Платоніда Хоткевич. «Щоб нічого не надрукувала про чоловіка»

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено тоненьку справу на Платоніду Хоткевич – дружину визначного українського письменника, літературознавця, мистецтвознавця, бандуриста, композитора, історика, етнографа, театрального діяча Гната Хоткевича (народ. 31 грудня 1877 р.), який був репресований сталінським режимом і розстріляний 8 жовтня 1938 року за «участь у контрреволюційній діяльності і шпигунство на користь Німеччини». Дружину ж органи смерш вистежили після Другої світової війни у Празі і заарештували, «щоб нічого не надрукувала про чоловіка».

Справа дає змогу лише фрагментарно дізнатися про те, де була і чим займалася дружина Гната Хоткевича під час війни, як опинилася за кордоном і чому стала об’єктом зацікавлення сталінських спецслужб. Водночас її історія – це ще одне свідчення жахливої практики каральної системи післявоєнного періоду, коли в радянській зоні окупації і навіть за її межами вистежували, заарештовували або навіть викрадали людей, які були в списках так званих ворогів радянської влади, контрреволюційних елементів, українських буржуазних націоналістів або навіть таких, хто просто не хотів повертатися на батьківщину через побоювання репресій.

Про один із таких численних списків згадується в матеріалах справи. Це витяг із повідомлення агента «Бориса», датованого 9 грудня 1944 року. У ньому агент нквс називав і характеризував тих, хто залишився на окупованій гітлерівськими військами території. Про таких він відгукувався як про «зрадників і українських націоналістів». Скільки загалом у списку осіб – невідомо. Платоніда Хоткевич у ньому значиться 34-ю. Про неї зазначено таке:

«…Харків’янка, дружина відомого українського націоналіста, засудженого за політичні злочини проти радянської влади Гната Хоткевича. За професією – педагог.

У Львові працювала у відділі соціального забезпечення УЦК [Українського центрального комітету], де проявляла бурхливу діяльність у справі облаштування сімей українців, які тікали зі східних областей. Мала виняткову довіру у керівників УЦК… Переконана націоналістка, була евакуйовані зі Львова до Криниці, Мушина, Ново-Санч…»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7198. – Т. 2. – Арк. 3).

На агентурному повідомленні нарком держбезпеки урср Сергій Савченко зробив доволі красномовну резолюцію. У ній поставив завдання взяти на формулярний облік усіх, хто втік за кордон, і розпочати їхню розробку, зібрати відомості на кожного і на їхніх близьких родичів, які залишилися в срср. А ще – перевірити, хто із втікачів входив до агентурного апарату, і, залежно від отриманих відомостей, встановити з ними зв'язок для подальшого використання, у разі ж відмови – ліквідувати.

 Відтак репресивна машина почала набирати оберти. Водночас із урахуванням того, що таких списків було дуже багато, руки в чекістів до кожного дійшли не одразу. На П. Хоткевич справу завели у червні 1945 року. У постанові зазначалося, що вона є дружиною репресованого українського націоналіста. Відомостей про нього в матеріалах справи немає. Але принаймні хоча б загальну інформацію про нього в мдб урср мали, інакше б не виявляли такого інтересу до дружини.

Гнат Хоткевич у міжвоєнний період був доволі відомою особою в літературно-мистецькому середовищі. Український театральний і громадсько-політичний діяч, композитор, письменник, перекладач, бандурист, скрипаль, піаніст, співак, сценарист, драматург, історик, мистецтвознавець, етнограф, педагог…

У 1920–1930-х роках вийшло зібрання його творів у восьми томах. Найвизначнішим досягненням його прозової творчості стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа». Він досліджував і популяризував творчість Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської. Багато перекладав зі світової класики – Шекспіра, Мольєра, Шиллера, Гюго. Був засновником, організатором і керівником студентських, сільських, робітничих театрів. Для них писав драматичні твори, окремі з яких не надто схвально сприймалися тодішньою владою. Зокрема в тетралогії «Богдан Хмельницький» засуджував Переяславську угоду як акт, що призвів до поневолення України росією.

Крім цього, Гнат Хоткевич створив свого роду харківську школу гри на бандурі, видав перший підручник гри на бандурі, керував класом бандури в Харківському музично-драматичному інституті, а також Полтавською капелою бандуристів, для якої створив поважний репертуар. Загалом став автором близько 600 музичних творів – романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур.

Його заарештували 21 лютого 1938 року за підозрою в участі у «антирадянській українській націоналістичній терористичній організації». Під час допитів слідчі нквс вибили в нього зізнання, що до націоналістичних поглядів він прийшов після еміграції в Галичину 1906 року і після знайомства з Ольгою Кобилянською, Михайлом Грушевським, Кирилом Студинським, Філаретом Колессою, Михайлом Рудницьким та Олександром Барвінським. Нібито під їхнім впливом він у 1913 році повернувся до росії переконаним націоналістом. Під тиском він «визнав», що завербував для шпигунської діяльності низку діячів, які надавали цінні відомості економічного, технічного та військового характеру. Усе це він начебто передавав для німецької розвідки через вчителя німецької мови. Тож безпідставно визнав себе винним у шпигунстві на користь Німеччини та в участі в «українській націоналістичній повстанській організації».

29 вересня 1938 року «особлива трійка» засудила Гната Хоткевича до розстрілу з конфіскацією майна. 8 жовтня 1938 року його стратили у підвалі Харківської внутрішньої тюрми нквс. На волі залишилася дружина Платоніда Володимирівна (третя дружина митця) з двома дітьми – сином Богданом і донькою Галиною. Про долю чоловіка вона нічого не знала і довго не відала, чи він узагалі живий.

 На початку німецько-радянської війни Платоніда жила у Харкові. Аби якось вижити в окупованому місті, влаштувалася на роботу до міської управи бібліотекаркою. Крім цього, як зазначається в зібраному на неї органами мдб урср короткому досьє, «була заст. голови ради товариства «Просвіта», керувала жіночою націоналістичною організацією у Харкові «Спілка жінок-українок», активно виступала з антирадянськими націоналістичними статтями на сторінках газети «Нова Україна». Хоткевич разом з донькою Галиною, 1929 року народж., і сином Богданом, 1925 року народж., із Харкова втекла разом із німцями. Син її Богдан був секретарем харківської молодіжної укр. нац. організації… Хоткевич говорила про наміри виїхати до Америки для опублікування своєї антирадянської книги» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7198. – Т.1. – Арк. 17).   

Після отримання такої інформації мдб урср оголосило П. Хоткевич у всесоюзний розшук. Невдовзі, у березні 1946 року, до мдб надійшло повідомлення з управління контррозвідки смерш Центральної групи військ срср у Європі про те, що П. Хоткевич знайшли у Празі і за якийсь час затримали. Під час перших допитів вона розповіла, що з Харкова переїхала до Львова. Там у лютому 1944 року влаштувалася костюмеркою на роботу до Українського пересувного театру, з яким гастролювала на території Польщі і Румунії. У лютому 1945 року опинилася у Празі, де її прихистив у своїй родині професор Дмитро Антонович, колишній директор українського національного музею в Чехословаччині, приятель Гната Хоткевича зі студентських років.

«У Празі, – зазначається у повідомленні, – Хоткевич підтримувала зв'язок зі знайомим Дячуком Юрієм, який органами держбезпеки Чехословаччини заарештований як зв’язковий націоналістів із контрреволюційними організаціями ОУН і УГВР у Мюнхені» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 7198. – Т.1. – Арк. 16).

Ця інформація ще більше зацікавила мдб урср, яке висловило прохання, щоб П. Хоткевич конвоювали до Києва для проведення слідчих дій. Про те, як здійснювалося слідство, у документах із архівних фондів розвідки відомостей немає. Водночас відомо, що воно було нетривалим. Зберігся витяг зі списку осіб, затриманих у той період органами смерш за кордоном, яких доправили до слідчої частини мдб урср. Платоніда Хоткевич у ньому значиться 36-ю. Повідомляється, що вона була заарештована 20 квітня 1946 року Упр. смерш цгв у м. Їчин (Чехословаччина), 22 квітня 1946 року засуджена до 10 років виправно-трудових таборів із обмеженням прав на 5 років та конфіскацією майна.

Історія з її дітьми була не менш драматичною. Як свідчать архівні документи, син Богдан після завершення війни опинився в американській зоні окупації, у травні 1946 року був переданий органам смерш і 23 вересня того самого року військовим трибуналом військ мвс Київської області засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Про доньку Галину органи мдб отримали більше відомостей. Повідомлялося, що в 1944 році вона навчалася у Львові у 5 класі загальноосвітньої школи й одночасно в музичній дитячій консерваторії. У час, коли Платоніда з театром поїхала до Румунії, а потім опинилася в Чехословаччині, Галина нібито разом з піаністкою, у якої навчалася, виїхала до Угорщини, а звідти – до Німеччини. Невдовзі переїхала до Франції, де вчителька мала родичів. Про ці митарства доньки мама нічого не знала. Їхній зв'язок обірвався.

Платоніда Хоткевич, за свідченнями з відкритих джерел, заслання відбувала в таборах Свердловської і Кіровської областей та в Караганді. Звільнена у лютому 1956 року. Тоді ж нарешті отримала від кдб відповідь про чоловіка – нібито він помер 13 жовтня 1942 року в місцях позбавлення волі від інсульту. Але то була неправда. До цього вона неодноразово писала листи з проханням дізнатися про його долю до лаврєнтія бєрії і Нікіти Хрущова, зверталася по допомогу до українських письменників Миколи Бажана й Олександра Корнійчука, переконувала, що чоловік ні в чому не винний, але марно.

Після повернення із заслання Платоніда залишилася без житла. Будинок, що належав чоловікові за життя, в селищі Високому, неподалік Харкова, їй не повернули. Відтак подалася до Львова. Друзі допомогли влаштуватися на роботу до Карпатської геологічної експедиції. Так вона опинилася в гірському мальовничому селі Криворівня на Станіславщині (нині – Івано-Франківська область). У цьому селі свого часу щоліта з 1900 по 1914 рік жив Іван Франко, а упродовж 1906–1912 років – Гнат Хоткевич. У 1961–1966 роках Платоніда була бібліотекаркою і директоркою Криворівнянського музею Івана Франка.

Тоді ж, як свідчать архівні документи, до музею завітав співробітник місцевого відділу кдб, який назвався працівником якоїсь іншої державної установи з райцентру. Але цікавість мала не етнографічний характер. У кдб дізналися, що за кордоном знайшлася донька Платоніди – Галина. Ось як про це описується в одному з документів: «До 1956 року Хоткевич про доньку нічого не знала. У 1956 році в «Літературній газеті» за № 38 була надрукована стаття про реабілітацію Хоткевича Г. М. Цю газету прочитала Галина, після чого написала до Києва у Спілку письменників листа, в якому просила повідомити їй, де живе мати – Хоткевич П. В. Так між ними був встановлений зв'язок» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 11263. – Арк. 204).

Далі в довідці йшлося про те, що у Франції Галина вийшла заміж за студента геологічного факультету, батько якого – українець, колишній професор Харківського університету. Цю інформацію почерпнули з листування між матір’ю і донькою, яке в кдб поставили на контроль. Із листів дізналися про те, що чоловік Галини став дипломованим інженером-геологом і отримав направлення на роботу до Марокко у французькій місії, нібито у посольстві. Додатково до збирання інформації підключили резидентуру кдб срср у Франції. Проявили інтерес саме до чоловіка Галини з наміром можливого вербування. Платоніду ж хотіли використати в майбутньому. Планували спонукати її до запрошення доньки з чоловіком і їхніми дітьми в срср, щоб на своїй території здійснити задумане. З урахуванням того, що Івано-Франківська область була закрита для відвідування іноземців, кдб урср навіть надіслав запит до москви, щоб це питання якось вирішили. Розробляли й інші заходи.

Проте, як свідчать архівні документи, з цього нічого не вийшло. У квітні 1965 року до Києва з Першого головного управління кдб срср (зовнішня розвідка) надійшла відповідь. У ній ішлося про те, що об’єкт розробки не становить оперативного інтересу, тому що працює не в посольстві, а керує в одному з міністерств якоюсь геологічною лабораторією. До того ж з’ясували, що він до срср налаштований не надто прихильно. «З огляду на це ми не зацікавлені у відвідуванні ним Радянського Союзу», – зазначалося в документі.

Не склалося тоді і в Галини Хоткевич з відвіданням батьківщини. Мрія збулася лише на початку 1990-х. За її ініціативою колишній будинок Гната Хоткевича у селищі Високому, конфіскований у 1938 році, був повернутий під музей його імені, започатковано Міжнародний конкурс виконавців на українських музичних народних інструментах у Харкові, засновано Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича. Галина також започаткувала видання творів свого батька, які були заборонені за радянських часів.

Платоніда Хоткевич після виходу на пенсію доживала віку в Івано-Франківську, де й померла у 1976 році. Галина померла у 2010 році у Греноблі (Франція). Перед смертю вона заповідала перевезти в Україну, в будинок-музей свого батька на Харківщині, авторське зібрання своїх писанок. У Франції Галина упродовж багатьох років не лише створювала писанки, але й популяризувала їх через виставки та видавництво листівок з їхнім зображенням.

Загалом же справою її життя стало збереження доброго імені батька, його творчої спадщини, відновлення репресованої пам’яті про харківську кобзарську школу та донесення до діаспори й земляків в Україні всього того, що не встиг зробити Гнат Хоткевич. З-під її пера вийшла книга-спомин про власний рід під назвою «Там, де не колеться трава». Цим зробила й те, що свого часу чекісти не дали змоги втілити в життя її матері – донести друкованим словом усю правду про драматичну і трагічну долю Гната Хоткевича.