Михайло Воскобійник. Останній Голова Української Національної Ради

22 серпня 1992 року на урочистостях із відзначення першої річниці відновлення незалежності України повноважні представники Державного центру Української Народної Республіки в екзилі склали свої повноваження і передали їх у Києві очільникам відновленої України. Тим самим підтвердили правонаступництво та спадкоємність українських державницьких традицій. Серед тих, хто передавав першому всенародно обраному Президентові України Леоніду Кравчуку Грамоту про припинення діяльності Державного центру УНР, президентську печатку, клейноди гетьмана Івана Мазепи і прапор, був Голова Української Національної Ради Михайло Воскобійник. На той час в архівних фондах української зовнішньої розвідки лежала ще не розсекречена справа-формуляр на нього під назвою «Елегантний».

Справу завели в січні 1951 року. Тоді М. Воскобійник був заступником генерального секретаря центрального комітету Української революційно-демократичної партії (УРДП), яку очолював Іван Багряний, і редактором партійної газети «Українські вісті». І. Багряний у той період уже був у центрі уваги органів мдб срср. На нього упродовж п’яти років вели оперативно-розшукову справу і саме розробляли план із направлення до Нового Ульму, де він мешкав у Західній Німеччині, кур’єра для встановлення з ним контакту і схиляння до співпраці. Водночас чекісти тримали в полі зору і його земляка й соратника по партії співзасновника УРДП М. Воскобійника.

Досьє, яке почали збирати на М. Воскобійника, поступово наповнювалося інформацією. Дізналися, що він народився 1918 року в Миргороді. «Батьки до революції, а також після займалися сільським господарством, – писав він. – Але потім батько перейшов працювати робітником при мелькомбінаті. Поступив я до школи в 1926 р. і в 1935 р. закінчив десятирічку. Після цього працював художником, а також музикантом при мельзаводі № 7. У цьому році я закінчив 4 курс робітфаку» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 11344. – Арк. 72).

Це він зазначав у автобіографії для вступу до Харківського університету на історичний факультет у 1936 році. В архіві навчального закладу знайшли також його заяву про вступ і витяг про закінчення університету в 1941 році. Розшукали однокурсників і односельчан. Розпитували про нього, близьких родичів. На той час двоє братів М. Воскобійника, Іван та Олексій, і мама Марина перебували з ним за кордоном, батька Григорія вже не було в живих. Про його долю родина дізналася за незалежності України. Після розкуркулення його розстріляли у 1937 році як ворога народу, а родині повідомили, що заслали до Сибіру.

Закінчення навчання співпало для М. Воскобійника з початком німецько-радянської війни. У період окупації він мешкав у рідному Миргороді, редагував газету «Миргородські вісті», через яку «проводив антирадянську пропаганду». Так зазначено в одній із довідок мдб урср на нього. А ще «виступав по радіо з антирадянськими промовами, а також був членом ОУН, яка існувала в Миргороді. З ОУН-мельниківцями Воскобійник встановив зв’язок ще в 1940 році, коли він виїздив на практику в західні області України» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 11344. – Арк. 58).  

Звісно, що після приходу Червоної армії Михайло не міг залишатися на звільненій території. Після війни опинився в таборі для переміщених осіб у Німеччині в Новому Ульмі. У тому самому таборі познайомився з І. Багряним. Разом з ним відстоював права українців, яким загрожувала примусова репатріація до срср. Невдовзі за участі інших активних діячів створили партію й почали редагувати газету. Водночас М. Воскобійник студіював політичні науки в Гайдельберзькому університеті й протягом певного часу був редактором партійного журналу політичної проблематики «Наші позиції». На його сторінках публікував і свої статті. Одна з них мала назву «Територіяльні підстави української державности». У ній він аналізував, чому Україна програла визвольні змагання в 1917–1920 роках.

Тоді ж до рук органів мдб потрапив текст виступу М. Воскобійника на краєвій конференції УРДП в Німеччині 30 грудня 1950 року. В ньому з-поміж іншого звернули увагу на такі слова промовця: «УРДП вигартовується й неухильно стремить до головної мети – до виборення свободи й державної незалежности своєму народові в союзі з усіма прогресивними силами нашої нації, до знесення сталінської імперії в союзі з прогресивними силами всіх поневолених націй насамперед та з прогресивними силами всього світу… Наші засади тут витікають із нашої ідеології. І основною з них була і є засада, що в боротьбі проти большевицької тоталітарної імперії ми стоїмо в таборі світових демократичних сил. Але одразу й виразно рішуче підкреслюємо: остільки, оскільки вони визнаватимуть право українського народу на свободу й державну суверенність. Від цього залежатиме постава не тільки нас, як партії, а й всього українського народу, як нації» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 3. – Арк. 328–329).

Усе це привертало підвищену увагу органів мдб до постаті М. Воскобійника. Його оперативну розробку здійснювало представництво мдб срср у Німецькій демократичній республіці. Характеристики, які отримували на нього від закордонної агентури, змушували придивлятися до нього пильніше. В одному з таких повідомлень зазначалося: «Воскобійник має непогані організаторські здібності, йому симпатизують, молодий, енергійний, цікавий, живе політичним життям, не задирливий, не надто себе возвеличує, розташовує до себе. Я не знаю людей, які виявляли б до нього злість…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10812. – Т. 5. – Арк. 285).    

У подальших документах зазначалося, що в 1949 році М. Воскобійник на черговому з’їзді партії обраний заступником генерального секретаря і водночас керівником відділу зовнішніх зв’язків, у 1952 році – заступником голови виконавчого органу Української Національної Ради, у 1954 році брав участь у створенні відділів пропаганди на радіостанціях «Вільна Європа», «Голос Америки», «Визволення». На радіо «Визволення», невдовзі перейменованому в радіо «Свобода», він упродовж 1955–1957 років працював диктором. У той період він, як зазначається в архівних документах, регулярно відвідував у санаторії хворого І. Багряного, вважався одним із головних претендентів на роль очільника партії, водночас готувався до переїзду до США.

У 1957 році М. Воскобійнику вдалося виїхати з родиною за океан. У зв’язку з тим, що агентурних можливостей для його оперативної розробки в США органи кдб у той період не мали, справу закрили й здали до архіву. У постанові про закриття справи зазначена ще одна причина: «У зв’язку з безперспективністю розробки у вербувальному відношенні». Тобто дійшли висновку, що завербувати його неможливо.

Тим часом М. Воскобійник у США здобув ступінь магістра з прикладних наук у Сиракузькому університеті та докторат з філософії у Пенсильванському університеті, викладав історію Східної Європи та України у Сиракузькому та Центральному Коннектикутському університетах. Був членом Української вільної академії наук, Української академії мистецтва та науки, Наукового товариства імені Шевченка у США та інших. Він постійно був у керівних лавах партії УРДП, яка після проголошення незалежності України замінила назву на Українську демократично-республіканську партію. Упродовж 1989–1992 років очолював Українську Національну Раду – парламент Державного центру УНР в екзилі, який припинив свою діяльність у зв’язку з проголошенням незалежної Української держави.

Як Голова УНРади М. Воскобійник у 1992 році приїхав до України для участі в Першому Всесвітньому форуму українців, який проходив 21–24 серпня в Києві в палаці культури «Україна». 22 серпня під час урочистого засідання Верховної Ради президент УНР в екзилі Микола Плав’юк склав свої повноваження, визнавши, що проголошена 24 серпня 1991 року незалежна держава Україна є правонаступницею УНР. Того самого дня у Маріїнському палаці делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності, заяву про правонаступництво України від УНР та інші державні атрибути.

«Складаючи свої повноваження, – йшлося в заяві, – ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки». Заяву підписали Микола Плав’юк, Президент УНР в екзилі, Іван Самійленко, Голова Уряду УНР в екзилі, і Михайло Воскобійник, Голова УНРади.

Помер М. Воскобійник 15 вересня 2001 року. Похований на українському цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі, США.

РОЗСЕКРЕЧЕНІ ДОКУМЕНТИ З АРХІВУ ДИВІТЬСЯ ТУТ.