Іван Багряний. Від першої особи (До 120-річчя від дня народження)

Звернення до розсекречених документів на відомого політичного діяча й письменника Івана Багряного (02.10.1906–25.08.1963), які зберігаються в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України, щоразу дає змогу відкривати маловідомі грані цієї непересічної особистості. Особливо красномовними є його персональні свідчення, пояснення, спогади, репліки щодо своїх вчинків і навколишніх подій, які зафіксовані в протоколах допитів, довідках нквс / мдб / кдб срср, агентурних повідомленнях, власноручних поясненнях і публіцистичних начерках, які прискіпливо збирали чекісти й долучали до справи, щоб спробувати перетягнути його на свій бік. Але так і не змогли.  

Навіть перебуваючи під арештом і слідством у 1930-х роках, Іван Багряний не боявся відверто говорити про свої погляди й переконання. У цьому він увесь – відкритий, емоційний, запальний, несподіваний, прямолінійний, сміливий, непоступливий, непримиренний, безкомпромісний, гострий на слово і внутрішньо вільний.

Ось що зазначено в «Показаннях про контрреволюційну діяльність від заарештованого І. П. Лозов’ягіна (Багряного)»:

«У середині 1925 року вибув із комсомолу; відірвавшись від комсомолу, почав захоплюватися віршами; писав сценарії, драми й повісті. Опинившись поза організацією, одразу гадав, що можна бути комуністом, не будучи членом комсомолу, але був уже “без руля і без вітрил”.

Спершу вчителював (викладав малювання в Охтирському дитячому садку); потім покинув і почав подорожувати, “збагачуючись враженнями”. Був у Криму, на Кубані, працював у Кам’янець-Подільському в редакції газети “Червоний кордон”, був її репортером, ілюстратором і друкував у ній свої вірші.

…Восени 1926 року здав екзамени і вступив до Київського художнього інституту, переїхавши на мешкання до Києва.

Відтоді змінюються мої погляди»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 1. –  Арк. 160).

Про погляди слідчі нквс розпитували Івана Багряного окремо. У справі наводяться такі його зізнання:

«У 1928 році я переїхав до Харкова і мав тоді такі переконання:

1. Я повинен працювати в першу чергу для укр. культури і твори мої мають бути національними не лише за формою, а й за змістом.

2. Національна політика проводиться неправильно… Російській культурі надається перевага і для неї створюються кращі умови, і за рахунок нашої російська культура домінує. Ми від неї залежні.

3. У своєму культурному розвитку нам необхідно орієнтуватися на Європу, а не на москву.

4. Для української культури створені дуже тісні межі… Я хотів писати, друкуватися і просувати свої погляди й настрої в маси. Моя місія в тому, щоб залишитися українським письменником до кінця, пробуджуючи своїми творами “національну свідомість”»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 1. –  Арк. 54).

За такі переконання й видані станом на 1932 рік «націоналістичні за змістом, очевидно контрреволюційні» твори «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», «Батіг», «Аве Марія», «Скелька» та інші Івана Багряного за рішенням Особливої наради при колегії одпу усрр вислали за межі України строком на 5 років. Свою втечу зі спецешелону нквс під час руху тайгою він яскраво описав у романі «Тигролови». Водночас то було художнє відображення подій.

На тлі цього доволі цікавою й досі невідомою є інша версія втечі, яку з його слів переповів земляк і далекий родич Іван Семенович, він же агент мдб «Доля». В агентурному донесенні в рамках ведення оперативної справи на Івана Багряного він виклав таке:

«Якось у перші дні окупації Охтирки німцями джерело мало бесіду з Багряним-Лозов’ягіним Іваном Павловичем. Джерело просило розповісти про його життя у період заслання. Він розповів таке:

“У 1932 році мене засудили до п’яти років заслання в далекі табори. Привезли в табір, який знаходився на березі річки Амур неподалік від одного великого міста, назву якого не пригадую, але нібито Хабаровська...

Якогось дня всіх таборових в’язнів, зокрема й мене, вивели купатися на Амур. Уміючи добре плавати, я пірнув у воду і поплив під водою за течією. Завдяки швидкій течії річки мене віднесло далеко, і я випірнув за межами табору, знайшов свій прихований одяг, перевдягнувся й опинився в місті як вільна людина, тобто Багряним Іваном Павловичем. А наступного дня в таборовій газеті було оголошення, що під час купання втопився Лозов’ягін Іван Павлович. Так я почав нове життя…”»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 3. –  Арк. 55).

Через кілька років після завершення німецько-радянської війни агент мдб «Доля» отримав від чекістів завдання нелегально перейти кордон, дістатися міста Новий Ульм, розшукати там свого давнього знайомого Івана Багряного й провести з ним зустріч. Агент мав схилити його до відмови від антирадянської діяльності й до співпраці з органами мдб. Така зустріч відбулася в жовтні 1952 року. На той час Іван Багряний очолював засновану ним Українську революційно-демократичну партію (УРДП), редагував газету «Українські вісті» як друкований орган партії. Крім того, був головою виконавчого органу Української Національної Ради (УНРада) і заступником президента УНР в екзилі.

 «Доля» з’явився до Івана Багряного на квартиру ввечері. На запитання, як він тут опинився, зізнався, що його прислали з москви. Без довгого вступу одразу заявив, що представники радянських органів хочуть, щоб він погодився на співробітництво, а після цього, мовляв, йому дадуть можливість повернутися на батьківщину. У звіті цей діалог описаний так:

«Багряний: Ну, і що ж вони мені пропонують? Що від мене хочуть?

Джерело: А ось що. Вони кажуть, що ти нині посідаєш доволі високе становище серед верхівки російської й української еміграції, особисто знайомий з керівниками окремих груп, знаєш, що вони роблять, що планують проти радянського союзу, та й сам ти керуєш однією з груп, або, як ти її називаєш, партією. Тож їм і потрібно знати, чим ви тут займаєтесь і що плануєте.

Багряний: Ну, вони ж добре й так знають, вони ж читають наші газети, знають нашу програму і т. п.

Джерело: Всі ваші відкриті виступи для них не становлять небезпеку. Вони, звичайно ж, їх знають, але небезпечно те, що у вас робиться за лаштунками – таємно…

Багряний: Це вони пропонують мені роль дрібного сексота?

Джерело: Навіщо роль дрібного сексота. Вони кажуть, що це почесна робота – бути представником радянської влади в таборі її ворогів і своєчасно попереджати про задуми ворогів. Вони дозволяють тобі навіть поки що залишитися в тій ролі, в якій ти є нині, у тому ж дусі писати в газетах, виступати з такими самими доповідями і вести себе так само, як намічено вашими планами. Але про все це потрібно своєчасно повідомляти.  

Багряний: Ні, Іване Семеновичу, на це я не піду. Якщо ти повернешся до них, то так і передай їм, що Іван Павлович дрібним сексотством займатися не буде, у нього є важливіші справи – це доля українського народу…»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 3. –  Арк. 170–172).  

Як свідчать архівні документи, після цієї та наступної зустрічей, які відбувалися під наглядом працівників служби безпеки УРДП, Іван Багряний рішуче заявив: «Передай їм, що я не погоджуюся на їхню пропозицію і не погоджусь навіть тоді, коли вони погрожуватимуть знищити мене. Ну, а якщо уб’ють мене, то, що ж, так тому й бути. Знайдуться інші люди, які продовжуватимуть мою справу» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 51).

Після такої відповіді органи кдб розробили низку заходів, щоб скомпрометувати Івана Багряного в очах української еміграції. Але все ж це не призвело до його відмови від політичної діяльності й критики радянського ладу. Понад те, ця критика стала ще жорсткішою. До справи долучено його звернення до учасників міжнародного конгресу вільної преси, який проходив у Берліні. У ньому він гнівно протестував проти гноблення всіх народів у новітній російській імперії. Зокрема, говорив таке:

«…Союз московсько-імперіалістично-комуністичний становить собою не що інше, як образ російського фашизму.

У період зрілості цього союзу значення слова пролетаріат і його диктатура в срср дуже диференціювалися. Російський пролетаріат є гегемоном, тоді як, наприклад, український пролетаріат повинен незмінно підкорятися “старшому брату”. Так само і щодо культури. В срср існує закон, зокрема неписаний закон, згідно з яким російська культура стоїть вище всіх інших, тому що “російський пролетаріат здійснив революцію”. За цим законом інша культура – інших народів – є буржуазною культурою, яка в кращому разі потребує радикального очищення “на благо людства”.

Російська мова стала вважатися вищою мовою, мовою панівною; на мови інших народів радянського союзу дивляться як на буржуазні мови. Союз ленінсько-сталінського комунізму з воскреслим російським імперіалізмом становить агресивний союз російського фашизму. Цей союз за імперіалістичними мотивами не дає розвиватися культурі неросійських народів. Так, для прикладу, щодо України червона москва проводить колоніальну політику не лише стосовно українського пролетаріату і селян, але й стосовно української культури»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 168).    

Органи кдб наполегливо збирали інформацію про поїздки Івана Багряного, його виступи й публікації та продовжували поширювати в різних газетах за кордоном матеріали компрометаційного змісту. За ним стежили й намагалися за будь-що повернути до срср, розуміючи, що його голос важить багато за кордоном. Знаючи про це, він, як стверджували його близькі друзі, носив зашиту в лацкані свого піджака ампулу з ціаністим калієм, щоб не бути викраденим чекістами і знову не потрапити до радянських таборів.

Водночас Іван Багряний, хоч був доволі амбіційним партійним лідером і нерідко давав рішучий публічний бій своїм опонентам, в один із визначальних моментів українського еміграційного урядування проявив себе справжнім демократом і мудрим діячем. Про це свідчить така його заява для преси з архівної справи:

«У зв’язку зі смертю президента УНР А. М. Лівицького цим доводжу до відома всіх членів УНРади і всієї української громадськості таке.

Відповідно до чинного тимчасового закону про реорганізацію Державного центру (стаття 22) у випадку смерті президента його права й обов’язки переходять до голови УНРади, який автоматично стає президентом УНР.

Головою УНРади після передачі мені в письмовій формі всіх прав і обов’язків від померлого доктора Б. Іваницького, на підставі ст. 11 зазначеного тимчасового закону, досі був я і нині мав би на виконання тимчасового закону всю важкість обов’язків президента взяти на себе.

Водночас за наявної ситуації, керуючись добрими намірами у вирішенні українського питання і щоб не розпалювати пристрасті серед певних політичних кіл, я відмовляюся від свого права, передбаченого ст. 22 тимчасового закону про реорганізацію Державного центру.

Гадаю, що питання про нового президента має бути вирішене на третій сесії УНРади у всій повноті цієї складної проблеми.

Іван Багряний, голова УНРади.

18.01.1954 р.»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 269–270).

Усі заяви, виступи, вірші, публіцистичні статті й брошури Івана Багряного пронизані гнівними тирадами на адресу поневолювачів, болем про долю українського народу і водночас вірою в його світле майбутнє. Ось витяг із поеми «Мечоносці», датованої 1932 роком:

«Благословенний день і час,
Й Вітчизна наша з нами!
Нехай ідуть до чорта всі
З розпукою й сльозами.

Ми народились не самі
І день благословили, –
Діди бо знали, – будем Ми!
І Меч нам залишили.

Благословен же день і час,
І бурі ці, і зливи,
І мати, що родила нас,
Щоб взяти Меч могли ми.

І сполохи, і все, що є, –
Благословенно тричі!
Прийми життя таким, як є,
Й дивись йому у вічі.

На світі цім розумно все –
І тюрми ці, і ґрати,
І Ми, що прибули оце,
Щоб їх поруйнувати.

Клади ж важкий п’ястук на Меч,
Чіпляй через рамено…
Ми народилися якраз!
Ставай плечем до мене.

Ми народилися якраз
І знаєм, чиї діти.
Благословен цей день і час, –
Тут є нам що робити.

Клади ж важкий п’ястук на Меч
І не хитайсь в двобої!
Ми будем гордо умирать
І не вмремо з тобою.

Ми є, були і будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами!
Нехай ідуть до чорта всі
З розпукою й сльозами»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 4. –  Арк. 97).

А ось цитата з памфлету «Ганьба рабовласникам», виданого в 1955 році:

«Надійтесь! Все ж прийде час, і сонце свободи й щастя зійде над океаном народніх мук і наруги! Воно зійде над незчисленними братськими могилами замучених, але й над тотальними руїнами тюрми рабовласників, з якої встануть вільні й розковані люди. Воно все ж таки зійде!»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 442).      

Таких меседжів Івана Багряного від першої особи в архівних документах чимало. Проголошені і в найтрагічніші роки сталінських репресій, і на еміграції в Європі, вони були незмінними за своїм спрямуванням, сміливістю й силою слова. Тож не дивно, що він був таким небезпечним для кремлівського керівництва, і його оперативну розробку органи кдб здійснювали до останніх днів його життя. В срср його твори були заборонені. Їх включили до шкільної програми лише після проголошення незалежності України.

РОЗСЕКРЕЧЕНІ ДОКУМЕНТИ З АРХІВУ ДИВІТЬСЯ ТУТ.