Микола Садовський і Микола Тобілевич. Зашифроване листування

Деякі листи, які Микола Тобілевич надсилав із Праги до Києва батькові Миколі Садовському, були зашифровані. Але то була не театральна гра і робилося те не для розваги. Підполковник Армії УНР мав усі підстави підозрювати, що за ним і його батьком, визначним театральним діячем, який у 1926 році повернувся з еміграції на батьківщину, можуть стежити органи дпу. Про ті події, досі невідомі широкому загалу, розповідають розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

«дпу усрр

тов. Балицькому

За справою «Артист»

Співставлення низки відомостей, наявних в ІНО одпу стосовно артиста Садовського, дає змогу зробити висновок, що він є якоюсь ланкою зв’язку невиявленої поки що закордонної організації з Україною.

Відомий вам лист Тобілевича до свого батька був нами одержаний за випадковою лінією, яка потребує перевірки…

Розшифрований текст листа Тобілевича, якщо він відповідає дійсності, без сумніву, має великий інтерес. (За наведеними нами довідками, він був зашифрований простим шифром, який легко піддався розшифруванню). У зв’язку з цим набуває особливого значення розробка Тобілевича за кордоном…

Водночас жодних заходів оперативного характеру за справою «Артист» без погодження з ІНО одпу прохання не здійснювати.

Заст. нач. ІНО одпу Артузов»  

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8918. – Арк. 29).

Цей лист, який надійшов до Харкова, столиці тодішньої усрр, із москви, з Іноземного відділу об’єднаного державного політичного управління (ІНО одпу) срср, датований 1931 роком. Саме тоді була заведена справа «Артист» на Миколу Карповича Садовського (справжнє прізвище Тобілевич), корифея українського театру, режисера, актора, письменника, перекладача, громадського діяча.

Як свідчать архівні документи, справа була заведена в москві. Основна оперативна розробка здійснювалася з позицій резидентури одпу срср у Празі. Відтак і застереження про те, щоб жодних заходів без погодження з москвою не проводили, було невипадковим. Підпис під документом Артура Артузова свідчив про те, що розробці надавали важливого значення. Адже Артузов на той час уже був відомий як керівник чекістських операцій «Трест» і «Синдикат». З ним узгоджувалися і заходи стосовно проникнення в близьке оточення Павла Скоропадського за кордоном та багато інших.

Матеріали справи накопичувалися в центральному апараті одпу. До Києва надсилали лише окремі вказівки, ставили певні завдання, давали дозвіл на проведення деяких заходів. Тож наявні документи не дають змоги скласти цілісну картину. Водночас навіть ті, що знайдені в архівних фондах СЗРУ, засвідчують: Микола Садовський, так само як і багато інших українських діячів культури і мистецтва, перебував у полі зору органів дпу. І лише похилий вік, хвороби та деякі інші обставини врятували його від репресій.

Загалом події складалися так, що колоритну постать Миколи Садовського за будь що не могли оминути своєю увагою чекісти. Він був доволі відомим і популярним в українських колах. Разом із рідними братами і сестрою творив історію українського театру – з Іваном Карпенком-Карим, Панасом Саксаганським, Марією Садовською-Барілотті. Із Марією Заньковецькою, з якою вибудовував непрості сімейні стосунки, організував у Києві перший стаціонарний український професійний театр.  

Він радісно зустрів проголошення Української Народної Республіки. У той період працював головним уповноваженим у справах організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР. Зі своїм театром виконував роль вершників, які зустрічали Симона Петлюру на Софійському майдані. Був розпорядником святкового дійства під час оголошення Акта злуки українських земель у Києві 22 січня 1919 року, відповідав за розміщенням делегацій з інших міст та з-за кордону, які приїздили тоді до столиці. Пізніше емігрував з урядом і Армією УНР до Вінниці, Кам’янця-Подільського та за кордон. У 1921 році очолював театр товариства «Просвіта» в Ужгороді. Там зустрівся зі своїм сином – Миколою Миколайовичем Тобілевичем, на той час старшиною Армії УНР. Разом виїхали до Чехо-Словаччини.

За кордоном М. Садовський намагався зібрати театральну трупу, щоб ставити українські вистави, організовувати гастролі, але не все вдавалося. А син Микола занурився у політичну діяльність. Ще в роки національно-визвольної боротьби за незалежність України він за Гетьманату служив молодшим старшиною кінного дивізіону при Головному управлінні Генерального штабу Української держави. У період Директорії командував сотнею Лубенського кінного полку, обіймав інші посади у війську. Потім – перебування у таборі для інтернованих вояків української армії у польському місті Каліш, участь у Другому Зимовому поході Армії УНР, отримання чину підполковника, навчання на філософському факультеті Карлового університету у Празі, здобуття наукового ступеня доктора філософії. Тоді ж М. Тобілевич став співзасновником і головою Громадсько-політичної організації «Легія Українських Націоналістів», пізніше – членом ОУН.

Саме через таку активну політичну діяльність і намір продовжувати боротьбу за відновлення незалежності України М. Тобілевич потрапив у поле зору працівників резидентури одпу срср у Празі. Інформація, яку надсилали до москви, свідчила, що він є доволі небезпечною персоною для радянської влади. Ішлося про те, що він «веде розвідувальну роботу для чехів, французів і поляків», які при цьому діють проти більшовиків. Крім цього «встановив зв'язок з англійським майором – представником «Інтеллідженс Сервіс», а ще – нібито увійшов до «Легії Українських Націоналістів» «з розвідувальною метою за завданням петлюрівців» і водночас був агентом німецької розвідки. Навішування таких ярликів було нормою у тогочасній чекістській практиці.

Інтерес до М. Тобілевича посилився після того, як із-за кордону повідомили, що він контактував із генерал-полковником Армії УНР командувачем військами у Першому Зимовому поході Михайлом Омеляновичем-Павленком, колишнім повстанським отаманом Фотієм Мелешком, а також учасниками І конгресу українських націоналістів Теофілом Пасічником-Тарнавським та Миколою Сціборським, які були членами «Легії Українських Націоналістів». Останні двоє у 1929 році стали засновниками і першими членами новоствореної ОУН. Із перших днів до організації долучився і М. Тобілевич. Його фото чекісти могли отримати з групової світлини провідних членів «Легії».

Розгадувати такий заплутаний ребус взялося керівництво одпу.

Як свідчать архівні документи, періодично з москви до Харкова і Києва надсилали запити з проханням перевірити певних осіб, які проходили за справою, зібрати на них інформацію. Зокрема вивчали батька Теофіла Пасічника-Тарнавського. Взялися й за самого Миколу Садовського, який довго не витримав у еміграції і повернувся на батьківщину. В одній із довідок, адресованих голові дпу усрр Всеволоду Балицькому, зазначалося:

«У процесі розробки відомого Вам петлюрівця Тобілевича нами встановлено:

1. Батько Тобілевича, артист Садовський Микола Карпович, під час свого перебування в ЧСР показав себе як затятий націоналіст-петлюрівець. Мету переїзду до України сам Садовський пояснює як необхідність створення національного театру в Україні на противагу театру інтернаціональному. У ніч напередодні від’їзду Садовського до срср в готелі «Монополь» зібралися для проводжання відомі петлюрівці, які знаходилися в Празі. Лунали промови, співали «Ще не вмерла Україна» та ін. Садовський пообіцяв присутнім «високо тримати давній славетний прапор»

 (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8918. – Арк. 31).

Далі в документі висловлювалося припущення, що М. Садовський зв’язаний зі Спілкою визволення України. Також ішлося про листування батька з сином.

Підозра у причетності до СВУ – вигаданої чекістами антирадянської організації серед української наукової, культурної інтелігенції та церковних діячів могла спричинити доволі тяжкі наслідки для М. Садовського. Але далі голослівних припущень справа не дійшла. А ось за листування вчепилися й поставили на контроль. Із листів дізналися про його невдоволення рішенням повернутися в Україну і про те, що радянська влада йому не подобається.

У якийсь момент листи від сина перестали надходити, хоча Микола Тобілевич не припиняв писати. І тоді він, напевне, щось запідозрив і дав батькові для листування адресу своєї знайомої чешки. А потім іще й вдався до шифрування своїх послань. Зрештою, одне з таких перехопили чекісти. Усе це за сукупністю могло затягнути на звинувачення у шпигунстві. У тій самій довідці одпу про це так і зазначалося: «Усі наявні в ІНО одпу матеріали за цією справою свідчать про те, що ця розробка пов’язана з якоюсь розвід. лінією».

На докладніше вивчення М. Садовського і кола його знайомих спрямували Київський оперативний сектор дпу усрр. Водночас у червні 1931 року іноземне відділення дпу усрр спланувало операцію з підведення до нього агента. У подальшому агента мали намір вивести за кордон, до Праги, для впровадження в оточення М. Тобілевича. Ось як це описано в документі:

«Чорновий план підстави такий: агент у віці 27–29 років (раніше з Садовським незнайомий), який має зв’язки серед по-шовіністичному налаштованої київської студентської молоді, поширює в середовищі невеликої групи молоді думку про необхідність матеріальної допомоги «корифею» укр. сцени Садовському, який бідує. Із «зібраною» відповідною сумою грошей, 120–150 руб. агент їде до Садовського і дає йому ці гроші від імені групи його «шанувальників».

Після знайомства з Садовським агент зближується з ним. Через певний час агента «виключають» із вишу як соціально чужий елемент. Як «незадоволений радвладою» і маючи намір продовжувати освіту, він вирішує податися за кордон, до Чехії. Для цього звертається до Садовського з проханням дати йому рекомендаційні листи до його знайомих у Чехії»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8918. – Арк. 4).

Таким знайомим, за задумом, мав стати син – Микола Тобілевич. Та ані в театрі, ані вдома зустрітися з М. Садовським у той період уже не було змоги. Київський оперативний сектор дпу усрр з цього приводу повідомляв:

«Садовський М. К. мешкає дуже усамітнено на дачі під Києвом. Наявні у нашому розпорядженні агентурні відомості свідчать про те, що упродовж останнього часу Садовського ніхто з його знайомих не відвідує через віддаленість його дачі від Києва, з одного боку, а з іншого, нібито через те, що він живе з безробітною артисткою Гаріною-Чаус Валентиною Іванівною, яка прагне нікого до Садовського не підпускати і очікує його смерті, щоб їй дісталося в спадок усе його майно…

Садовський через похилий вік (74 роки) останнім часом часто хворіє і лежить у ліжку, почав глухнути й забуватися…

З урахуванням викладеного ми вважаємо, що нині до Садовського підставити агента для направлення за кордон… не вдасться. Садовський на написання листа не піде»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8918. – Арк. 24).

Після тих подій Микола Садовський прожив недовго. Помер 7 лютого 1933 року і був похований на Байковому кладовищі. Йому пощастило, що репресивна машина сталінських каральних органів, яка тоді лише набирала оберти, не встигла кинути його у свої жорнова, як це сталося з Лесем Курбасом, Гнатом Хоткевичем та іншими.

Про подальшу оперативну розробку сина відомостей не знайдено. Вочевидь цим продовжували займатися з позицій резидентури одпу срср у Празі. З відкритих джерел відомо, що Микола Тобілевич із початком радянсько-німецької війни у складі похідної групи ОУН-М дістався Києва, разом з іншими українськими діячами організовував роботу Київської міської «Просвіти», займався пробудженням самосвідомості українців, просвітництвом, виданням листівок, брошур, роботою українознавчих студій. Через утиски з боку німецької окупаційної влади організація припинила існування. Невдовзі М. Тобілевич виїхав з Києва і подався на захід. Після Другої світової війни жив у Чехословаччині, продовжував працювати та публікуватися в еміграційних виданнях.  

Помер 18 грудня 1963 року у Празі. Похований на Ольшанському цвинтарі. На його надгробку вибито: «Niki Tobilevic`. Син М. К. Садовського».