Кіндрат Полуведько. Арешт у Харкові як відлуння гучного вбивства у Роттердамі

Завдяки розсекреченим документам раніше вдалося докладно простежити роль співробітника нквс Павла Судоплатова й агента «Лебедя» (Василя Хомяка) у вбивстві очільника ОУН Євгена Коновальця. Виявлення й опрацювання в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України багатотомної справи «Павло» дає змогу більше дізнатися про участь іншого агента нквс у спецоперації «Ставка» – Кіндрата Полуведька. Крім того, очевиднішими стають відповіді на запитання, за що саме його заарештувало гестапо в 1942 році – за активну участь в ОУН в окупованому Харкові чи за причетність до справи з убивства Є. Коновальця 23 травня 1938 року.

«Соловецький утікач»

У 1933–1934 роках органами дпу усрр була викрита й ліквідована в Харкові підпільна контрреволюційна есерівська організація, керівництво якою здійснював закордонний центр Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) у Празі. Як і багато інших тогочасних справ, ця так само була сфабрикована сталінськими спецслужбами на виконання плану боротьби з ворогами народу. Чекісти заарештували низку осіб, які під час слідства змушені були під психологічним тиском і тортурами зізнатися в антирадянській діяльності та інших «гріхах».

Серед тих, хто розкаювався, давав показання на своїх колег і знайомих, які стояли на націоналістичних позиціях, працівники дпу виокремили Павла Микитовича Полуведька. За їхніми спостереженнями, він це робив нібито щиро і без примусу. У зв’язку з цим 6 лютого 1934 року оперуповноважений іноземного відділу дпу усрр Перцов у рапорті керівництву доповів таке:

«Коли перед Полуведьком К. М. у дещо узагальненій формі було поставлене питання про те, як він вважав би можливим довести на ділі свій поворот від    к-р минулого до прийняття радянської влади, він пояснив, що… для нього лише одного лояльного ставлення до рад. влади і сумлінного ставлення до роботи за своєю спеціальністю педагога недостатньо…

Подальший перебіг його думки був таким, що не важко було дійти висновку про його бажання піти на співпрацю з органами дпу для доведення практичною роботою таким шляхом свого ставлення до радянської влади.

Тож Полуведько К. М. був заагентурений. Йому дано псевдо “Павло”»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 17. – Т. 1. – Арк. 3–4).

На момент арешту К. Полуведько працював викладачем математики в Харківському будівельному інституті. До того вчителював на Вінничині, де народився й виріс. На початку 1920-х років вступив до лав більшовицької комуністичної партії, але в 1929 році внаслідок очищення лав партії був виключений як «чужий елемент із ворожою ідеологією». У той час навчався в Харківському інституті народної освіти. Потім працював інспектором з українізації і навіть директором курсів з українізації імені Карла Маркса. Тих курсів, які невдовзі назвали «кублом есерівської контрреволюції».

Така біографія К. Полуведька цілком влаштовувала чекістів, щоб спробувати використати його вже як свого агента для оперативної розробки українських еміграційних центрів. «Ще під час перебування в камері, – зазначалося в одній із довідок, – почали використовувати його для окремих завдань. Як усебічно інтелектуально розвинена людина з широкою політичною ерудицією і здатністю до швидкого сприйняття, він виявив великі здібності до агентурної роботи, що стало підставою для його вербування з подальшим виведенням за кордон» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 17. – Т. 6. – Арк. 3–4).

Думка про виведення за кордон набула конкретних обрисів після того, як серед колишніх членів партії есерів, засуджених за контрреволюційну діяльність, знайшли особу з хорошими зв’язками на еміграції – харків’янина Афанасія Іващенка. Він служив у чині поручника в Армії УНР, емігрував спершу до Польщі, потім оселився в Чехословаччині, де мешкав його брат. У 1929 році А. Іващенко вирішив повернутися на батьківщину, був заарештований як емісар закордонного центру УПСР і засуджений до п’яти років заслання. За завданням дпу усрр його розшукали й привезли до Харкова.

Після кількох бесід із чекістами А. Іващенко став агентом на псевдо «Вчитель» і погодився ввести свого «товариша по партії» П. Полуведька в коло керівних діячів закордонного центру УПСР у Празі. Для виведення за кордон їм придумали відповідну «легенду». Оскільки слідство за справою К. Полуведька завершилося і йому «світило» так само п’ять років заслання у віддалених регіонах срср, перед друзями й колегами наочно продемонстрували сцену його відправлення до місця відбування покарання. Після цього разом із «Вчителем» переправили через радянсько-фінський кордон. У Гельсінгфорсі (нині – Гельсінкі) вони розповіли «легенду» про те, що втекли з Соловецького табору.

Це сталося в лютому 1934 року. У Фінляндії К. Полуведько через місцеву українську громаду спробував оформити собі нансенівський паспорт, але з цього нічого не вийшло. Через пів року він поїхав до Чехословаччини. Там «Вчитель» допоміг йому з облаштуванням і знайомствами. Як зазначається в архівних документах, своє завдання з прикриття він виконав, але сам глибоко впровадитися в кола української еміграції не зміг. Тож через кілька років чекісти його повернули до срср, де по суті в заручниках залишалася його сім’я. Але була ще одна причина такого повернення – побоювання, щоб не виказав, ким насправді був «Павло», який за ті роки зумів багато чого зробити за завданням чекістів.

У Празі К. Полуведько зав’язав хороші стосунки з колишнім членом Української Центральної Ради провідником української громади в Чехословаччині М. Галаганом, із керівниками УПСР та еміграційного уряду УНР, зокрема з В. Прокоповичем та іншими. Водночас представники уенерівської еміграції поставилися з обережністю до його появи за кордоном і «легенди» про втечу з Соловків. Спецслужба Державного центру УНР в екзилі на чолі з В. Змієнком влаштувала йому перевірку.

К. Полуведька попросили написати статтю для журналу «Гуртуймося». Для підготовки цього матеріалу попередньо сформулювали 37 запитань, відповідь на кожне з яких засвідчила б політичні уподобання опитуваного і не лише це. Крім питань біографічного характеру, були й інші – про соціальну свідомість у всі періоди, про те, чому одразу не емігрував, чи брав участь в українських повстанських рухах. Просили оцінити Шумського, Голубовича, Хвильового, Скрипника, Грушевського, Тютюнника, Кірова та інших діячів, розповісти про їхні погляди, вчинки, еволюцію світогляду.

Окремий блок питань стосувався обставин втечі з України. Зокрема, про те, коли виникла думка про втечу і чому, як довго з цією думкою носився сам, кого втаємничив у свої наміри і чому втаємничив, хто допомагав втечі, як відбувався перехід кордону, як із Фінляндії приїхав до Чехословаччини. Крім того, просили висвітлити сучасний стан народного господарства, освіти, настроїв молоді та інших верств населення в усрр. Ці питання містяться в одному з документів вітчизняних державних архівних фондів під заголовком «Полуведько».

Відомостей про те, як аналізували відповіді на запитання, в архівах знайти не вдалося. Водночас відомо, що провідні діячі уенерівської еміграції В. Сальський, В. Змієнко і В. Филонович висловлювалися про те, що слід бути обережними під час залучення таких осіб, як К. Плуведько та А. Іващенко до своїх лав, що такі люди можуть бути знаряддям у махінаціях більшовицької москви і що за потреби більшовики їх можуть легко купити. Вочевидь, усе це стало перепоною для глибшого проникнення К. Полуведька до лав прихильників УНР.

Водночас в оунівській газеті «Українське слово» невдовзі під псевдонімом «Тогобічний» з’явилися публікації К. Полуведька під назвою «Як ставляться в совєтській Україні до еміграції», «Комунізм і національний рух на Україні» і «Формування національно-державної свідомості на Східній Україні». Написані вони були в націоналістичному дусі й справили позитивне враження на  керівних діячів Проводу ОУН, які звернули на них увагу.

Ці статті були опубліковані вже тоді, коли К. Полуведько в жовтні 1934 року повернувся до Фінляндії. У Празі й Варшаві після його перебування залишилися певні підозри і нез’ясовані питання. Але про це ніхто із ДЦ УНР в екзилі Провід ОУН не проінформував. На заваді стало нездорове протистояння, яке в той період простежувалося в стосунках між цими центрами української еміграції. У дпу знали про такі особливості, тож більше К. Полуведька по лінії УНР не застосовували і зосередилися на його просуванні до керівних ланок ОУН.

Керівник ОУН у Фінляндії

Історії української громади у Фінляндії К. Полуведько присвятив окремий розділ в одному зі своїх звітів для дпу, яке невдовзі змінило назву на нквс. Зазначав, що до її організаційного створення долучився Роман Смаль-Стоцький під час свого приїзду у 1932 році. Спершу вона мала уенерівську орієнтацію. Невдовзі занепала. Відродив громаду через півтора року Василь Баранецький, який «переінакшив її на оунівський лад».

У той період до лав організації вступив К. Полуведько і почав проявляти неабияку активність. До цього його спонукали й представники резидентури радянської розвідки. На тлі пасивності інших членів він неабияк вирізнявся. Це помітили керівники Центрального Проводу ОУН Д. Андрієвський, М. Сціборський, О. Сеник, М. Селешко та інші, з якими він започаткував листування, а невдовзі почав і безпосереднє спілкування.

Як зазначав К. Полуведько в звіті, 4 березня 1935 року В. Баранецький поїхав до Аргентини і передав йому «всі таємні оунівські справи». Через місяць В. Баранецький був убитий у Буенос-Айресі за нез’ясованих обставин. Після цього керівником осередку ОУН у Фінляндії став агент нквс «Павло». Одна з «таємних справ», у яку його раніше не посвячували чекісти, була пов’язана з появою за кордоном Василя Хомяка. В оунівських колах йому дали псевдо «Найденко». А в нквс він проходив під псевдо «Лебедь» і «82».

Чекісти вивели В. Хомяка за кордон у серпні 1933 року так само під виглядом біженця з радянської України. Перед ним поставили завдання проникнути до Проводу ОУН, зокрема в найближче оточення Євгена Коновальця, з яким він був добре знайомий по визвольній боротьбі. Про цього «біженця» К. Полуведько у звіті писав, що перші нелегальні переправлення його через радянсько-фінський кордон В. Баранецький організовував приховано від усіх і так само від нього. Але він нібито вже тоді про все здогадувався, а в липні 1935 року сам долучився до здійснення таких заходів.

Тоді В. Хомяк прибув до Фінляндії з кадровим співробітником центрального апарату нквс П. Судоплатовим.  Про нього в листах до Є. Коновальця писав, що до роботи в підпіллі залучив свого далекого родича, з яким давно знайомий, виховував його в націоналістичному дусі і вважає, що з цієї молодої людини вийде корисний борець за ідею незалежності України. Упродовж пів року П. Судоплатов мешкав у Гельсінгфорсі в одній квартирі разом із К. Полуведьком. Але чекісти не розшифровували їх один перед одним як своїх. Через це кожен повідомляв своїм кураторам про свого «товариша» як про підозрілу особу, якою слід серйозно зайнятися. Водночас кожен мав завдання дістатися якомога ближче до Є. Коновальця.

К. Полуведько встановив контакт з головою Проводу українських націоналістів (ПУН) на початку 1937 року. В архівних документах повідомляється, що тоді вони почали листуватися і невдовзі Є. Коновалець викликав його до Берліна. «Там джерело, – зазначається у довідці нквс, –  мало з Коновальцем та ін. членами Проводу низку зустрічей. Унаслідок побачень встановилося хороше ставлення керівництва ОУН до “Павла”. Йому вдалося отримати від Коновальця важливі відомості за справою “Ставка”. Із моменту зустрічі Коновалець особисто дає “Павлу” вказівки щодо роботи ОУН у Фінляндії» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 17. – Т. 1. – Арк. 122–123).

Станом на початок 1938 року операція «Ставка» з агентурно-оперативної розробки Є. Коновальця наближалася до завершальної стадії. К. Полуведько відігравав у ній хоч і не головну, але важливу допоміжну роль. Він регулярно надавав чекістам інформацію про переміщення керівника ПУН, його плани, настрої, стосунки з провідними діячами організації. Усе це враховувалося при коригуванні заходів нквс і прийнятті остаточних рішень про те, що робити з Є. Коновальцем.

Доволі показовим щодо цього є звіт К. Полуведька на 185 сторінках про діяльність ОУН за кордоном, структуру організації, поточну роботу з характеристиками на провідних діячів. У ньому він змальовував ситуацію такою, якою вона була на травень 1938 року. У той період велися предметні розмови про проведення восени того року з’їзду ОУН у США. Агент зазначав, що на цей з’їзд ПУН і Є. Коновалець мали багато очікувань. На ньому збиралися підбити підсумки десятирічної діяльності, закріпити довіру керівникові організації, подякувати за проведену роботу і тим самим утвердити статус «вождя української нації».

«Під час моїх зустрічей з Коновальцем у травні 1938 р., – йдеться у звіті, – останній говорив із великим піднесенням про з’їзд. Від нього особисто я чув тоді, що з’їзд презентуватиме всю соборну Україну і на ньому будуть присутні представники від урср, від українців у Польщі, Румунії, ЧСР, від українців на Далекому Сході, в Канаді й США. Від еміграції урср повинен був представляти Вельмут (Одне із псевдо, яке дали оунівці П. Судоплатову. – Прим.), якого Коновалець збирався якось привезти з срср до США, і я. Я мав читати на з’їзді доповідь “ОУН і Комінтерн” і бути обраним до членів Проводу з виконанням функцій “радника вождя зі східного питання”… Після з’їзду Коновалець мав намір разом зі мною відвідати найбільші оунівські організації в Канаді, де я повинен був читати доповіді про становище в урср» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 17. – Т. 5. – Арк. 18–19).   

Про Є. Коновальця нарівні з негативними висловлюваннями, які агент постійно вживав для характеристики всіх діячів ОУН, зазначав, що його значення для організації величезне, як лідер він є незамінним і що більше ніхто не має такого «славетного історичного імені, як Коновалець», а його ім’я стало своєрідним прапором для українського народу. «Крім того, – писав К. Полуведько, –  Коновалець має здібність примирювати активістів, які ворогують між собою або незадоволені “лінією” ОУН. Щодо цього… він має рідкісний талант… Усі оунівці… переконані, що без нього банда не зможе існувати й розпадеться. Якимось дивом Коновальцю вдалося сформувати серед оунівців думку, що він знає кожного члена організації, його особисте життя й потреби і що він турбується про кожного. Це створює прихильність багатьох оунівців до нього» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 17. – Т. 5. – Арк. 48–49).

На завершення звіту К. Полуведько зробив висновок про те, що ОУН є небезпечною для радянської влади, а відтак необхідно припинити її існування. Для цього пропонував нквд здійснити низку заходів. Зокрема, скомпрометувати організацію в очах українського населення в урср та еміграції, а також серед державних інституцій і спеціальних служб країн Європи й США, що нібито мало призвести до втрати підтримки й засобів для існування. Інший крок – посіяти паніку щодо присутності численної московської агентури в лавах ОУН, «довести це до точки кипіння» і тоді, мовляв, від організації нічого не залишиться. І останнє – «найвірнішим і швидкодіючим засобом було б таке становище, якби остаточно позбавити впливу на справи ОУН Коновальця, Грибівського, Ярого, Барановського і Донцова» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 17. – Т. 5. – Арк. 184–185).

У нквс ретельно вивчали й аналізували звіти К. Полуведька, В. Хомяка, П. Судоплатова. Інформація про майбутній з’їзд ОУН, наміри зцементувати організацію, прийняти новий статут, утвердити лінію на подальшу боротьбу за самостійність України і ще більше закріпити авторитет Є. Коновальця неабияк стурбували чекістів. Для того, щоб перешкодити цим планам, підходили всі варіанти, запропоновані К. Полуведьком. Водночас найефективнішим і найшвидшим вбачався останній. У той період до його втілення вже взялися.      

Під щільною опікою Павла Судоплатова

В архівних документах немає інформації про те, чи посвячували чекісти К. Полуведька в свої плани щодо вбивства Є. Коновальця. В операції «Ставка» йому відводилася окрема ніша – інформувати про все, бути в гущі подій, сигналізувати про якісь загрозливі аспекти. Про деякі небезпечні для здійснення операції моменти він справді повідомляв. Зокрема, переповів працівникам резидентури нквс срср у Фінляндії свою розмову з секретарем Є. Коновальця Михайлом Селешком. Той в одній із конфіденційних бесід зазначив, що ПУН не вірить П. Судоплатову «і цілком допускає, що через Павла організація увійшла в контакт з дпу». Павло, Павлусь, Валюх, Вельмут – так називали П. Судоплатова за кордоном.

На запитання К. Полуведька, навіщо тоді організація так піклується про нього і так уважно ставиться, М. Селешко відповів: «У нас 99 відсотків упевненості, що Павло – чекіст, але один відсоток залишається на його користь. Ми дуже віримо тим людям, які відрядили сюди Павла… Крім того, Коновалець вирішив на всякий випадок бути з Павлом “уважним” до кінця, щоб не дати йому підстав мстити нашим людям “там”, якщо він тільки справді чекіст. Тож Павло не дізнається, що ми про нього думаємо. Навпаки, ми робимо все так, щоб у нього не залишилося жодних сумнівів у тому, що ми йому безмежно віримо» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 7. – Арк. 194–195).

По-своєму «піклувався» про П. Судоплатова і К. Полуведько. Коли той під час чергового переходу фінсько-радянського кордону був затриманий фінськими прикордонниками й опинився у в’язниці, К. Полуведько через свої зв’язки в місцевій поліції і спецслужбах домігся його швидкого звільнення і сприяння в подальшому безпечному перетину кордону. За це П. Судоплатов невдовзі йому віддячив. Але це сталося вже після вбивства Є. Коновальця у Роттердамі і втечі обох до срср.

П. Судоплатов тоді за відпрацьованою в нквс схемою одразу через кілька країн повернувся до москви. К. Полуведько, як свідчать архівні документи, 21 травня 1938 року перебував в одному з берлінських ресторанів у компанії Є. Коновальця, Р. Ярого та японських посадовців – двох генералів і двох полковників. Обговорювали можливість співпраці й підтримки в боротьбі за незалежність України. К. Полуведько у звіті зазначав, що Провідник ОУН запросив його, щоб він розповів японцям про стан справ у срср і міцні позиції ОУН у підпіллі. Звістка про загибель Є. Коновальця застала його у Берліні, після чого він повернувся до Фінляндії. Місцева резидентура нквс почала ретельно відстежувати ситуацію навколо нього і за якийсь час запропонувала керівництву в москві здійснити заходи з його повернення до срср.

Чи були в чекістів підозри, що К. Полуведько серед інших потрапив під підозру діячів ОУН, які здійснювали внутрішнє розслідування обставин убивства? Про це документальних свідчень знайти не вдалося. Водночас в одній із довідок, датованих вереснем 1940 року, П. Судоплатов у листі з москви до керівника нквс урср І. Сєрова акцентував увагу на тому, що К. Полуведька більше не можна посилати за кордон, «оскільки в Проводі ОУН його, вочевидь, вважають одним із непрямих винуватців смерті “Жеребцова”» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 1. – Арк. 335). «Жеребцов» – то була назва справи-формуляра, яку в нквс дали її головному фігуранту Є. Коновальцю.

Була ще одна обставина, яка змусила чекістів невідкладно виводити агента з Фінляндії і підчищати огріхи. У той період дружина К. Полуведька мешкала в Харкові з двома доньками і мала псевдо «Нікіфорова». Її так само завербували чекісти, в загальних рисах пояснили, чим займається чоловік, організовували листування між ними і періодично виплачували їй гроші.

На початку 1938 року постало питання про поліпшення житлових умов «Нікіфоровій». Про це просив і сам К. Полуведько через своїх кураторів. Невдовзі з москви до Харкова надіслали 10 000 рублів на придбання квартири. Працівник обласного управління нквс Іоселевич, якому доручили цю справу, довго не міг знайти необхідне житло. Зрештою, він домовився з начальником адміністративно-господарського управління Торунєвим, щоб йому виділили покращену нову квартиру, а свою оформили на «Нікіфорову». Цю оборудку швидко здійснили. Єдине що оперативний працівник мешкав у кооперативному будинку, тож керівництво домоуправління поставило вимогу, щоб нова мешканка вступила до членів кооперативу і внесла пай у розмірі 6 500 рублів.          

Про те, як розгорталися подальші події, свідчить рапорт із поясненнями перед вищим керівництвом нквс. «Було б простіше дати цю суму “Нікіфоровій”, – зазначалося в рапорті, – щоб вона сама внесла кошти в касу домоуправління, але замість цього т. Іоселевич зі згоди т. Торунєва вніс кошти на поточний рахунок будкооператива у Держбанку, зазначивши в авізівці, що гроші вносяться облуправлінням нквс, тож нині в будкооперативі знають, що “Нікіфорова” займає площу, на якій раніше мешкав співробітник нквс, і що пайовий внесок покритий за рахунок облуправління нквс» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 3. – Арк. 13).

То був скандал. Його якось залагодили, із домоуправління вилучили адресний листок із поміткою, що «Нікіфорова» – «утриманка чоловіка працівника нквс Полуведька». Але відлуння цієї надзвичайної події далися взнаки в майбутньому.

Тим часом К. Полуведько повернувся до Харкова і в жовтні 1938 року замешкав у цій квартирі, яку певним чином можна розглядати як винагороду за виконання завдань нквс за кордоном. П. Судоплатов уже в ранзі виконувача обов’язків начальника 5-го (розвідувального) відділу нквс срср написав листа до начальника харківського обласного управління з проханням «влаштувати його на роботу, створити хороші умови, забезпечити уважне і чуйне ставлення до нього, а також закріпити за кваліфікованим працівником». Тож його невдовзі влаштували на роботу викладачем німецької мови в сільськогосподарському інституті й щомісяця додатково до зарплати виплачували 300–400 рублів від нквс. Свою тривалу відсутність він пояснював сусідам і знайомим, що відбув п’ятирічний строк адміністративного заслання, зокрема в Архангельську й Іркутську, і після цього повернувся додому.

Винагородою за участь в операції «Ставка» іншого її учасника В. Хомяка (агента «Лебедя») стала трикімнатна квартира в Києві на бульварі Шевченка, 11 і додатково 1 000 рублів на придбання меблів. Сім’я на той час складалася із трьох осіб. Попереднього господаря квартири у 1937 році заарештували і засудили до розстрілу з конфіскацією всього майна за «зраду батьківщини», а його дружину як члена сім’ї засудженого вислали на п’ять років до Казахстану. Усім тим, що за своє життя нажили «вороги народу», згодом реабілітовані, почав насолоджуватися співучасник убивства Є. Коновальця.

Про обох своїх підопічних П. Судоплатов не переставав проявляти турботу всі подальші роки. К. Полуведько, як свідчать архівні документи, постійно нагадував про себе. Його використовували як агента на внутрішній роботі, але він хотів більшого. В одному з листів, який він передав своїм кураторам і попросив надіслати керівництву нквс, ішлося про таке:

«Дорогі товариші.

…Я не можу жити… поза роботою на активній ділянці боротьби з ворогами моєї дорогої соціалістичної батьківщини… Я страшенно хочу працювати, боротися і здійснити подвиг…

Ось тому, дорогі товариші, я звертаюся до вас із дуже великим проханням: прийняти мене в свою доблесну сім’ю і поставити мене на одну з активних ділянок боротьби з ворогами»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 31. – Т. 1. – Арк. 282).

Далі в листі зазначав, що хотів би працювати легально в системі нквс, а за потреби – й нелегально за кордоном. Там міг би «розкладати еміграцію, викривати її плани й задуми, вербувати в її середовищі потрібних осіб, особливо серед української еміграції, а також корисно працювати в Західній Україні серед українського населення».

У відповіді з москви повідомляли, що К. Полуведька можуть використовувати лише на нелегальній роботі, а його повернення в середовище ОУН «залишається відкритим до отримання повної інформації про те, як насправді реагує ОУН на його “зникнення”».

Доки все з’ясовували, вирішили відрядити К. Полуведька до Станіслава (нині – Івано-Франківськ) для оперативної розробки оунівських кіл. Там влаштували на роботу інспектором обласного відділу народної освіти. Але щось не склалося з керівництвом відділу. До того ж особи, яких він збирався розробляти, нібито підозріло ставилися до нього. Тож його повернули до Харкова. Так тривало до початку німецько-радянської війни.   

Загадкова смерть у гестапівській тюрмі

У червні 1941 року К. Полуведька викликали до Києва, поселили в готель «Паласс» і почали готувати до виведення на окуповану гітлерівськими військами територію. Основна ідея цього задуму була документально прописана в плані, затвердженому головою нкдб урср П. Мєшиком. У ньому ставилося завдання осісти в Станіславській області, зв’язатися з націоналістичним підпіллям, а згодом і з Проводом ОУН і продовжити «розробку українських контрреволюційних націоналістичних формувань за кордоном». Підготовкою агента на цьому етапі безпосередньо займався співробітник нкдб урср І. Кудря.

У разі зустрічі зі знайомими діячами ОУН К. Полуведько мав якось пояснити своє зникнення з Фінляндії. «Мета повернення до срср, – зазначалося в «легенді», – помста за смерть Коновальця, розчарування еміграцією і пригнічений стан унаслідок оказії з Коновальцем. Крім того, ще в лютому, а потім у травні 1938 року Коновалець доручив “Павлу” неодмінно зв’язатися з “Монахом” і, якщо трапиться нагода, сходити в срср» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 31. – Т. 2. – Арк. 9–10). «Монах» – агент нквс, про якого К. Полуведько розповідав, що то віддана ОУН людина в Ленінграді.  

Згідно з розробленою «легендою» К. Полуведько нібито працював учителем однієї з чернігівських шкіл і перед самим початком війни отримав путівку до санаторію у Ворохті. Туди начебто й виїхав 21 червня, але через початок бойових дій не встиг добратися, тож поїхав до Львова. Там сподівався зустріти когось зі своїх знайомих із ОУН і повідомити їм, що він нарешті зміг «звільнитися з-під ярма більшовиків».

До Станіслава К. Полуведька супроводжував один із працівників нкдб. На місці забезпечив його певною кількістю продуктів і залишив у селі поблизу міста. З агентом були відпрацьовані способи зв’язку й паролі, але, як свідчать матеріали справи, на контакт з ним так ніхто й не вийшов. В одному з документів за підписом П. Судоплатова, датованих листопадом 1942 року, йдеться про пошук його слідів на окупованих територіях і статей у пресі за його підписом. А ще є примітка, зроблена рукою П. Судоплатова, щоб без погодження нікого на зв’язок до «Павла» не посилали.

Подальші пошуки слідів К. Полуведька чекісти здійснювали вже після звільнення Харкова. Інформація про те, де він перебував і чим займався з червня 1941 до початку 1942 року, частково є у відкритих джерелах. Зокрема, у спогадах члена ПУН Ярослава Гайваса йдеться про його зустріч із К. Полуведьком на початку війни у Львові і про те, як з ним за зачиненими дверима спілкувалися тоді О. Сеник і М. Сціборський, які його раніше добре знали. Вони розпитували К. Полуведька про обставини його втечі з Фінляндії до срср. Після тієї бесіди О. Сеник нібито сказав, що не все зрозуміло з К. Полуведьком, що треба багато з того перевірити і що з Фінляндії очікують підтвердження або спростування тих фактів, які він наводив.

Після прибуття до Житомира К. Полуведько, як згадував Я. Гайвас,  жив на одній квартирі з О. Сеником і М. Сціборським. Перед їхнім убивством він сказав їм, що поїде до Вінниці та інших міст, щоб пошукати знайомих. У подальшому Я. Гайвас з посиланням на слова О. Ольжича зазначав, що той у Києві дав доручення К. Полуведьку виїхати для організації роботи до Харкова під опікою члена похідної групи ОУН-м Богдана Коника та інших.

Про харківський період у матеріалах архівної справи відомостей більше. Ідеться про те, що К. Полуведько був призначений відповідальним секретарем міської управи і заправляв усіма справами: організацією роботи, добором і розстановкою кадрів, визначенням посадових обов’язків, постійно виступав із промовами на зібраннях місцевого осередку ОУН-м. За свідченнями агентури нкдб, він був одним із керівників організації та її активним членом. Тож не дивно, що після початку репресій з боку гітлерівської окупаційної адміністрації щодо обох течій ОУН він серед інших був заарештований у грудні 1941 року (за іншими відомостями – на початку 1942 року).

Водночас у розсекречених архівних документах знайдені матеріали про те, що К. Полуведьку закидали не лише активну участь в ОУН. Ось витяг із протоколу допиту Якова Кравчука, звинувачуваного органами нкдб урср у причетності до співпраці з гітлерівськими окупаційними органами:       

 «Зі слів Коника мені відомо, що Полуведько підозрювався як агент радянських розвідувальних органів й один із організаторів убивства Коновальця і що Валюх, який здійснив убивство Коновальця, був найближчим співробітником Полуведька.

За завданням ПУНа, зокрема Сушка Романа, Онуферку-Конику було доручено розслідувати факти причетності Полуведька до вбивства Коновальця і зібрати на нього повні матеріали.

З цією метою Онуферко-Коник під слушним приводом, щоб Полуведько не запідозрив, що ним цікавляться, возив його з собою, починаючи від Львова і до Харкова, де Коник мав намір завершити розслідування за справою».

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 31. – Т. 3. – Арк. 195–196).

Під час допиту Я. Кравчук стверджував, що К. Полуведька гестапо заарештувало саме як агента нкдб й учасника вбивства Є. Коновальця і що від нього хотіли серед іншого отримати інформацію й про обставини того вбивства. Як дізналися про його співпрацю з органами нкдб? В одній із довідок нкдб з цього приводу, датованій березнем 1943 року, зазначається таке: «…Його арешт спричинив різні чутки. Казали, що німці стежили за ним ще зі Львова, що сім’я його евакуйована і перебуває в москві, що він пов’язаний з нкдб. Документальних відомостей, які стали підставою для його арешту окупантами, здобути не вдалося. Тому все базується на чутках і припущеннях. Приїзд “Павла” до Харкова був фатальною помилкою… Річ у тім, що в 1938 р. без дотримання елементарної конспірації для його сім’ї була куплена квартира в Харкові… Він сам говорив про обізнаність мешканців будинку щодо цього»… (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 31. – Т. 2. – Арк. 31).

У грудні 1944 року справу «Павло» закрили і здали до архіву. У постанові про закриття зазначалося, що К. Полуведько «був заарештований гестапо і невдовзі розстріляний». Насправді, в матеріалах справи у різних документах стверджувалося, що він повісився в тюремній камері на другий чи на третій день арешту.

У радянський період у Харкові вийшла брошура під назвою «У кублі зрадників» (видавництво «Прапор», 1978 рік), де змальовано життя й діяльність К. Полуведька як героя. У ній він пафосно порівнюється з радянськими розвідниками Ріхардом Зорге та Ніколаєм Кузнєцовим. Завдяки розсекреченим документам нині є змога наочно побачити, якою «розвідувальною діяльністю» він займався за кордоном, проти кого спрямовував свої зусилля, під примусом це робив чи свідомо, щиро діяв чи постійно лукавив, граючи згідно з «легендою» відведену йому органами нкдб роль.