Background

Макар Кушнір і його внесок у розбудову нації

8/22/2025
singleNews

Макар Кушнір, колишній член Української Центральної Ради і активний помічник Євгена Коновальця в УВО і ОУН, усе своє життя був у гущі подій боротьби за відновлення незалежності України. Після низки програмних статей у часописі «Розбудова нації» про необхідність вдаватися до найрішучіших заходів для захисту національних інтересів він потрапив у автомобільну аварію, яка й досі викликає багато запитань. Але навіть повна втрата зору не стала на заваді його діяльності на інформаційному фронті і не призвела до припинення оперативної розробки органами нквс усрр. Навпаки, як свідчать розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України, його тяжкою недугою намагалися підступно скористатися для вивідування таємниць Проводу українських націоналістів.

1917-й. Член Української Центральної Ради

На титульній сторінці справи-формуляра, заведеної на М. Кушніра органами дпу усрр у 1930 році, зроблено напис: «Богуш–Кушнір–Дуб». Тут і прізвище, і псевдо в ОУН, як от Ярослав Дуб і Богуш. А ще у численних теоретичних і публіцистичних статтях він підписувався як Б. Дніпрянський, Якименко тощо. Його вважають одним із провідних публіцистів доби українських національно-визвольних змагань. Він був активним співробітником і дописувачем газет «Нова Рада», «Трибуна», «Свобода», «Український голос», «Розбудова нації» та інших. Але журналістика й інформаційна діяльність – то була лише частина його багатогранної діяльності, здебільшого прихованої, яку чекісти не змогли повністю відстежити й дослідити.

Про ранні роки політичної і громадської діяльності М. Кушніра в архівних документах є лише загальна інформація. Зазначається, що він народився у Черкасах, був членом Української партії соціалістів-федералістів і автором її програми, входив до складу Української Центральної Ради від цієї партії і був у той період головним редактором урядової газети, а також членом делегації УНР на Паризькій мирній конференції у 1919–1920-х роках.

Відтоді у нього збереглося багато контактів з визначними українськими діячами. Секретний співробітник дпу усрр «Степовий» повідомляв, що М. Кушнір «знав близько всіх так званих діячів УНР і зокрема: Голубовича, Лозаківського, Левицького М. Г., Левицького М. В., Грушевського, з яким був у добрих стосунках, Єфремова, Ніковського, якого недолюблював, та інших» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6967. – Арк. 28).

Агентура повідомляла, що він листувалися з М. Грушевським і що той нібито у період повернення з еміграції до радянської України обіцяв йому професорську посаду в Академії наук усрр. Вочевидь це мало під собою певне підґрунтя. Адже М. Кушнір свого часу відзначився чималою активністю в Малій Раді (виконавчому органі УЦР) і в комісіях із підготовки різних законопроєктів. Ще у вересні 1917 року він виступав на з’їзді поневолених народів росії в Києві з програмною доповіддю про майбутній адміністративно-територіальний устрій. Та доповідь мала неабиякий резонанс. У ній М. Кушнір пропонував здійснити поділ території колишньої російської імперії на області-штати з великим обсягом суверенітету. М. Грушевський позитивно відгукувався у своїх спогадах про той виступ.

Про участь за часів Директорії УНР у Паризькій мирній конференції у відкритих джерелах зазначається, що був радником із політичних питань української делегації. Водночас у одній із довідок дпу йдеться про те, що тоді, у 1919 році, він був відряджений Центральною Радою до Парижа також для закупівлі військового спорядження для потреб УНР. Після проведення низки переговорів там і залишився. Певний час жив у Лондоні. А в 1923 році переїхав до Відня.

«Богуш-Кушнір під час свого перебування у Відні, – повідомлялося у тій самій довідці дпу, – увесь час підтримував зв’язок з Коновальцем, розміщуючи у пресі статті із закликом до «трудящих України про боротьбу з московськими колонізаторами за незалежність України». Водночас наводилася інформація геть іншого характеру про те, що він серед близького оточення заявляв про свою безпартійність. Скориставшись цим, нібито втерся до середовища комуністичних журналістів і займався перекладами українською мовою статей для радянської партійної преси і також робив свої дописи. «Він у хороших стосунках, – ішлося в довідці, – з редакторами укр. газет «Вісті» і «Пролетарська правда» і деякими визначними комуністами у Харкові і Києві. З цими особами Кушнір увесь час вів листування, черпаючи з листів з України відомості (нерідко секретного характеру) про внутрішньопартійні справи кп(б)у» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6967. – Арк. 5).

Редактором зазначених газет, як з’ясували чекісти, був Елланський. Подальші розслідування засвідчили, що йшлося про поета, журналіста та партійного діяча Василя Еллана-Блакитного. В інших документах згадується, що М. Кушнір ще в 1928 році встановив зв’язок із членом редколегії газети «Комуніст» Миколою Любченком. Вдаючи радянофіла, він надсилав свої статті, написані в комуністичному дусі.

Крім цього контактував з поетом, публіцистом і одним із найвідоміших представників розстріляного відродження Миколою Хвильовим. У одному з документів зазначається, що під час перебування М. Хвильового у Відні, а це було у 1927–1928 роках, М. Кушнір часто гостював у нього. Тоді ж познайомився з його дружиною Юлією Уманцевою, з якою листувався і після смерті поета. А ще мав контакти з окремими працівниками радянських консульств у Відні й Празі, через яких отримував певну інформацію. Вірогідно, йшлося про М. Любченка, який у 1929–1931 роках працював радником повноважного представництва срср у Чехо-Словаччині (заарештований у 1934 році за контрреволюційну діяльність, засуджений до розстрілу у 1937 році).

М. Кушнір намагався уважно відстежувати все, що відбувалося на українських теренах. Відтак у своєму середовищі вважався знаним фахівцем радянської України. Неабияк цьому допомагали його публічні контакти. А ще були й негласні. У одному з документів дпу зазначалося, що він мав свою людину в Інституті марксизму-ленінізму у Харкові.

Усе це неабияк непокоїло чекістів. Вони підозрювали, що М. Кушнір навмисно грав роль особи, яка нібито проявляла підвищений інтерес до всього, що відбувалося в радянській Україні і підтримувала деякі питання, а насправді у такий спосіб лише грала відведену їй роль. Мета – отримання інформації про реалії сталінського режиму і здійснення впливу на окремих діячів. Зрештою, як свідчать архівні документи, так усе й було.

1929-й. Член Проводу українських націоналістів

Про обставини зближення М. Кушніра з ОУН в архівних документах не повідомляється. Лише згадується, що його контакти з Є. Коновальцем беруть початок із 1926 року. У січні–лютому 1929 року він узяв участь у І Конгресі ОУН у Відні. На Конгресі виступив із доповіддю «Економічні взаємовідносини між Україною і росією в с.с.с.р.». Тоді ж був обраний головним суддею організаційного суду ОУН і став членом Проводу українських націоналістів (ПУН).  Відповідав за видання ОУН іноземними мовами.

«У березні 1930 р., – зазначалося у черговій довідці дпу усрр, – Кушнір із Відня раптово виїхав, отримавши при цьому звідкілясь солідні грошові кошти, і з’явився у Женеві під прізвищем Богуш (літературний псевдонім К. у пресі українських націоналістів) як права рука лідера Проводу українських націоналістів Коновальця, обійнявши посаду представника Проводу і нач. Бюро преси Проводу при Лізі Націй» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6967. – Арк. 5).

До кола його обов’язків входила координація виходу українських газет за кордоном і видання іноземними мовами «Українського інформаційного бюлетеня». Водночас він сам брав безпосередню участь у редагуванні офіційного органу ОУН – часопису «Розбудова нації» та друкувався в інших газетах.

Дослідники зазначають, що статті М. Кушніра в «Розбудові нації» вирізнялися концептуальністю і зачіпали фундаментальні питання визвольної боротьби і формування ідеологічних засад ОУН. Він усіляко пропагував ідею консолідації поневолених народів. Зокрема запропонував створити Лігу визволення народів Східної Європи, Кавказу та Закаспію. Ішлося про координацію роботи поневолених народів у боротьбі за самовизначення націй.

У публікаціях він виносив на обговорення власний проєкт моделі побудови Української держави як президентської республіки, влада в якій була б розділеною між законодавчою, судовою та виконавчою гілками влади. Він відкидав ідею побудови держави з диктаторським режимом. Натомість народовладдя трактував як оптимальну форму правління. При цьому вважав національну диктатуру тимчасовою необхідністю у період утвердження державності.

У одному з архівних документів зазначається, що М. Кушнір був не лише ідеологом ОУН і правою рукою Є. Коновальця. Він, крім того, відав усіма справами східних земель. На підтвердження цього із закордонних резидентур дпу надсилали копії здобутих його рефератів під назвою «Панукраїнський союз держав» і «Наша політика і тактика». Ці реферати нібито готувалися до розширених пленумів ОУН, на яких мали переглядати певні ідеологічні положення і нову тактику діяльності організації на східних теренах України.

Із тактичних нововведень згадується про перекидання літератури на територію усрр повітряними кулями. «За словами Богуша, – йдеться в одному з агентурних повідомлень, датованому 1934 роком, – вони замовили в Німеччині 50 балонів для перекидання літератури. Ці балони, пролітаючи певну відстань, лопаються, і література розлітається. Навесні вони збираються їх застосовувати. Вважають, що це дуже хороший метод, менше ризику, зате читачів багато» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 31. – Т. 4. – Арк. 32).

Особливе місце у тогочасних документах дпу відводилося рішенню конференції Проводу українських націоналістів, який проходив влітку 1933 року в Берліні. На ньому, крім низки різних питань, ішлося про голод в усрр, спричинений політикою кремлівського керівництва. Ставилися завдання зі збирання інформації про злочини сталінського режиму і донесення її до світової громадськості. Одним зі способів привернення уваги й помсти за знущання з українців розглядали ліквідацію більшовицьких діячів, відповідальних за таку політику і численні репресії. Зокрема зазначалося, що суд ПУН під головуванням М. Кушніра виніс вирок про ліквідацію другого секретаря цк кп(б)у П. Постишева, голови дпу усрр В. Балицького і наркома освіти В. Затонського.

Питання стосовно терору активно дебатувалося в колах ОУН. М. Кушнір брав у цьому безпосередню участь і навіть присвятив цьому низку теоретичних статей. У справі зберігається машинописна копія (у перекладі на російську) ще не опублікованої на той час його статті для часопису «Розбудова нації» під назвою «Терор і революція». У ній автор наголошував на тому, що якщо нація поневолена і зазнає утисків, то акти терору проти одіозних осіб, відповідальних за злочини, скоєні проти її існування, можливі і навіть необхідні.

«Кажуть, що методи насильства і терору недоцільні і навіть шкідливі, – розмірковував він, – оскільки вороги, у свою чергу, шляхом провокації деморалізують і внесуть анархію в українську політичну дійсність. Чи заслуговують ці заяви на увагу і на виправдання? Ні, не можуть бути виправдані. Бо чи можлива в умовах московської дійсності, побудованої на системі масового терору, шпигунства і провокацій…, якась партійно-парламентська боротьба з метою визволення нашої нації?»

Після наведення низки аргументів автор констатував: «…Він [терор] є моральним, якщо його застосовує поневолена нація для самооборони в боротьбі за своє існування і звільнення…». І далі зазначав, що керівники й організатори «жахливої голодної трагедії і досі гуляють світом, тоді як гідність і честь нашої нації вимагає, щоб каральна рука українських месників відплатила катюзі по заслузі» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6967. – Арк. 119–126).

Текст статті у супроводі з відповідним спецповідомленням був надісланий керівникам нквс срср та усрр Г. Ягоді, В. Балицькому та іншим для вжиття невідкладних рішучих заходів стосовно М. Кушніра.   

1934-й. Жертва автомобільної аварії

Отримання агентурним способом цієї інформації і її доповідь у москву збігається у часі з іншою подією. Приблизно тоді ж під час перебування в Лондоні на економічній конференції М. Кушнір був травмований автомобілем. Унаслідок отриманих ушкоджень він почав сліпнути і невдовзі повністю втратив зір. Дослідники припускають, що та дорожня пригода сталася невипадково і що до того причетні тодішні сталінські спецслужби.

Прямого підтвердження цього серед розсекречених документів знайти не вдалося. Водночас слід зважати, що оперативна розробка М. Кушніра здійснювалася і з позицій нквс усрр, і закордонними резидентурами нквс срср у Бельгії, Швейцарії, Великій Британії та інших країнах, де в той період жив і виконував різні завдання М. Кушнір. А ще він проходив як один із фігурантів за справою «Ставка» з розробки і ліквідації Є. Коновальця.

У справі «Ставка» знайдено низку повідомлень агента «Лебедя» (Василя Хомяка), які дають змогу пролити світло на досі практично невідомий період діяльності М. Кушніра після автомобільної аварії.    

Органи дпу вивели агента «Лебедя» за кордон у серпні 1933 року під виглядом біженця з радянської України. Перед ним поставили завдання проникнути до Проводу ОУН, зокрема в найближче оточення Є. Коновальця. Він прибув до Бельгії на радянському вантажному судні. У той час М. Кушнір перебував у Брюсселі в якихось справах. Тож його залучили до контактування з «біженцем». Як зазначається в документах, він одразу впізнав гостя і нагадав, що у 1918 році, коли Центральна Рада, членом якої він тоді був, евакуювалася з Києва до Житомира, вони з В. Хомяком їхали в одному вагоні.

Спомин про ту зустріч і давнє знайомство наклали відбиток на подальші події. Після того, як М. Кушнір потрапив у автомобільну аварію і втратив зір, він змушений був відійти від активної політичної діяльності. З урахуванням цього члени ПУН вирішили, що оптимальним варіантом буде тимчасове поселення до нього в квартиру В. Хомяка. Той мав допомагати незрячому у побуті і в тій роботі, яку він ще міг виконувати в інтересах організації. М. Кушнір і сам не збирався відходити з провідних ролей й прагнув бути ще корисним для української справи. Це охоплювало підготовку документів до конференцій, нарад і конгресів ОУН, статей, виступів, опрацювання різних документів. Тобто в тій ситуації В. Хомяк мав стати секретарем М. Кушніра.

Таке рішення підтримав і Є. Коновалець. Про це у квітні 1934 року повідомляв резидент нквс у Бельгії. У доповіді в москву він писав таке: «За дивним збігом 10 квітня мені довелося виїхати з Женеви до Брюсселя в одному вагоні з Богушем. Богуш, приблизно 42-х років, вище середнього зросту, шатен, у темних окулярах, вочевидь дуже погано бачить. Його проводжали два українці, з яких один за прикметами схожий на Коновальця. У подальшому встановлено, що то був Богуш, коли «Лебедь» дав його прикмети» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 31. – Т. 4. – Арк. 193).

Тоді ж «Лебедь», який у документі фігурує як Найденко (таке псевдо йому дали діячі ОУН за кордоном), доповідав у нквс про листа, який М. Кушнір привіз для нього від Є. Коновальця. У листі лідер ОУН зазначав: «Шановний пан, товариш Найденко. Ми дуже незадоволені Вашою відмовою їхати до Фінляндії для організації пункту. Богуш розмовлятиме з Вами про Вашу подальшу роботу. Але поки є час, я Вас прошу не залишати одного Богуша і протягом найближчого півтора місяця допомагати йому в роботі, особливо у прочитанні і складанні листів, що хворий на очі Богуш не може робити сам» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 31. – Т. 4. – Арк. 194).  

Під час такого співіснування під одним дахом агент «Лебедь» підготував і передав через резидентуру нквс низку доповідей і копій матеріалів, які потай робив, скориставшись недугою М. Кушніра. Саме від «Лебедя» в москві дізналися подробиці планування атентатів проти П. Постишева, В. Балицького та В. Затонського та роль у цьому «таємної п’ятірки членів ОУН», які мали поїхати на територію радянської України. Доповідав він і про плани Є. Коновальця та М. Кушніра з організації втечі за кордон відомих українців, зокрема радянського партійного діяча Олександра Шумського і письменника Миколи Куліша.

«Богуш у розмові з «Лебедем», – ідеться в одному з документів нквс, – багато говорив йому про Шумського і про втечу, яка була для нього підготовлена, і сказав йому, що він намагався вплинути на драматурга Куліша, але поки що нічого не виходить» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 31. – Т. 4. – Арк. 15). В іншому документі з цього приводу зазначалося, що М. Кушнір пробував через якусь невідому особу схилити М. Куліша до втечі і опублікування антирадянської декларації від імені інтелігенції радянської України.

На той час український радянський і партійний діяч О. Шумський перебував у засланні в Красноярську за антирадянську націоналістичну діяльність, убитий у 1946 році за вказівкою сталіна і безпосередньої участі П. Судоплатова на шляху із заслання до Києва. Драматург, публіцист і культурний діяч доби «Розстріляного відродження» М. Куліш був заарештований у 1934 році, звинувачений у контрреволюційній діяльності. Розстріляний у 1937 році в урочищі Сандармох (Карелія) разом із багатьма іншими діячами української культури.

«Лебедь» настільки втерся в довіру до М. Кушніра, що в того після численних бесід повністю розвіялися підозри до гостя, які він мав після перших зустрічей. З огляду на це агент переповідав його слова в одному з повідомлень: «Ось розмовляю я з Вами і бачу, любий і відкритий Ви чоловіче. Ніколи не повірю, що Ви справді послані до нас більшовиками».

Втрата зору, нарівні з іншими причинами, не дала змоги М. Кушніру розгледіти В. Хомяка як більшовицького агента. Хоча таке завдання він і не мав. Тим часом В. Хомяк доповідав кураторам із нквс усе, про що вдавалося дізнаватися під час їхнього спілкування. Водночас ті доповіді свідчать про те, що М. Кушнір, попри втрату зору, принаймні у 1934 році, не зважав на хворобу, намагався бути в курсі всіх справ Проводу ОУН, активно відстоював свою позицію і своє бачення подальшої розбудови організації та продовження боротьби за відновлення незалежності України. Втрата зору не заважала йому бачити, що головним ворогом української незалежності була москва.

Останні 17 років життя М. Кушнір змушений безвиїзно прожити у Бельгії.  Помер він 2 серпня (за іншими даними – 16 вересня) 1951 року. За радянської влади його ім’я замовчувалося. Ушанування почалося вже в новітні часи. У квітні 2016 року на будівлі колишньої Черкаської чоловічої гімназії, де він навчався, була відкрити пам’ятна дошка, а у травні того самого року провулок Паризької Комуни був перейменований на провулок Макара Кушніра.

Тим часом його величезний публіцистичний доробок ще очікує на ретельні дослідження. Зокрема праці, присвячені проблемам державного устрою майбутньої незалежної України та спільних дій поневолених народів Східної Європи. Він пропагував ідею відновлення провідної ролі України-Руси на Сході Європи, як це було за князів Володимира та Ярослава. На його думку, це передбачало створення сильної самостійної держави на всій українській етнічній території і регіональне лідерство на східноєвропейському терені.