Іван Бучко: «Наша церква першою зазнала переслідувань від червоних» (до 80-річчя Львівського псевдособору УГКЦ)

Служба зовнішньої розвідки України на підставі розсекречених документів органів мдб / кдб срср розпочинає серію публікацій до 80-річчя Львівського псевдособору (8–10 березня 1946 року). Ці матеріали дають змогу доповнити вже відому інформацію про організацію сталінським режимом спецоперацій із ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ) і поглинання її російською православною церквою (РПЦ). Зокрема, в архівних фондах розвідки виявлено й опрацьовано нові документи про оперативну розробку єпископів Івана Бучка і Теодора Ромжі, організацію подібних псевдособорів і здійснення інших спецзаходів зі знищення греко-католицької церкви на Закарпатській Україні та в країнах Східної і Центральної Європи.

Після арештів у 1946 році на Галичині єпископату УГКЦ Іван Бучко залишався єдиним греко-католицьким священником такого високого сану, до якого чекісти не могли дістатися, заґратувати, тиснути на нього і змусити мовчати. Маючи зв’язки із впливовими особами і прямий доступ до Папи Римського, він здійснював духовну опіку над втікачами від більшовицької влади, критикував сталінський режим за знищення церкви і докладав зусиль для її існування й розбудови в діаспорі. Це неабияк дратувало кремлівське керівництво та його спецслужби.

У постанові про заведення на нього справи зазначалося, що «Бучко, очолюючи діяльність греко-католицької церкви в усьому світі, спрямовує її в українському націоналістичному дусі і веде активну антирадянську роботу за кордоном». До справи долучено текст його інтерв’ю для іспанської газети «Аріба». Відповіді на запитання редактора газети були саме тими свідченнями антирадянської агітації й пропаганди, які чекісти збирали й накопичували, щоб переконати вище керівництво, що він є затятим ворогом радянської влади, агентом Ватикану й міжнародного імперіалізму.

На прохання охарактеризувати ситуацію в Україні І. Бучко зазначав, що звістки дуже сумні. «Наша церква першою зазнала переслідувань від червоних і, на жаль, не є останньою, – говорив він. – Починаючи з 11 квітня всіх єпископів заарештувати й вивезли до Сибіру. Знаємо, що з них троє померли в концтаборах. Із Краю вийшло близько 300 священників. Всі інші, яких налічується 2600, перебувають у тюрмах або в засланні у Сибіру. Ті, які залишилися на волі, виконують обов’язки духівників у новоявлених катакомбах, вочевидь нелегальних. Такі самі справи з православними священниками» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 109).

Йшлося про жорстокі переслідування греко-католицької церкви в срср, які пізніше отримали назву «Львівський псевдособор». Цьому передували масові арешти духовенства. 11 квітня 1945 року органи нкдб заарештували архієпископа Йосифа Сліпого. Упродовж наступних двох тижнів у Львові та по областях, окрім митрополита та чотирьох єпископів, було заарештовано ще 50 греко-католицьких священників. Їх звинуватили в контрреволюційній діяльності. Тоді ж закрито Богословську академію та семінарію у Львові, а їх вихованців забрано до радянської армії.

У травні 1945 року органами нкдб була створена ініціативна група з возз'єднання греко-католицької церкви з православною. До неї включили священників Гавриїла Костельника, Михайла Мельника та Антонія Пельвецького, які за вказівками чекістів провели відповідну роботу в парафіях і невдовзі звернулися до сталіна з проханням про возз’єднання з РПЦ. Речником цієї групи погодився стати богослов отець Гавриїл Костельник. Чекісти зіграли на його амбіціях і неприязних стосунках із Ватиканом.

Із 8 по 10 березня 1946 року у соборі Святого Юра у Львові проходив так званий псевдособор, на якому за наказом сталіна проголосили ліквідацію Української греко-католицької церкви. УГКЦ була заборонена на території срср, значну частину її майна передали російській православній церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї церкви. Ці рішення благословив патріарх російської православної церкви Алексій I.

Ще на етапі схиляння органами нкдб священників до «возз’єднання» з РПЦ у діаспорі дізналися про ті процеси. Про це свідчать розсекречені документи з архівної справи на І. Бучка. В одному з повідомлень ідеться про те, що восени 1945 року з Праги до Львова нелегально прибув керівник референтури ОУН(б) в Чехословаччині Теодор Мороз. Він мав завдання сконтактуватися зі священниками собору Святого Юра та зібрати інформацію про становище УГКЦ і діяльність ініціативної групи Костельника.

«Колишній єпископ уніатської греко-католицької церкви Галичини Бучко, – зазначається в документі, – який нині перебуває у Ватикані, дав завдання священнику Гриньоху, який мешкає в Празі, зв’язатися зі священниками собору Святого Юра у Львові, які знаходяться на волі, й отримати від них доповідь для Ватикану. Виконуючи завдання Бучка, Гриньох зв’язався з Морозом, який мешкав у Празі, і дав йому завдання здійснити нелегальний перехід кордону, дістатися до Львова і надати йому доповідь для Ватикану» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 15).

В іншому документі йдеться про те, що Т. Мороз «мав зустріч з апостольськими адміністраторами греко-католицької церкви Малиновським і Вояківським, від яких отримав завдання ще раз зв’язатися з Костельником і схилити його до втечі за кордон. Якщо  Костельник відхилить цю пропозицію, викрасти його і по лінії зв’язку ОУН доправити до Мюнхена» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 16).

Ці документи свідчать про те, що представники УГКЦ за кордоном відчайдушно намагалися якось перешкодити знищенню церкви в радянській Україні. Але в тих умовах завадити цьому було неможливо.

У січні 1946 року план проведення собору був затверджений у москві. Для його втілення в життя до Львова відрядили спеціальну оперативну групу нкдб урср на чолі із заступником наркома О. Дроздецьким. Делегатів на собор ретельно відбирали серед лояльно налаштованих до радянської влади священників, з окремими проводили роз’яснювальні бесіди і заздалегідь вербували. нкдб так само займався організацією фінансування всіх заходів, доставленням делегатів до Львова, їх розселенням, харчуванням та забезпеченням охорони самого заходу.

Львівський псевдособор 1946 року дав старт подальшим репресіям проти духовенства і вірних УГКЦ. І. Бучко тоді за збігом обставин не потрапив під жорнова репресивної машини. В публікації для іспанської газети з цього приводу зазначалося, що у 1939 році, за місяць до початку Другої світової війни, він виїхав з рідного краю за кордон і що це стало причиною, чому його не заарештували, не вивезли до Сибіру чи не розстріляли, як інших священників. На той час він був єпископом, доктором богослов’я, активним громадським діячем, учасником конференцій єпископату та міжнародних конгресів. У серпні 1939 року І. Бучко відвідав низку українських поселень у Південній Америці. Після багатомісячної пасторської подорожі упродовж певного часу мешкав у США. В листопаді 1941 року повернувся до Європи, оселився в Римі, став представником Української греко-католицької церкви при Ватикані.

Резидентура мдб срср у Римі організувала стеження за єпископом і його переміщеннями по всій Європі. На підставі цих доповідей у липні 1948 року з москви до Києва надіслали документ про активізацію діяльності УГКЦ за кордоном і необхідність вжиття відповідних заходів, щоб протидіяти цьому. Зазначалося, що раніше УГКЦ підпорядковувалася Східній Конгрегації при Ватикані, а потім – безпосередньо Папі Римському, що дає змогу І. Бучку як главі УГКЦ в Європі просувати свої ідеї та отримувати підтримку. Йшлося про те, що ним створена консисторія у складі 12 священників і що керівництво діяльністю церки здійснюється через чотирьох генеральних вікаріїв у Німеччині, Франції, Англії, Бельгії, Нідерландах і Данії.

Найбільшою загрозою москва вважала те, що УГКЦ бере активну участь у діяльності ОУН і спільно з лідерами цієї організації проводить серед української еміграції роботу щодо її об’єднання і виховання в націоналістичному антирадянському дусі. «Керівники УГКЦ, – зазначалося в документі, – обіймають керівні пости в українських націоналістичних організаціях або беруть участь у діяльності українських націоналістів. Зокрема, єпископ Іван Бучко є головою “Українського допомогового комітету” в Італії, Яків Перрідон – почесним членом націоналістичної організації “Об’єднання українських робітників у Франції”, Микола Вояківський, Ван де Мале, Йосип Жан – активні українські націоналісти» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 48–49).

Невдовзі з москви до Києва надіслали інформацію про те, що Папа Пій ХІІ «як вияв любові до католицької церкви в Україні, яка переслідується», посвятив єпископа І. Бучка в сан асистента Папського престолу, а також надав йому титул графа Риму. То був сигнал для активізації його оперативної розробки. В мдб урср взяли на облік усіх родичів І. Бучка, які мешкали в срср. На кожного збирали інформацію з тим, щоб визначитися з кандидатом, якого могли б вивести за кордон і впровадити в близьке оточення до єпископа. Але жодна особа не відповідала необхідним критеріям.

Тож діяльність І. Бучка і його поїздки відстежували здебільшого через повідомлення наявної закордонної агентури і газетні публікації. Для цього окремим агентам показували світлини І. Бучка, щоб могли його впізнати. Та все це не приносило бажаного для чекістів результату. Адже не давало змоги вплинути на його позицію, поведінку, публічні виступи. Ті висловлювання були доволі різкими. Зокрема, у вже згадуваному інтерв’ю журналіст запитав: «Чому, Ваша екселенціє, завжди кажуть ”московський і москва”, коли згадують про комуністів?» На це він відповів так:

«Український народ – це справжній руський народ. Москва пограбувала нас, включно з нашою назвою. Москалі – це суміш азійських племен і рас із домішкою 35 % слов’янського населення.

Тепер, під пануванням сталіна, успадкували політику Чингісхана, як це робили й інші московські деспоти.

Комунізм став для них засобом для досягнення їхніх цілей, це зброя їхньої пропаганди, яка служить їм для залучення до себе адептів у всьому світі під прикриттям політики за соціальну справедливість.

Зовні, стосовно зовнішнього світу, зуміли перетворити його на щось більше, ніж політична доктрина, бо перетворили його на певний вид релігії, без Бога, із залізною дисципліною»

(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 109).

І. Бучко до останніх днів життя сприяв діяльності УГКЦ в діаспорі, регулярно здійснював пастирські візити до різних країн, звертався до Папи Римського за підтримкою української церкви, дбав про вірних. Водночас у нього були певні розбіжності в поглядах на статус церкви, створення патріархату УГКЦ та з інших питань із митрополитом Йосифом Сліпим. Його в 1963 році під тиском світової громадськості, а також завдяки клопотанням Папи Римського Івана ХХІІІ та американського президента Джона Кеннеді тодішній очільник срср Микита Хрущов погодився звільнити з табору і відпустити на мешкання до Риму.

Чекісти відстежували ці напружені й непрості взаємовідносини і навіть намагалися через агентуру та інші можливості зіштовхнути церковних діячів між собою і добитися розколу. Але з цього нічого не вийшло. І. Бучко проявляв обережність, дипломатичність, лояльність до Ватикану, щоб мати можливість і надалі лобіювати українське питання.

Зрештою, мдб урср, а потім і кдб урср не могли за кордоном діяти так нахабно і свавільно, як свого часу у Львові. Тож справу, яку вели на І. Бучка упродовж багатьох років, закрили за відсутності оперативних можливостей подальшої розробки з позицій Італії. При цьому в узагальненій довідці зазначено, що цим питанням надалі займатиметься перше головне управління (зовнішня розвідка) кдб срср.

(Продовження – у наступних матеріалах).