Петро Франко. Таємниці життя і смерті

28 червня 1890 року (як сам зазначав у автобіографії) народився наймолодший із трьох синів Івана Франка – Петро. В історію визвольної боротьби він увійшов як один із засновників української скаутської організації «Пласт», хоробрий старшина Легіону Українських січових стрільців, командант летунського відділу Української Галицької армії. Для сталінського ж режиму він став небезпечним ворогом народу, якого ліквідували, ймовірно, у перші дні німецько-радянської війни. Подробиці вбивства і досі остаточно не з’ясовані. Справа-формуляр на П. Франка з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дещо проливає світло на події, пов’язані зі скоєнням того злочину органами нквс.

«Місцеперебування батька, Івана Франка, не встановлено»

Справу-формуляр на Петра Івановича Франка, як свідчить титульна сторінка, завело іноземне відділення нквс усрр 21 вересня 1936 року. Водночас перший документ, долучений до справи, датований 25 серпня 1932 року. На ньому зроблений напис: «За справою «Письменник». Таке оперативне псевдо чекісти йому дали або у прив’язці до батька, або тому, що Петро й сам писав історичні оповідання, дослідження та підручники з історії Пласту та руханки, спогади про батька, кіносценарії за його творами. Відтак можна припустити, що П. Франко й до того упродовж кількох років перебував у полі зору ще тодішніх органів дпу. Цей документ є важливим для розуміння того, чому чекісти проявляли такий інтерес до його особи. Тож варто процитувати повністю.

«У Харкові живе син відомого українського письменника Франка Петро Франко, колишн. петлюрівський офіцер, нині працює в Інституті прикладної хімії на вул. Ветеринарній, 4.

Необхідно його встановити, перевірити за матеріалами УСО, ІНО та УНЦ і якщо ніде не проходить, дати завдання ОО, СПО і ЕКУ (якщо обслуговують інститут) про висвітлення та з’ясування і його діяльності, і зв’язків, їхні характеристики тощо. Ретельно з’ясувати його підданство.

З’ясувати у «Лебедя» все, що тому відомо про нього…»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 3).

 Ішлося про те, що у той період (1931–1936 рр.) П. Франко на запрошення радянського уряду у складі групи польських інженерів поїхав зі Львова, де тоді жив, до Харкова на роботу в Науково-дослідний інститут прикладної фізико-хімії та молочної промисловості. Там займався новою для себе науковою діяльністю, став автором 36 винаходів у галузі хімії, підготував підручник з неорганічної хімії та енциклопедичний словник із хімічної термінології. Водночас чекістам не давала спокою його минула активна участь у визвольній боротьбі за незалежність України. Тож цю поїздку розглядали не інакше як шпигунську, спрямовану на збирання відомостей про стан справ у срср.

В одній із довідок нквс про це саме так і мовиться:

«Франко – активний член УВО [Українська військова організація]. Перебуваючи за кордоном, був безпосередньо пов’язаний із Коновальцем, Кучабським та іншими визначними діячами УВО. Одночасно підтримував зв’язки з поляками, проводив фашистську роботу серед молоді через т-ва «Сокіл» і «Пласт».

У 1931 р. перекинутий на рад. Україну зі спеціальними завданнями щодо диверсії і підготовки бойових кадрів УВО. Проводив роботу для військового штабу організації як фахівець із вибухових речовин. Був пов’язаний з Курбасом, Гірняком і Дацковим (засуджені).

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 17).

Залучення до оперативної розробки П. Франка агента «Лебедя» (він же – Василь Хомяк) не було випадковим. Той, як колишній член Українських січових стрільців, міг його знати за спільною службою. З початком Першої світової війни Петро Франко з друзями-пластунами записався до Легіону УСС. Упродовж року був четарем сотні Романа Сушка. Невдовзі в ранзі поручника сам командував сотнею Легіону УСС. Тоді ж і В. Хомяк служив разом із Р. Сушком. Попри це у справі немає жодних агентурних повідомлень «Лебедя», які б стосувалися тих давніх подій і загалом теми оперативної розробки.

Натомість чекісти через інші можливості наполегливо досліджували різні віхи біографії П. Франка. Як свідчать розсекречені документи, вони взяли на контроль його листування. У перлюстрованих листах, які йому надходили зі Львова до Харкова,  знайшли низку різних посвідок. Напевне ті документи на його прохання надсилали близькі родичі для використання у написанні спогадів або для чогось іншого. Тексти посвідок відтворили на друкарській машинці. Одна з них видана Державним секретаріатом військових справ УНР 18 квітня 1919 року про те, що П. Франко є членом військової місії до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, яка уповноважена займатися полоненими українцями.   

Інша посвідка видана посольством Західно-Української Народної Республіки і датована 23 жовтня 1919 року. У ній зазначається, що сотник Петро Франко їде у службових справах із Відня до Югославії й назад і висловлюється прохання надавати йому сприяння при перетині кордону та пересуванні країнами перебування, а в разі потреби – навіть охорону. Про суть тих «службових справ» подробиць не знали. Лише через роки з’ясували, що його тодішнє перебування у низці країн Європи було пов’язане з «організацією українських загонів серед військовополонених українців колишньої австрійської армії з подальшим передаванням їх у розпорядження УГА».   

У документах за 1930-ті роки немає відомостей про участь П. Франка у формуванні підрозділів військової авіації Української Галицької армії, про те, що був командантом «летунського відділу», сам брав участь у бойових операціях, особисто контролював розбудову аеродромів, навчання молоді. Така інформація у разі потрапляння до рук чекістів могла йому ще більше зашкодити.

Ще одна посвідка, яка датована 5 листопада 1924 року, сповіщала, що у той час він працював у гімназії у Львові як учитель руханки. Крім цього, як свідчать відкриті джерела, у 1922–1930 роках він був професором української гімназії в Коломиї.

Після приїзду до Харкова досьє на П. Франка щороку наповнювалося новими матеріалами. Його розробляли одразу два оперативних підрозділи дпу усрр: економічний відділ – за підозрою у шпигунстві, секретно-політичний відділ – як українського націоналіста.  Водночас збирали інформацію і на його близьких родичів – маму, яка жила у Львові, братів і сестру, дружину з доньками, які приїхали зі Львова до Харкова. Про батька ж один з оперативних відділів дпу усрр здобув лише такі відомості: «Батько гр-на Франка П. гр-н Франко Іван у минулому був знаменитим письменником України, де перебуває нині, не встановлено» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 10). І це попри те, що Іван Франко помер ще у 1916 році і про це легко можна було дізнатися.

«Відмовити у в’їзді до срср»

Петро Франко жив і працював у Харкові упродовж п’яти років. Невідомо, як склалася б його доля, якби залишився на довше. Наближався 1937-й рік, коли репресії сталінського режиму сягнули апогею. З тими підозрами, що були стосовно нього, неодмінно могли заарештувати і засудити до заслання або навіть розстрілу. Але того разу сталося інакше.

У відкритих джерелах ідеться про те, що йому неодноразово надходили пропозиції від нквс прийняти радянське громадянство. На це він відповідав категоричною відмовою. Зрештою у 1936 році як польський підданий нібито змушений був протягом доби залишити радянську Україну, надавши підписку про нерозголошення відомостей про те, що бачив. Малося на увазі, що він був свідком Голодомору 1933 року та інших радянських реалій.

У документах із архівних фондів СЗРУ – інше пояснення виїзду з срср. «У 1936 р., отримавши відпустку, – зазначалося в узагальненій довідці, – Франко П. І. як громадянин Польщі виїхав до м. Львів у відпустку разом із дружиною і дітьми на відпочинок. Після закінчення відпустки йому було відмовлено у в’їзді до срср у зв’язку з наявністю компрометувальних матеріалів, і він таким чином залишився жити на території Польщі» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 75). В іншому документі нквс вжито таке формулювання: «Нами заборонено його повернення до усрр».

Але й після цього оперативна розробка П. Франка не припинилася. У Львові, що на той час входив до складу Польщі, за ним продовжували стежити за допомогою закордонної агентури нквс і співробітників радянського консульства. У листопаді 1936 року іноземний відділ нквс срср надіслав з москви до Києва документ, у якому зазначалося, що П. Франко неодноразово відвідував консульство і вимагав повернути його майно. У зверненнях він зазначав, що у Харкові залишилася квартира, меблі, бібліотека, домашні речі і гроші в ощадкасі. Усе це так само може свідчити про те, що його можливо й не виселяли і не ставили вимогу покинути срср, інакше б він щось із того забрав із собою і розпорядився, як бути з тими речами й грошима, що залишалися.

Зрештою, як свідчать розсекречені документи, після тривалих бюрократичних процедур йому порадили звернутися до закладу у Харкові, в якому він працював і який виділяв йому квартиру. А закінчилося тим, що все майно і речі взяло на зберігання консульство Польщі у Харкові.

«Припинити виплату пенсії матері Петра Франка»

У П. Франка була ще одна причина для частих відвідин радянського консульства у Львові. Туди він нерідко приходив, щоб за дорученням матері отримати частину пенсії, призначену їй як удові визначного українського письменника. Розмір цієї персональної пенсії, встановленої урядом усрр, становив у еквіваленті 1 000 американських доларів на рік. У одному з документів зазначається, що П. Франку вкотре видали 300 польських злотих із цієї суми. Тож, вочевидь, виплачували у злотих. Але вся ця історія не подобалася кремлівському керівництву, яке вирішило покласти край виплатам. Про те, як це відбувалося, свідчить низка циркулярних листів, вказівок і довідок, що зберігаються у справі-формулярі.

Почалося все з листа начальника іноземного відділу нквс срср Абрама Слуцького, датованого 22 серпня 1936 року, з москви до Києва. Зі змісту цього та інших документів того періоду випливає, що основну оперативну розробку П. Франка взяв на себе центральний апарат нквс. У листі повідомлялося, що до Львова регулярно приїздила з Чехословаччини донька Івана Франка Ганна для отримання певної суми коштів із персональної пенсії. А ще вона під час приїзду нібито брала участь у всіх заходах, які організовували українські націоналістичні організації і навідувала митрополита Шептицького. Понад те, ці кошти нібито передавала лідерам українських націоналістів на антирадянську діяльність. Те саме, за передбаченнями чекістів, начебто робив і Петро Франко. Відтак поставили завдання: «перевірити підстави видачі пенсії вдові Франка».   

В іншому документі зазначається, що наприкінці 1936 року народний комісаріат закордонних справ срср дав радянському консульству у Львові спеціальну вказівку припинити видавати кошти, які надходили з усрр.  Одночасно пропонувалося порушити питання перед урядом усрр про перегляд рішення і його відміну. При цьому чекісти нарікали на таке: «Досі це питання у відповідних інстанціях усрр не переглянуто, і наркомсобес усрр продовжує надсилати Франко гроші, а радконсульство у Львові затримує виплату цих грошей, пояснюючи тим, що не отримало їх із усрр. Наявні у нас відомості свідчать про те, що у справі визначення пенсії вдові Франка, а так само у матеріальній підтримці від уряду усрр інших українських діячів проявили особливу зацікавленість вороги народу Любченко, Попов, Порайко, Кулик та інші…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 25–26).

Тим часом П. Франко і надалі навідувався до радянського консульства, вимагав повернути своє майно з Харкова і настійливо добивався виплати пенсії матері. Із москви повідомляли, що він надсилає скарги і заяви до різних інстанцій, «у розмові з консулом веде себе нахабно», «прослизають нотки погроз», «починає нас шантажувати», «збирається зробити якусь капость стосовно консульства у Львові».

Як свідчить оперативне листування москви з Києвом по лінії нквс, уряд радянської України протягом 1936–1937 років все ж продовжував виділяти кошти на персональну пенсію вдові Івана Франка, а москва, як і раніше, гальмувала їх виплату через радянське консульство у Львові. У грудні 1937 року голова нквс урср Ізраїль Леплевський за наполяганням із москви надіслав керівникові цк кп(б)у Станіславу Косіору листа, в якому ще раз обґрунтовувалася необхідність перегляду цього питання. Про те, як воно остаточно вирішилося, відомостей у справі-формулярі немає.

Натомість чекісти спробували скористатися нагодою, щоб залучити П. Франка до співпраці. Пенсійні кошти й надалі надходили до консульства. У якийсь час їх накопичилося понад 4 000 польських злотих. У нквс знали, що сім’я потребує цих грошей. Зокрема, вдова І. Франка упродовж тривалого часу хворіла на тяжку недугу, відтак це вимагало затратного лікування. І тоді, як ідеться в розсекречених документах, у надрах нквс визрів зловісний задум. Про це московський резидент нквс повідомляв таке:

«Якщо видачу пенсії Ф. доведеться здійснювати у подальшому через якісь політичні міркування, то прошу розглянути запропонований мною проект використання Франка П. в наших інтересах…

На ґрунті видачі пенсії його матері (фактично отримує він) його можна залучити до співробітництва з нами з урахуванням того, що він любить гроші. Зустрічатися з ним можна буде в консульстві під час видачі пенсії. Для поляків це підозрілим не буде, оскільки вони знають про виплату грошей… Повідомте вашу думку і відповідь про пенсію»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 52).

Про подробиці того, як розгорталися подальші події, відомостей у справі немає. Вочевидь усі звіти надсилалися винятково до москви і там осідали. Дещо проливає світло на ті події довідка, складена в кдб при рм урср у 1969 році на підставі матеріалів архівної справи № 21330 із Центрального архіву кдб при рм срср. У ній ідеться про те, що у 1937 році з П. Франком у радянському консульстві у Львові була проведена запланована бесіда. У документі це названо встановленням оперативного контакту. У процесі подальших контактів, як зазначається далі, він «зарекомендував себе з негативного боку». Іншими словами, почав грати свою гру для того, щоб отримувати належні пенсійні виплати для матері і водночас спробувати ще щось мати додатково.

«Так, він надав інформацію про німецьку армію, – зазначається в довідці, – і вимагав за це 500 злотих. Під час перевірки цей матеріал виявився перекладом статті з французького журналу. Потім Франко П. І. повідомив, що в радянському повноважному представництві у Варшаві є зрадник і вимагав за його видачу нам 10 000 злотих. Однак у подальшому від переговорів з цього питання відмовився» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 75).

Вочевидь на цьому всі контакти й закінчилися, а оперативна розробка продовжилася. Про це свідчить висновок у одному з документів нквс того періоду. У ньому йдеться про те, що П. Франко продовжує контактувати з лідерами українських націоналістичних організацій, проводить організовану контрреволюційну діяльність і що «лінія його поведінки стосовно срср нині очевидно провокаційна».

«За усними свідченнями наркома держбезпеки урср, … розстріляний»

«У 1939 році після звільнення західноукраїнських земель Франко П. І. був висунутий кандидатом, а потім обраний депутатом Народних Зборів, – ідеться у підсумковій довідці за справою-формуляром, – і до початку Вітчизняної війни був депутатом Верховної Ради урср. Розробка Франка П. І. велася аж до початку Вітчизняної війни за підозрою у націоналістичній і шпигунській діяльності» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 75).

У той період він працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові і став першим директором літературно-меморіального музею Івана Франка. Таке показне возвеличення сина Великого Каменяра і загравання з ним було лише елементом радянської пропаганди у національному питанні. Для чекістів він і далі залишався об’єктом оперативної розробки.

Початок німецько-радянської війни розставив усе на свої місця. За свідченнями близьких родичів, із 22 червня 1941 року П. Франко перебував під пильним наглядом співробітників нквс. 26 червня його перевели під домашній арешт. А 28 червня, у день народження, наказали зібрати найнеобхідніші речі й під конвоєм відвезли на вокзал і посадили в потяг, що прямував до Києва. Більше живим його не бачили.

У відкритих джерелах є кілька версій стосовно зникнення П. Франка. За однією з найпоширеніших, потяг потрапив під обстріл на станції Прошова під Тернополем. Усім наказали вийти й ховатися на узбіччі. Коли Петро Франко і професор Кирило Студинський, письменник і літературознавець, так само заарештований у ті дні у Львові, залягли за насипом, конвой прошив їх кулеметною чергою, імітувавши вбивство при спробі втечі. Були й інші версії.

Дослідникам вдалося розшукати шифротелеграму нкдб срср, датовану 6 липня 1941 року, яку надіслав із Києва нарком державної безпеки урср Павло Мєшик у москву наркому державної безпеки срср Всєволоду Мєркулову. У ній зазначалося (мовою оригіналу): «Указанию тов. Хрущова нами арестованы: Студинский, Франко, киевский артист Донец. «Националисты». В связи с тем, что вывести их из Киева затруднительно, считаем целесообразным их расстрелять. цк кп(б)у такого же мнения. Прошу немедленных указаний». На телеграмі стоїть резолюція «за». Її засвідчили своїми підписами Л. Бєрія, В. Молотов і, найімовірніше,  Г. Малєнков. Про те, як саме була виконана та вказівка, відомостей немає.

У вже згадуваній довідці, датованій 28 травня 1969 року, зі справи-формуляра № 7019 на П. Франка із архівного фонду Служби зовнішньої розвідки України є відомості про те, що у той період робилися спроби з’ясувати, що ж сталося насправді у 1941 році. Підставою для нових пошуків стало клопотання Львівського облвиконкому до комісії зі встановлення персональних пенсій при раді міністрів урср про призначення такої пенсії Ользі Франко – дружині Петра Франка. Тодішній голова партійної комісії при цк кпу, у минулому – секретар Львівського обкому партії І. Грушецький, до якого потрапило клопотання, згадав, що з Петром Франком на початку війни щось трапилося, «нібито він кудись подівся». Тож він запропонував дізнатися про це в органах кдб.

На виконання цього звернення в кдб при рм урср підняли з архіву всі наявні документи. Додатково зробили запит до Центрального архіву кдб при рм срср. Самого листування у справі немає. Після опрацювання всіх матеріалів в узагальненій довідці зазначалося таке:

«З’ясувати подальшу долю Франка П. І. за наявними в архівних справах документах однозначно немає можливості.

У деяких документах зазначається, що Франко П. І. помер у м. Києві в 1941 році. За іншими – заарештований і розстріляний за зрадницьку діяльність у 1941 році.

На одному з документів справи арх. № 21330 стор. 114, яка зберігається в Центральному архіві кдб при рм срср, є така довідка (мовою оригіналу):

«…По полученным от наркома госбезопасности усср тов. Савченко устным сведениям Франко Петр Иванович вначале германо-советской войны расстрелян за предательскую деятельность.

Нач. 3 отд. 4 отдела 2-го упр. нкгб ссср майор г/б Козлов

«Согласен»: зам. нач. 4 отдела 2-го упр. нкгб ссср подполковник г/б Свердлов

18 мая 1943 года»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7019. – Арк. 75–76).

Далі в довідці зазначається, що було зроблено додаткову перевірку за обліками 10-х відділів кдб при рм урср та срср, а також перших спецвідділів мвс урср та срср. В усіх цих архівах жодних слідчих справ на П. Франка не знайшли. Відтак дійшли висновку, «що в 1941 році Франко Петро Іванович був заарештований і розстріляний без суду і слідства». Це офіційний, документально підтверджений висновок кдб при рм урср.

Тож нарівні з іншими відомостями та дослідженнями істориків нові розсекречені документи з архівних фондів СЗРУ нині дають змогу по-новому осмислити й переосмислити ті давні події української історії і ще раз оцінити зловісну роль москви в долі визначних представників української інтелігенції.