Ліквідація греко-католицької церкви в країнах Східної і Центральної Європи. Сценарій мдб срср

Служба зовнішньої розвідки України на підставі розсекречених документів органів мдб / кдб срср продовжує публікувати матеріали до 80-річчя Львівського псевдособору (8–10 березня 1946 року). Вони дають змогу глибше дізнатися про організацію сталінським режимом спецоперацій із ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ) і поглинання її російською православною церквою (РПЦ).

Одночасно з ліквідацією Української греко-католицької церкви на Галичині і Закарпатті органи мдб срср активізували агентурні заходи в Польщі, Чехословаччині і Румунії, де діяли греко-католицькі парафії і знаходили тимчасовий прихисток українські священники від переслідування з боку сталінського режиму. Розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України свідчать про те, що чекісти спільно з працівниками органів безпеки тодішніх прорадянських країн Східної і Центральної Європи чинили тиск на українське духовенство і вірних, намагалися звинуватити їх у зв’язках з УПА та українським підпільним національно-визвольним рухом, створити у такий спосіб образ ГКЦ в діаспорі як ворожої чи незаконної структури і ліквідувати.

На початку 1947 року мдб урср завело агентурно-спостережну справу під назвою «УГКЦ за кордоном». У постанові про заведення справи зазначалося, що «уніатська греко-католицька церква під керівництвом Ватикану веде антирадянську діяльність в інтересах міжнародної реакції й підлягає розробці». Водночас органи мдб урср не обмежилися лише збиранням інформації та спостереженням за тим, як діють парафії ГКЦ за кордоном. Унаслідок встановлення тісних контактів з органами безпеки країн соціалістичного табору розроблялися спільні плани з впровадження агентури в духовне середовище, оцінювання ситуації на місцях і можливостей скликання псевдособорів на кшталт Львівського, щоб знищити греко-католицьку церкву так само на європейських теренах.

В основу таких планів, як свідчать архівні документи, намагалися покласти звинувачення у сприянні церкви діяльності УПА, зокрема налагодженню кур’єрського зв’язку між мюнхенським центром ОУН і підпіллям у радянській Україні, зберіганні й поширенні листівок та інших матеріалів, проведенні антирадянської політики за кордоном. У кожній країні ці процеси проходили по-різному. У Польщі ліквідація українських греко-католицьких парафій відбувалася переважно адміністративно-силовими методами. Представникам мдб срср, які діяли там як радники, працівники консульських та інших установ, не потрібно було вдаватися до багатоходових комбінацій, вербування значної кількості священників і схиляння їх до голосування за припинення існування церкви.

У Румунії в 1948 році провели псевдособор на кшталт Львівського, але в менших масштабах. У ньому взяло участь лише кільканадцять священників і мирян. Так само було проголошено від’єднання від Риму і приєднання до православної церкви. Дещо інша ситуація склалася на теренах Чехословаччини. Саме цьому здебільшого присвячені матеріали агентурно-спостережної справи.

Починалося все з того, що в січні 1947 року органами безпеки Чехословаччини під час переходу кордону із Західною Німеччиною був затриманий кур’єр Проводу ОУН Ян Зелінський (псевдо – Богдан Ковалик). Слідство тривало упродовж чотирьох місяців, після чого суд виніс вирок – довічне ув’язнення. Водночас чекісти почали активно розкручувати іншу лінію справи. Вони з’ясували, що допомогу в переході кордону нібито надавав священник української греко-католицької церкви в Празі Павло Гучко. Його одразу заарештували разом зі священником Єгором Бураничем та іншими.  

Під час обшуку в церкві знайшли матеріали, які «підтверджували активну участь греко-католицького духовенства в українському націоналістичному русі». Такі висновки були зроблені в звіті голови мдб урср С. Савченка на ім’я міністра закордонних справ урср Д. Мануїльського. У розвиток теми в звіті зазначалося таке:

«Цими документами встановлюється, що єпископ Пряшевської єпархії Павло Гойдич займає керівне становище в антирадянському українському націоналістичному русі.

Також встановлено, що значну роль в антирадянській українській націоналістичній діяльності греко-католицького духовенства в Чехословаччині відіграє настоятель монастиря монашого ордену “Василіан” у м. Требишеві протоігумен Севастіян Сабол, який має велику підтримку у Ватикана. Сабол – один із ідеологів українського націоналізму, в Закарпатті відомий як поет (літературний псевдонім Зореслав), непримиренний ненависник Радянського Союзу. Він брав активну участь в українському націоналістичному русі на Закарпатті у період волошинщини. Після окупації угорцями Закарпатської України емігрував до Словаччини. Підтримує нелегальний зв’язок із греко-католицьким духовенством Закарпатської області і єпископом Ромжею, якому пересилає листи і директивні вказівки з Ватикану. У своєму монастирі він переховує бандерівців, забезпечує їх документами і переправляє за межі Чехословаччини в різні країни, зокрема до Америки»

(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10348. – Т. 1. – Арк. 129–132).  

Наприкінці звіту акцентувалася увага на тому, що органи мдб урср спільно з чехословацькими колегами докладають зусиль для того, щоб цей судовий процес був показовим і продемонстрував усім у Чехословаччині, що українська греко-католицька церква «повністю підтримує ОУН в їхній підпільно-терористичній діяльності», і підготувати громадську думку до прийняття рішення про ліквідацію церкви.

Інші матеріали справи свідчать про те, що в подальшому цілеспрямовано збиралася інформація про ГКЦ і нібито якусь незаконну діяльність українських священників. Зазначалося, що загальна кількість вірних – приблизно 250 000 осіб. Керівництво церкви на чолі з єпископом Гойдичем знаходиться в Пряшеві.  Кістяк вірних становлять українці, які мешкають у Словаччині, а також ті, що емігрували з Польщі і радянської України, зокрема Закарпаття.

Про тих, хто втік від переслідування на радянській території, повідомлялося окремо. Наводилися свідчення священника П. Гойдича, отримані під час допиту. З його слів, представники греко-католицької церкви у Чехословаччині надавали утікачам документи про їхнє чеське або словацьке походження. На підставі цього люди отримували чехословацьке громадянство і могли спокійно надалі мешкати в країні. Таких на момент його арешту нібито було кілька сот осіб, з них близько 300 – греко-католицькі монахи. Декому додатково надавали довідки про їхнє навчання в Парижі, що давало змогу отримувати проїзні документи для виїзду за кордон. Таких набралося близько сотні. Тобто це були священнослужителі й вірні, яких рятували від арешту, заслання, переходу на службу до російської православної церкви. За матеріалами ж слідства такі дії вважалися кримінальним злочином.   

Чимало агентурних повідомлень і довідок стосується монастиря у Требишеві і його настоятеля  отця Севастіяна Сабола, який так само допомагав утікачам. На нього окремо завели справу-формуляр. В одній із довідок йдеться про те, що С. Сабол у 1937 році викладав в українській класичній гімназії в Ужгороді, в якій молодь виховували в націоналістичному дусі. Про літературну діяльність зазначається таке:

«…Друкував свої оди на честь сильних людей, які перемагали безбожників більшовиків. Два збірники віршів Зореслава мають назви “Сонце й блакить” та “Зі серцем у руках”. Усі літературні твори Сабола мають яскраво виражене антирадянське націоналістичне спрямування. За словами самого Сабола, вони відображають дух свого часу і за ними можна готуватися до прийдешніх “серйозних подій”, для чого слід мати “готових” людей, сильних волею і духом»

 (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10348. – Т. 1. – Арк. 120–121).

В іншій довідці йдеться про контакти С. Сабола з Ватиканом і про те, що у серпні 1945 року він нелегально перейшов кордон срср і в Мукачеві зустрічався з єпископом Ромжею. Той приїзд у мдб урср кваліфікували як шпигунство, хоч вони були давніми друзями ще з навчання у Римі. Так само у повідомленнях про переховування священників із Закарпатської України зазначалося, що він «отримував від них відомості розвідувального характеру».

«За повідомленням закордонного агента “Георгія”, – зазначається в черговій довідці, – у травні 1947 року в м. Пряшеві відбулося рукопокладання в сан єпископа Гопка Василя. На цій церемонії виступив із промовою Сабол, в якій нагадав про уніатських священників, які “поневіряються в сибірському засланні”, вимагав не забувати цих людей і вести непримиренну боротьбу з ворогами католицької церкви»   (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10348. – Т. 1. – Арк. 454).

У тій самій довідці йдеться про те, що органи безпеки Чехословаччини збиралися заарештувати С. Сабола. Дізнавшись про це, він упродовж кількох місяців переховувався в лісах та чеських монастирях. У грудні 1948 року суд в Празі заочно засудив його до довічного ув’язнення. У провину ставили зв’язок із УПА, що кваліфікували як антидержавну діяльність. Після цього він ще упродовж певного часу мешкав у країні інкогніто. Лише в серпні 1949 року емігрував до Австрії, звідти – до Італії і, зрештою, у 1951 році виїхав до США. У діаспорі опублікував низку статей про насильну ліквідацію Греко-католицької церкви в срср і країнах соціалістичного табору, арешти й засудження священників, які відмовилися переходити в православ’я.

Тим часом у Чехословаччині тривали арешти греко-католицьких священників. Як свідчать розсекречені архівні документи, нарівні з арештами відбувалося закриття греко-католицьких храмів і створення замість них православних. За цим процесом вгадувалася рука москви. Ось як про це повідомляв закордонний агент «Руснак», католицький священник, у своєму звіті про стан церковних справ у Східній Словаччині, датованому лютим 1949 року:

«Нині здійснюються великі приготування для заснування православної церкви в Пряшеві, хоча там мешкає лише 10 сімей православного віросповідання. Вони отримали для побудови церкви кращу земельну ділянку, і нам стає підозріло, під чиїм тиском словаки роблять їм такі поступки.

Так само і в Меджилабірцях, де є лише 16 православних сімей, на найкращому місці будується православна церква на підозрілі кошти. Ці церкви будуються під прикриттям пам’ятника загиблим бійцям радянської армії, але фактично метою є переведення католиків у православну віру, і у нас створюється враження, що це є початком наступу на всю греко-католицьку церкву в ЧСР. Ця наша думка підтверджується тим, що в сусідній Польщі і на Закарпатській Україні нашу церкву подібним чином ліквідували…

Тим часом ми здивовані, звідки в Словаччині беруться православні священники, які до цього там ніколи не мешкали. Нам відомо, що православна церква і вся ієрархія в ЧСР пов’язані з московською митрополією і деякі православні священники прибули безпосередньо з москви. Багато православних священників рекрутується з колишньої білої еміграції. Ми переконані, що все православне духовенство в ЧСР проводить роботу щодо радянізації ЧСР і її подальшого приєднання до Радянського Союзу»

(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 2. – Арк. 85–86).

У матеріалах справи ця ситуація не пояснюється. Тим часом відомо, що одразу після закінчення Другої світової війни за угодою між Сербською та російською православними церквами православні парафії Чехословаччини були виведені зі складу Сербської церкви. У 1946 році до Праги прибув митрополит РПЦ Єлевферій (Воронцов), який став екзархом РПЦ із титулом «архієпископ Празький та Чеський». Відтак православну церкву в Чехословаччині було передано з юрисдикції Сербської православної церкви до московського патріархату. Після приходу до влади в Чехословаччині у 1948 році комуністичної партії був прийнятий документ, у якому ставилася мета ліквідувати самостійну греко-католицьку церкву та приєднати її до православної.  

Невдовзі після цього, 28 квітня 1950 року, на організованому владою в Пряшеві під диктовку «радників» радянського посольства псевдособорі було проголошено про розрив із Ватиканом і возз’єднання з православною церквою. І хоч формально операція здійснювалася чехословацькими органами безпеки, фактично організаційна й координаційна роль відводилася органам мдб срср. Радянські представники застосовували модель, відпрацьовану під час проведення Львівського псевдособору 1946 року. Вагома роль у цьому процесі відводилася й вищому духовенству російської православної церкви. За кілька місяців до псевдособору до Східної Словаччини прибула делегація РПЦ, яка взяла участь у нараді з ієрархами чехословацького екзархату та працівниками посольства срср щодо ліквідації греко-католицької церкви. Після цього візиту процес активізувався.

Таким чином, була ліквідована Словацька греко-католицька церква. Це стало частиною політики кремлівського керівництва з ліквідації уніатських церков у Східній і Центральній Європі. Але й після цього мдб срср не залишив це питання без подальшого оперативного супроводження. У межах ведення справ «УГКЦ за кордоном», «Закарпатоукраїнська еміграція в Чехословаччині» та інших за українськими греко-католицькими священниками продовжували стежити за кордоном. Зокрема, оперативні заходи здійснювалися стосовно кардинала Йосифа Спіпого після його виїзду з срср до Риму. Чинилися всілякі перепони в процесі надання УГКЦ статусу патріархату. Агентуру кдб намагалися впроваджувати в структури УГКЦ у США та Канаді, щоб стежити за всіма подіями, сіяти розбрат, компрометувати ієрархів церкви, які в усі періоди не припиняли боротьбу за відновлення Української держави.