Ольга Басараб. У житті і на полотні

1 вересня виповнюється 132 роки від дня народження Ольги Басараб, яка в українській історії стала уособленням подвижництва і нескореності, а її ім’я оповите ореолом мучеництва у боротьбі за соборну й незалежну Україну. Як і низка інших патріоток, Ольга у період національно-визвольних змагань брала участь у підпільній діяльності, була кур’єром, зв’язковою, виконувала певні розвідувальні завдання провідних діячів Української військової організації (УВО).

Про життя і діяльність О. Басараб в архівних фондах розвідки немає окремих справ чи документів. Трапляються лише згадування про «справу Басарабової». Зокрема, у матеріалах стосовно майбутнього очільника ОУН Андрія Мельника, який був тоді, у 1924 році, заарештований і засуджений до 5 років ув’язнення. «Басарабівцями» називали усіх членів УВО, які перебували на лаві підсудних, і увесь судовий процес. А. Мельник перебував у в'язницях Баторія і Бригідках у Львові, де, як зазначається в матеріалах архівної справи, піддавався жорстокому катуванню, але нікого з побратимів не видав. Так само нікого не виказала й Ольга Басараб.

Народилася Ольга Михайлівна Басараб (у дівоцтві – Левицька) 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя (сучасна Івано-Франківщина). Її батьківський рід, як і рід матері, належали до давніх і відомих священицьких родів, представники яких були відомі навіть за межами Галичини. Освіту вона здобувала у приватному пансіоні для дівчат у м. Вайсвассер (нині м. Біла Вода, Чеська Республіка), а згодом – у ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (нині м. Пшемисль, Республіка Польща) та на курсах Віденської торгової академії.

Там вона поринула у громадську діяльність. Найперше, гуртувалася з українцями, зокрема увійшла до складу Товариства українських студентів Віденського університету «Січ», серед яких були Дмитро Донцов і Євген Коновалець. Спілкування з ними наклали вагомий відбиток на її характер і патріотичні переконання.

За часів існування Західно-Української Народної Республіки її залучили до урядової роботи. У Відні вона впродовж 1918–1923 років працювала у бухгалтерії посольства еміграційного уряду Євгена Петрушевича. У деяких дослідженнях є згадування про те, що в той період  О. Басараб також працювала секретаркою українського посольства у Фінляндії. Завдяки доброму знанню іноземних мов вона вільно почувалася у європейському середовищі, легко й невимушено встановлювала контакти.

Ці якості помітили представники Української військової організації і залучили її до розвідувальної діяльності, зокрема до збирання певної інформації за кордоном. До того ж вона відповідала всім вимогам розвідки – патріотично налаштована, рішуча, вольова, організована, в минулому член «Просвіти», «Січі», «Пласту».

Після ліквідації дипломатичних представництв УНР у 1923 році О. Басараб переїхала до Львова, де продовжила співпрацю з УВО – підпільною організацією військовиків, заснованою 1920 року колишніми старшинами корпусу Січових стрільців і Української галицької армії.

В УВО Ольга виконувала роль зв’язкової. Вона зустрічалася на конспіративних квартирах з довіреними особами Євгена Коновальця, зокрема з керівником розвідки Осипом Думіним, передавала їм вказівки, привозила інструкції, забирала добуту ними розвідувальну інформацію. Завдяки добрій пам’яті нерідко потрібні відомості тримала в голові й переповідала на словах. Усе відбувалося за обставин найвищої секретності.

Діяльність Української військової організації в Галичині була спрямована на відстоювання українських національних інтересів і прав українців. Тому невипадковим був інтерес влади до її активістів. За ними стежили, про них збирали інформацію.

9 лютого 1924 року у невеличку львівську квартиру по вулиці Виспянського, де винаймали житло Ольга Басараб із подругою Стефанією Савицькою, увірвалася поліція. В особистих речах О. Басараб вони виявили та вилучили матеріали українського підпілля.

У доповіді керівництву дирекції львівської поліції того ж дня ретельно перерахували все знайдене: детальний опис усіх військових частин німецькою мовою на 19 аркушах машинопису; пачка екземплярів стислих розвідувальних інструкцій розвідувального реферату російською мовою з поясненнями, як проводити розвідувальні акції; зшиток чорнових записів із детальними відомостями про стан поодиноких полків та відділів, організацію урядового розвідувального апарату з поданням прізвищ та звань; інструкції Української військової організації стосовно ведення розвідувальної роботи; реферати про способи і тактику повстанської боротьби; плани військових казарм; витяги з таємних наказів військових частин та інше.

Ольгу звинуватили у шпигунстві й ув’язнили у тюрмі на вулиці Яховича. Але сподівання легко одержати від заарештованої відомості про членів підпільної організації, її структуру та наміри були марними. Ольга трималася мужньо і нікого не виказала. За свідченнями українських патріотів, які були на той час з-поміж в’язничної обслуги, від неї чули такі слова: «Сама попавши в біду, інших не видам…»

 Тоді слідчі вдалися до жорстоких тортур, зокрема із застосуванням електричного струму.  Останні допити відбулися 12 лютого і тривали до глибокої ночі. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери. Закатована, вона ще змогла видряпати на тюремній стіні: «Вмираю замучена. Помстіть!»

Сьогодні уже неможливо з’ясувати подробиці трагедії. За однією з версій, не стерпівши принижень і в очікуванні на нові тортури, горда українка наклала на себе руки. Проте згодом офіційне повідомлення про самогубство опротестувала громадськість – в’язничні ґрати були надто високо, щоб нещасна самотужки могла прив’язати зашморг. 

Пам’ять про Ольгу Басараб нині свято шанується на Галичині, Прикарпатті й далеко за межами України. У 2009 році у місті Бурштині Івано-Франківської області урочисто відкрито пам’ятник нескореній українці. Її погруддя постало на високому гранітному п’єдесталі перед загальноосвітньою школою, де невдовзі було урочисто відкрито й освячено музей її імені.

До 100-річчя зовнішньої розвідки України у СЗР України з’явилася портретна галерея розвідників доби УНР. Образи представників таємного легіону Української революції 1917–1921 років створив головний художник студії Українського батального мистецтва Артур Орльонов.

Одним із найвиразніших є портрет зв’язкової Української військової організації Ольги Басараб. Для його написання художник скористався спогадами сучасників, які добре знали жінку.  

«Своїм тактом і інтелігенцією ця невеличка пані (Ольга Басараб) з гарною зачіскою свого ясно-каштанового волосся, з пильним поглядом вдумливих очей і милою усмішкою – будила до себе пошану», – згадувала про неї Ірена Вахнянин-Льонер. «…Середнього росту, круглолиця, …жвава, рухлива, зграбна, ходила скоро і чітко, дещо короткозорі очі розумно дивилися з-під рівних брів, а її щира усмішка, що рідко сходила з її лиця, була з’єднуюча і заразлива», – писав про неї Кирило Трильовський.

На додачу до цього Артур Орльонов за основу взяв фото Ольги Басараб із її паспорта. І на папері відтворилася не лише зовнішність, а й характер Ольги. Цікаво, що підпис до портрета (Ольга Басараб) Артур Орльонов спробував відтворити почерком самої Ольги.

 

Тож пам'ять про Ольгу Басараб продовжує жити у книгах, документальних фільмах, у граніті, на полотні і в серцях українців.