх військово-економічний потенціал, створення позицій впливу з метою пошуку союзників у справі визнання й гарантування суверенітету Української держави. Найбільше це проявилося саме за часів Директорії УНР, коли нарівні з військовою розвідкою і контррозвідкою почали діяти загальнодержавні розвідка і контррозвідка.

Ці спеціальні органи були створені у складі політичного департаменту, який структурно входив до Міністерства внутрішніх справ УНР. Вони отримали такі найменування – відділ внутрішньої та відділ закордонної інформації. Ці підрозділи використовували класичні для спецслужб методи і засоби діяльності, основними з яких були агентура, її конспіративне використання і впровадження. Для цього була розроблена інструкція для агентів «політичної розвідки і контррозвідки».

Відділ закордонної інформації мав статус організації військового типу. Він здійснював розвідувальну роботу щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної і Добровольчої армій та повстанської армії Махна), а також країн – потенційних противників республіки й можливих союзників. По суті це був перший підрозділ загальнодержавної політичної розвідки в Україні. Своє функціонування він розпочав 24 січня 1919 року – з дня затвердження тимчасового штату.

Водночас для вдосконалення структури центрального апарату військової розвідки і створення регіональних органів із широкомасштабним планом дій у травні 1920 року при Генштабі було створене Інформаційне бюро. Структурно воно входило до складу Розвідочної управи Генштабу. Але фактично діяло як самостійний головний робочий орган військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки і стало, по суті, окремою спецслужбою, хоч це і зумовлювало певні дублювання в роботі Розвідочної управи.  

План поточної роботи цієї установи мав складати військовий міністр або начальник «ІНФІБРО», але з обов’язковим затвердженням міністром. Такий порядок планування роботи мав за мету забезпечити зв’язок між загальними оборонними зусиллями України та діяльністю військової розвідки республіки. Щодня начальник Інформбюро особисто доповідав начальнику Генштабу або керівникові військового відомства, що суттєво підвищувало його статус.

Структурно Інформаційне бюро складалося з центрального органу та філій. У складі центрального органу були відділи внутрішнього, зовнішнього догляду, розвідочний і реєстраційний. Це давало змогу автономно виконувати широке коло завдань із постачання розвідувальної інформації, її оброблення, підтримання внутрішньої безпеки Збройних сил, підготовки кадрів.

Розвідочний відділ займався агентурною розвідкою і на території України, де постійно йшли бойові дії, і за її межами, проводив агітаційно-пропагандистську роботу в арміях та серед населення ворожих УНР держав, здійснював у межах своєї компетенції та можливостей контррозвідувальні заходи за кордоном, організовував різноманітні акції за лініями ворожих фронтів.

З урахуванням великого досвіду попередньої оперативно-розшукової роботи керівником Інформаційного бюро призначили Миколу Красовського. До цього він у період Центральної Ради працював (із березня 1917 року) начальником кримінально-розшукового відділу м. Києва. Київський кримінальний розшук очолював до червня 1918 року. За Гетьманату на перших порах зберіг цю посаду. Водночас був членом підпільної організації, яка виступала проти присутності австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором. Входив до складу нелегального Комітету порятунку України. Відтак був заарештований і за вироком німецького воєнно-польового суду засуджений до двох років тюремного ув’язнення.

Після зречення від влади гетьмана П. Скоропадського  М. Красовський був звільнений із в’язниці. Працював у Міністерстві внутрішніх справ УНР. У Центральному державному архіві вищих органів влади (ЦДАВО) України зберігаються документи того періоду, які дають змогу пролити світло на деякі епізоди діяльності Інформбюро та її керівника.

В архіві збереглася його рукописна заява про призначення на роботу на ім’я міністра внутрішніх справ УНР, датована 2 квітня 1919 року. Спершу в ранзі урядовця з особливих доручень він долучався до формування й розгортання діяльності відділів внутрішньої та закордонної інформації. У квітні 1920 року в  Кам’янці, де тоді розташовувалися урядові установи, від військового міністра отримав вказівку розробити структуру і штат нового розвідувального органу. Підготовлені документи були затверджені 19 травня того самого року у Вінниці Головним Отаманом військ і флоту УНР Симоном Петлюрою.

В одному з рапортів, що зберігається в ЦДАВО, М. Красовський зазначав: «Інфібро щодня почало надсилати звіти про все, що торкалось військових і політичних обставин як на території У.Н.Р., так і на сусідніх та ворожих теренах. Ці звіти по одному примірнику щодня поступали: Головному Отаману, Голові Ради Міністрів і Військовому Міністру. Ці представники вищої влади цілком були задоволені звітами Інфібро і по мірі змоги давали засоби цій інституції доконче організуватись, щоб остання мала спроможність виконувати уже всю свою програму, яка зазначена була в законопроекті при утворенні Інформаційного Бюро» (ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 2. – Спр. 70. – Арк. 22).

 В іншому документі М. Красовський у дохідливій формі спробував викласти суть діяльності Інформбюро. Він писав таке:

«Прикладно висловлюючись, Інформаційне бюро по своїй ідеї має виявляти з себе фотографичний апарат, який на плівках своїх зафіксовує все, що попадає в його об’єктив. Причому об’єктив цього апарату направлено не в один тілько бік, а на всі чотири боки, захоплюючи не тілько наш рідний терен У.Н.Р., а всі великі простори сусідніх як ворожих, так і дружніх нам держав.

Щоденні звіти “Інфібро” і єсть ті плівки, на яких зафіксовується картина кожного попереднього дня. І чим сильніший буде вставлено в цей апарат об’єктив, тим більше і ясніше відіб’ється на плівці все те, що захопить об’єктив.

Щоденні картини, виготовлені в “лабораторії”  “Інфібро”, повинні надсилатись до Розвідочної управи Генштабу, а ця остання не повинна складати ці картини, а в день одержання розрахувати, якому потребителеві відповідну картину направити, щоб останній мав можливість скористувати те, що буде торкатись до спеціальности цього потребителя»

(ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 2. – Спр. 70. – Арк. 42).

   Серед архівних документів зберігаються конкретні вказівки про здійснення розвідувальної діяльності. Зокрема, у червні 1920 року ставилося завдання підготувати шість агентів для направлення до Одеси, Вінниці, Жмеринки, Фастова, Козятина і Києва, а також двох агентів-резидентів із двома кур’єрами кожному для впровадження в армії Махна і Врангеля. Крім того, відкрити школу агентів, у якій невідкладно підготувати шість агентів-резидентів і шість агентів-ходоків.

М. Красовський неодноразово виявляв принципову позицію і рішучість у відстоюванні власного погляду з багатьох питань. Через це мав конфлікти з вищим керівництвом, яке не вельми добре розбиралося в делікатних питаннях оперативної роботи. Були навіть випадки, коли його намагалися відсторонити від посади, дорікаючи колишньою багаторічною службою за царського режиму. При цьому вимагали, щоб при передаванні справ він надав звіт про всіх осіб, з якими підтримував агентурні зв’язки під час виконання розвідувальних завдань. Зокрема, такий наказ дав йому новопризначений керівник Розвідочної управи Генерального штабу Борис Снігірів, якого М. Красовський підозрював у різних зловживаннях і навіть у співпраці з більшовиками.

Але жодного разу М. Красовський на це не пішов і не розкрив особисті оперативні джерела, надбані ним за всі роки служби. А чимало з тих осіб працювало й за кордоном і упродовж багатьох років не поривало контактів з ним, всіляко довіряючи.

В одному з рапортів до керівництва Генерального штабу М. Красовський відверто писав про свою незгоду з тим, як окремі військові чиновники ставляться до діяльності очолюваного ним розвідувального органу. При цьому емоційно висловлювався про свою нездатність до компромісів із совістю, честю і обов’язками служби. «Моя свідомість у справах розвідки й ідейна боротьба зі всім злочинним і злочинцями, не вважаючи на їх положення, – заявляв він, – будуть тілько перешкоджати тім мріям і бажанням, якими керуються п. п. Снігіріви і тисячі подібних йому чужинців, які майже три роки руйнують і нищать все, що єсть корисного на Ниві Українській» (ЦДАВО України. – Ф. 1075. – Оп. 2. – Спр. 89. – Арк. 23).

Після еміграції українського уряду і військових частин  «ІНФІБРО» ще упродовж певного часу діяло у 1920–1921 роках на території Польщі. Однак за відсутності коштів на утримання підрозділ згодом був виведений зі складу Генштабу армії УНР. Низка його співробітників, зокрема й М. Красовський, за взаємною домовленістю керівників двох союзницьких військових відомств продовжила службу в ІІ відділі Генштабу Польщі, який займався питаннями розвідки і контррозвідки. У листопаді 1921 року після певних реорганізацій М. Красовського поновили на попередній посаді в українських структурах. Він отримав надзвичайні повноваження щодо організації розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, а його співробітники активізували роботу, зокрема в таборах перебування українських вояків у Польщі.

Нещодавно знайдені в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України документи доповнюють цю інформацію. Зокрема, у справі з назвою «Петлюрівці. 1922» зберігається рукописний звіт, виконаний олівцем 1 вересня 1922 року і з підписом «Камінський». У ньому йдеться про приїзд цієї особи до Львова і про його зустріч з М. Красовським, яка відбулася 22 серпня. Під час зустрічі обговорювали питання про переправлення повстанських груп на територію України.

Крім того, в документі зазначається, що М. Красовський у той час мешкав у Рівному, де діяв контрольний (розвідувальний) пункт уенерівської розвідки. Докладнішої інформації про його життя і діяльність в архівних документах не знайдено.

В умовах широкомасштабних військових дій, евакуації уряду з одного міста до іншого, нестачі кваліфікованих кадрів і достатніх коштів для фінансування намічених заходів організувати в той історичний період повноцінне функціонування «ІНФІБРО» та відділу закордонної інформації політичного департаменту МВС УНР було дуже складно. Водночас ці розвідувальні органи все ж залишили помітний слід в історії української розвідки. Про їхню активність свідчать неодноразові згадування про них у документах всеросійської надзвичайної комісії і значні суми винагород, які чекісти встановлювали за ліквідацію їхніх працівників.