Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала нарівні з фразами «антирадянська діяльність», «українські буржуазні націоналісти», «непримиренні вороги Радянського Союзу». Подібних епітетів і порівнянь удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент і її багаторічний очільник (1940–1952, 1957–1971), президент Світового конгресу вільних українців (1967–1969, 1973–1978), релігійний і громадський діяч, який послідовно гуртував українську діаспору та спрямовував її на підтримку національно-визвольного руху на історичній батьківщині й відродження незалежності України.  

«КУК є впливовою контрреволюційною організацією»

Попри те, що КУК був утворений ще наприкінці 1940 року, до його оперативної розробки в мдб урср руки дійшли лише у квітні 1947 року. Пояснюється це тим, що в роки Другої світової війни це не було у пріоритеті для сталінських спецслужб, та й агентурних можливостей на території Канади в мдб урср було недостатньо. Початок «холодної» війни ознаменувався активізацією роботи проти всіх антирадянських організацій за кордоном. Серед таких опинився і Комітет українців Канади (з 1989 року – Конгрес українців Канади). Його взяли в оперативну розробку і завели справу під назвою «Ядро» із забарвленням «контрреволюційна діяльність».

У довідці посольства срср у Канаді із грифом «таємно» під назвою «Діяльність Комітету українців Канади у 1947 році» зазначається, що КУК був створений у 1940 році за ініціативою Українського національного об’єднання Канади за підтримки і повної згоди канадського уряду та є «одним із найсильніших і найвпливовіших серед реакційних слов’янських організацій». Наводиться список організацій, які увійшли до його складу. Серед них – Союз українців самостійників, Братство українців католиків, Українське національне об’єднання, Союз гетьманців державників Канади, Союз українських організацій, Союз українських канадських ветеранів.

Далі йдеться про те, що на другому конгресі КУК, що відбувся у червні 1946 року, політична лінія українських націоналістів Канади у боротьбі проти срср визначена так: «Другий конгрес КУК висловлює своє задоволення тим, що більшість українських територій в Європі об’єднані і тим, що Україна входить до Організації Об’єднаних Націй. Водночас він стверджує, що це не є здійсненням віковічних прагнень українського народу, спрямованих на те, щоб мати свою власну незалежну державу. Український народ і надалі перебуває в стані рабства без справжньої незалежності, і тому ми рішуче протестуємо проти того, щоб український народ, який поніс у цій війні величезні жертви, залишався залежним і не мав тих прав, які по праву належать йому. Конгрес висловлює своє тверде переконання в тому, що українці Канади завжди будуть підтримувати український народ у його боротьбі за повну незалежність і всіма силами допомагатимуть українському народові в Європі у його боротьбі за свої національні права» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 9868. – Арк. 19).

У довідці багато місця відведено інформації про першу Панамериканську українську конференцію, що пройшла у листопаді 1947 року в Нью-Йорку за ініціативою КУК. Наводиться низка витягів із резолюції конференції. У них – про «насадження московською окупаційною владою на українських землях чужих українцям порядків», «про варварське знищення української духовності, культури, релігії та самобутнього традиційного устрою українського життя», «про виселення українців із їхніх батьківських земель у далекі табори і заселення України іноземним елементом», про захоплення героїзмом вояків Української повстанської армії і «про готовність усіма силами допомагати цій армії, вважаючи її першою гвардією демократичних ідеалів у Східній Європі».

Довідка лягла на стіл міністру держбезпеки урср Сергію Савченку. Її доповнювали відгуки про діяльність КУК із канадської преси. Зокрема наводилася цитата з газети «Канадський фермер» від 3 грудня 1947 року. У ній ішлося про таке: «Перебіг подій свідчить про те, що світ іде до нової катастрофи. Дві великі політичні ідеології – демократична і радянсько-комуністична зближуються подібно величезним крижинам на морі. Настане момент, коли вони зіштовхнуться. Доля українського народу залежить від цього зіткнення. Що з ним відбудеться?  Чи вийде він із цієї катастрофи переможцем, чи знову буде занурений у чужоземне рабство? …Ми повинні заявити всьому світові про те, яке становище ми займемо у прийдешньому хаосі і де ми стоятимемо. Ми не повинні показувати свій сумнів, невпевненість і хитання. Ми повинні твердо заявити, що ми будемо разом з демократичними державами, і якщо почнеться світова війна, всі наші сили будуть разом з ними» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 9868. – Арк. 24). 

Крім цього, невдовзі надійшла інформація про черговий конгрес КУК. У ньому керівництво мдб урср насторожили відомості про те, що діяльність українських організацій підтримують представники канадського уряду і депутати. Так, у одній із довідок зазначалося, що на конгресі були присутніми «генерал-лейтенант із провінції Манітоба Мак Вільямс, мер міста Вінніпега Гарнет Колтер, президент Манітобського університету Джилсон, президент університету Акадія Уотсон Кірконнел, професор саскатунського університету Джордж Сімпсон, представники Федерального уряду Каус і Кісілевський В., депутат Федеральної палати общин Іван Дікур, члени парламенту провінції Манітоба Соломон І., Гаврилюк І., Бачинський М., Лупко В. та ін. Від імені почесних гостей з вітаннями виступали Колтер, Джилсон, Кісілевський В., Дікур І., які у своїх промовах всіляко заохочували ворожу срср і прогресивному рухові діяльність українських націоналістів, зокрема КУК» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 8038. – Арк. 46).

У довідках із-за океану також згадувалося, що президента КУК Василя Кушніра приймав прем’єр-міністр Канади Луї Сен-Лоран, який при цьому заявляв, що його завжди цікавило українське питання. Відтак органи мдб окремо завели справу-формуляр і на В. Кушніра.

Шанувальник Українських січових стрільців

Василь Кушнір є помітною постаттю в історії українського національно-визвольного руху. Він народився 17 вересня 1893 року в селі Вікно нинішнього Чортківського району Тернопільської області. У 1924–1927 роках навчався у Львівській духовній семінарії і невдовзі був висвячений на священика. Студіював богослов’я в Інсбруцькому університеті Леопольда і Франца (Австрія). Захистив докторську дисертацію на тему «Християнізація України» і набув звання доктора теології. Викладав у Станіславській (нині – м. Івано-Франківськ) духовній семінарії. У 1934 році емігрував до Канади, там очолив греко-католицьку парафію Святих Володимира та Ольги у м. Вінніпезі. У 1940 році став членом-засновником і президентом Комітету українців Канади.

Натомість органам мдб на той час вдалося зібрати лише уривчасті загальні відомості про нього. Характерно, що в багатьох довідках його незмінно називали колишнім офіцером австро-угорської армії. З цього приводу у відкритих джерелах зазначалося, що він під час Першої світової війни воював у складі австро-угорської армії на італійському фронті, три роки перебував у полоні, після чого повернувся в Україну через Одесу.

А ще у публікаціях згадувалося, що він завжди віддавав належну шану Українським січовим стрільцям. Зокрема у 1936 році за підтримки колишніх українських вояків спорудив символічну могилу (кенотаф) Українських січових стрільців і провів урочисту панахиду за участі священиків і трьох тисяч мирян м. Вінніпега.

Але минуле менше цікавило чекістів. Більше уваги надавали тому, чим він займався у повоєнний період. У матеріалах справи повідомляється, що він очолював Українську греко-католицьку церкву в Канаді і з 1940 року був незмінним керівником КУК. Саме діяльності на чолі Комітету українців Канади відводилася у подальшому основна увага в оперативних документах. Усі його поїздки, контакти, зустрічі намагалися фіксувати й аналізувати.

В одній із довідок про це зазначається таке:

«Враховуючи мельниківську орієнтацію Кушніра і прагнучи взяти КУК під свій вплив, у жовтні 1945 року конференція ОУН-мельниківців обрала Кушніра почесним членом Центрального проводу ОУН.

У березні 1946 року Кушнір, одержавши дозвіл канадського уряду, виїхав до Європи, де відвідав кілька держав і вів переговори з представниками різних націоналістичних партій і організацій.

Як результат цих переговорів 14 липня 1946 року був створений так зв. «Координаційний український комітет» у Німеччині, головною метою якого є координація дій українських націоналістичних груп. Невдовзі «Комітет» встановив тісний зв'язок із націоналістичними організаціями у Франції, Італії та інших державах.

Повернувшись із поїздки, Кушнір виступав із промовами і доповідями на зібраннях українських націоналістів, закликаючи надавати допомогу українським емігрантам, які перебували в країнах Європи.

У 1947 році Кушнір був одним із організаторів «Панамериканської української конференції» (ПАУК) в м. Нью-Йорк і був обраний її головою.

Крім цього, Кушнір є головою націоналістичної організації «Фонд допомоги українців Канади» (ФДУК) і практично керує збиранням коштів для українців, які перебувають у Західній Німеччині» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 8038. – Арк. 63–64).

Поїздці В. Кушніра до Європи присвячено низку інших документів. Для КУК то була справа особливої ваги. Йшлося про долю українців, які після закінчення Другої світової війни опинилися в європейських країнах і не бажали повертатися до срср з різних причин, зокрема й через побоювання репресій. Під очільництвом В. Кушніра КУК домагався припинення примусової репатріації українців та надання для переміщених осіб статусу політичних біженців. У  тогочасних документах, які збереглися в архівних фондах розвідки, таких осіб називали скитальцями.

Для порятунку скитальців

23 липня 1946 року старший оперуповноважений мдб урср старший лейтенант Старченко зробив витяг із доповіді другого секретаря посольства срср у Канаді М. Волянка про бесіду з головою Товариства культурних зав’язків з Україною В. Свистуном. У доповіді, переадресованій із москви до Києва, працівник посольства повідомляв, що ще з серпня 1945 року КУК добивався в канадського уряду дозволу на поїздку до Європи для В. Кушніра. Метою поїздки були зустрічі з українськими скитальцями і обговорення шляхів вирішення цього питання з представниками інших емігрантських організацій і політичних партій. Зокрема передбачалося, що для певної кількості людей вдасться отримати дозвіл на виїзд до Канади.

З цього приводу, як повідомляється в документі, КУК випустив кілька заяв і в грудні 1945 року звернувся до прем’єр-міністра Канади з меморандумом на захист скитальців. Наголошується на тому, що «питання про скитальців порушувалося навіть у парламенті і 25 членів федерального парламенту підписали заяву до прем’єр-міністра стосовно допомоги скитальцям». Зрештою дозвіл на поїздку було отримано наприкінці грудня 1945 року. 

«Нині Кушнір перебуває в Лондоні, – йдеться далі, – і зустрічається зі своїми однодумцями в Англії та інших країнах Європи. Але Кушнір поїхав не як представник КУК, а як представник Фонду допомоги українців Канади» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 8038. – Арк. 2–5).

В іншому документі мдб зазначається, що В. Кушнір у травні 1946 року повернувся до Канади і як очевидець страждань скитальців розповів, що їх в Європі налічується близько 300 000 і що вони не бажають повертатися до радянського союзу, побоюючись арештів і заслання до Сибіру.

Крім цього повідомлялося, що українська націоналістична преса регулярно отримує листи від скитальців із розповідями про їхні поневіряння  і публікує їх на сторінках своїх газет. Це, мовляв, справляє певний емоційний вплив на прийняття рішень владою. У зв’язку з цим мдб ініціювало направлення з Канади до України представника так званої прогресивної української преси. Тому мали створити всі умови для підготовки пропагандистських статей про те, як добре живеться в срср, і про нібито гуманну політику радянського уряду, спрямовану на обов’язкове повернення всіх громадян додому.

Про те, як далі розгорталися події і вирішувалося питання зі скитальцями, йдеться у довідці, адресованій посольством срср у Канаді міністру держбезпеки урср Сергію Савченку. У ній повідомляється про те, що після повернення В. Кушніра до Канади українською громадою було організовано низку мітингів із закликами до канадського уряду надати дозвіл скитальцям на переселення. Ці звернення знайшли підтримку і в уряді, і у парламенті. У резолюції  другого конгресу КУК, що відбувся у 1946 році, висловлювалася «вдячність депутатам парламенту і сенаторам Канади за їхнє прагнення відчинити двері Канади для цих українських скитальців і цим допомогти їм у вирішенні питання про місце їхнього проживання».

Зрештою зазначається, що за ініціативою КУК і за згодою канадського уряду була створена спеціальна місія, на яку покладалися обов’язки допомагати канадській імміграційній владі в Європі у відборі із таборів переміщених осіб кандидатів для в’їзду до Канади.

Тобто процес зрушився з місця. У документі називаються прізвища тих, хто цьому активно сприяв. «Політика КУК у питанні в’їзду українських скитальців до Канади, – зазначається з цього приводу, – знайшла своїх прихильників в особі сенатора Рибака, депутатів федерального парламенту Глінки, Заплітного та інших. Федеральний уряд полегшив в’їзд переміщеним особам. Лише за 10 місяців 1947 року до Канади приїхало понад 5 тисяч скитальців… Уряд дозволив приїхати до Канади найзлішому ворогу Радянського Союзу архієпископу Мстиславу. Невдовзі до Канади приїхав колишній міністр освіти петлюрівського уряду Огієнко. 28 листопада 1947 року до Канади приїхав відомий український націоналіст-фашист Д. Дорошенко, проф. Кислиця та інші» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 9868. – Арк. 31–35).          

Як свідчать архівні матеріали, цей процес був непростим і тривалим. Він потребував численних узгоджень і дотримання різноманітних юридичних процедур. Але КУК не припиняв докладати до цього своїх зусиль. Невдовзі за ініціативою КУК і за безпосередньої участі В. Кушніра у Лондоні було засноване Центральне українське допомогове бюро, яке очолив сотник Богдан Панчук. Спільними зусиллями продовжили кампанію з переселення до Канади українців не лише з Великої Британії, а й загалом із країн Західної Європи.

 Підтримка з боку канадського уряду сприяла пожвавленню в лавах українських емігрантських організацій. Це спонукало до активізації роботи і здійснення нових заходів не лише на підтримку скитальців, а й загалом національно-визвольного руху за відновлення незалежності України. Зокрема на третьому конгресі КУК, як свідчать архівні документи, увагу всіх присутніх привернув виступ лідера організації Українське національне об’єднання В. Коссара.

«У світі нині дедалі більше прислуховуються до голосу України, – заявляв він. – Яскравим прикладом цього є особисте привітання президента США Трумена Конгресу американських українців, який відбувся у 1949 р. у Вашингтоні. Доказом цього є і присутність на всіх конгресах КУК офіційних канадських урядових представників, які з кожним роком проявляють дедалі більший інтерес до українського визвольного руху, і нам потрібно якомога більше таких друзів Україні. Ми їх маємо, і що далі, то їх буде більше. Наші одностайні постанови з усіх життєво важливих для українського народу питань додають нам друзів серед канадських співгромадян... Завдяки нашій активності світ має прийти до усвідомлення, що допоки існує велика російська імперія, миру у світі не буде…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 8038. – Арк. 50–51).

З іншого боку все це негативно сприймалося в москві. Там регулярно отримували інформацію з посольства срср у Канаді про розвиток подій і переадресовували ці доповіді на луб’янку для того, щоб по лінії мдб вживали необхідних оперативних заходів. У посольстві не приховували свого ставлення до діяльності КУК і його очільника В. Кушніра й не дуже старалися у доборі слів для того, щоб надавати оцінку їхній діяльності. У своїх доповідях працівники посольства називали КУК «найсильнішою і найагресивнішою організацією у світі», «центром консолідації ворожих радянському союзові українських націоналістичних організацій всього американського континенту і Європи» тощо.     

«Наклепницька антирадянська пропаганда, яку ведуть націоналісти, – обурювалися у посольстві, – не зустрічає перешкод з боку урядових органів. Понад те, націоналісти у своїй діяльності мають безпосередню підтримку з боку ліберального уряду Кінга. Уряд дав змогу Комітету українців Канади послати свою місію в Європу, яка тісно співпрацює з канадськими імміграційними структурами в доборі надійних осіб серед українських скитальців для в’їзду до Канади. Дозволений збір коштів для допомоги скитальцям у Європі. Уряд зі свого боку дав дозвіл на відправлення продуктів скитальцям навіть із того асортименту, який нормувався на урядовому рівні, як наприклад, масло, цукор та інше» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 9868. – Арк. 37).     

На виконання вказівок кремлівського керівництва мдб срср ставило завдання і перед своєю резидентурою в Канаді, і перед мдб урср відстежувати цей процес, всіляко перешкоджати переселенню скитальців, відшукувати негативну інформацію про канадських діячів, які допомагали у вирішенні цих питань, і на підставі цього компрометувати їх у пресі, здійснювати агентурно-оперативну розробку КУК. Але відомостей про те, що вдалося завербувати когось зі складу КУК або впровадити агентуру в близьке оточення керівників цієї організації, не виявлено.

Відтак у постанові мдб урср від 3 березня 1953 року зазначено, що за справою оперативної розробки керівного складу КУК на чолі з Василем Кушніром «безпосередніх підходів до фігурантів справи немає». Справу закрили і здали до архіву. Але відстеження діяльності КУК і всіх його активних членів, як свідчать інші архівні документи, не припинялося в усі наступні роки. Зокрема намагалися постійно тримати у полі зору й самого В. Кушніра, який після переобрання ще упродовж 1971–1979 років був почесним президентом КУК.  

У мдб, а потім у кдб заводили нові літерні справи, справи-формуляри тощо. Агентурі і довіреним особам, які виїздили до Канади у складі різних делегацій або у приватних справах, неодмінно ставили завдання збирати інформацію про діяльність КУК. Ця велика громадська представницька рада, яка з роками об’єднала понад тридцять українських всеканадських організації та їхні філії, не давала спокою кремлю аж до розпаду срср.

За новітніх часів, після 2014 року і особливо після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, КУК гнівно засудив дії кремля. Як і у перший період свого існування, Конгрес всіляко сприяв тому, щоб уряд Канади надавав допомогу Україні у протистоянні путінській агресії. За це міністерство закордонних справ рф у 2022 році заборонило в’їзд до росії понад тридцятьом членам КУК. До санкційного списку потрапило також найвище керівництво Канади. А мінюст рф включив Конгрес українців Канади до списку «небажаних організацій».