Поет Леонід Лиман. «Як я став ворогом народу»

У низці оперативних розробок органами кдб представників української творчої інтелігенції, що опинилися в еміграції, справа на поета Леоніда Лимана займає окрему нішу. Принаймні за обранням способів його компрометації. Покрокове розкриття тієї «кухні» кдб на підставі розсекречених документів з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дає змогу наочно показати, як саме фальшували докази антирадянської діяльності, вигадували неіснуючі факти, використовували вивіски відомих міжнародних організацій і підписи їхніх керівників, залучали іноземних журналістів для поширення недостовірної інформації.

«Нотатник» Л. Лимана і «нотатки» кдб про нього

Письменник і літературознавець Михайло Слабошпицький зауважував, що якби МУР (Мистецький український рух) мав свої відзнаки, то найвищі його нагороди, щось на взірець «Герої МУРу», мали б вручити двом Леонідам – Полтаві й Лиманові. Бо без них чи й був би МУР у післявоєнній Німеччині, чи ж був би не таким. І щонайперш – не мав би друкарні. Йшлося про їхній відчайдушний і ризикований вчинок у 1945 році з вивезення до Реґенсбурґа на вантажівці  українських шрифтів із саксонського міста Пляуен, яке ось-ось мало перейти з американської до радянської зони окупації.

М. Слабошпицький включив Л. Лимана до книги про 25 визначних поетів української діаспори попри те, що «з-під його пера з’явилося всього лише кількадесят поезій. Але стільки художньо неперехідних!». Схвально відгукувався про нього і Юрій Шевельов. А досвідчені знавці поезії Євген Маланюк і Володимир Державин під враженням перших друкованих поезій Л. Лимана готові були публічно визнати в дебютантові зерня геніальності. Так само і колега по МУРу Віктор Петров (В. Домонтович) у той період зауважував, що Л. Лиман – геній.

Натомість сам набувач таких компліментарних відгуків був скромнішої думки про свої таланти. За життя він не видав жодної книги. Ба більше, після переїзду в 1949 році з Німеччини до США перестав писати поезію і прозу. Зосередився на виданні суспільно-політичного щомісячника «Нотатник». Сам був і редактором, і дописувачем, і верстальником. Все в одній особі. Саме за змістом цього видання спершу оцінювали його таланти і погляди в кдб, де мали чи не повний комплект «Нотатника».

У вересні 1966 року на основі аналізу перших чисел видання винесли постанову, в якій зазначалося, що Лиман-Григорів Леонід Іванович, уродженець села Соснівки Полтавської області, журналіст, видає у США український щомісячник під назвою «Нотатник», політична спрямованість якого дає підстави припускати, що він є органом Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради і ОУН-з, які становлять оперативний інтерес. Справі і її головному фігуранту дали псевдо «Тхір». Вочевидь, на підставі однієї з характеристик на Л. Лимана, одержаної ще до заведення справи.

В одній із довідок щодо цього зазначалося:

«У листі від 4 вересня 1965 року «Пасічник» пише з Нью-Йорка на адресу Прохоренка Костянтина Яковича (члена Спілки письменників України), що він бачив у Нью-Йорку “того Леоніда з Гадяча. Він працює вже 15 років портером, тобто прибирає підлоги, заробляє 71 долар на тиждень, мешкає один, купує книги і журнали й видає якийсь маленький журнальчик, якого я ніколи не бачив. Я розповідав про Вас, показував йому світлини з України, казав, що Ви дуже змінилися. Він – доволі дивний чоловік, нібито «не з цього світу», щось на кшталт монаха. Тихий і спокійний, неначе тхір…”» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15386. – Т. 1. – Арк. 1).

Під псевдо «Пасічник» у кдб проходив письменник Юрій Косач, витяг із листа якого долучили до справи. Крім того, почали збирати інформацію про Л. Лимана в письменницькому середовищі в Україні, а також в інших справах на українську еміграцію, надіслали запити до Полтави та спецперевірки за оперативними обліками. Невдовзі із різних джерел почав складатися портрет загадкового фігуранта справи – поета й прозаїка, який ніде за кордоном не друкував своїх творів, журналіста, який сам-один видавав журнал, невідомо за які кошти, не мав сім’ї, усамітнено мешкав у маленькій кімнатці на другому поверсі української церкви в Нью-Йорку, неначе Квазімодо з роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері», вечорами і вночі прибирав підлогу в респектабельних закладах у районі Уолл-стріт, а вдень  пропадав у бібліотеках.

Чекісти з’ясували, що Лиман – це псевдонім, який Леонід узяв за кордоном. Нібито так іменували когось із родичів. Від народження мав прізвище Григорів. В оперативних довідках місцем народження зазначається село Соснівка. Насправді ж з’явився на світ 13 серпня 1922 року у селі Малі Сорочинці Гадяцького району Полтавської області. А в селі Соснівка правив службу його батько, отець Іоан. У 1936 році батько був заарештований органами нквс за звинуваченням у причетності до контрреволюційної організації духовенства і через рік слідства разом з іншими 12 священиками засуджений до п’яти років заслання, де й помер. Невдовзі від сухот помер старший брат Дмитро, а мати з горя наклала на себе руки. Так Леонід залишився сиротою.

Усе те позначилося на формуванні його світогляду. У замітці під назвою «Як я став ворогом народу», опублікованій 10 вересня 1943 року в газеті «Нова Україна», що виходила в окупованому Харкові, він згадував про шкільні роки. То був період колективізації і голодних 1932–1933 років. За настановами місцевої більшовицької влади вчителі змушені були залучати й дітей до агітації за хлібоздачу. «Припала й мені доля малювати плакати, – писав він. – На газетному папері я виводив: «Весь хліб – державі»… Одного разу, цілком випадково, частину літер я намалював жовтою, а частиною синьою фарбою… По всій школі пішов поговір, що я зробив нечуваний злочин, що я ворог народу, петлюрівський прихвостень. Я не міг знати, що синій і жовтий кольори символізують український національний прапор, але до мене поставилися немилосердно: на три роки виключили зі школи, хоч я все ж таки не розумів, який з мене ворог народу».

Від безпритульного поневіряння його врятувала громада Соснівки, де зберегли добру пам’ять про отця Іоана. В одній із довідок згадується, що він мешкав у сім’ях Миколи Гордійовича Пупенка і Порфирія Никоновича Коростиля, а перед самим початком німецько-радянської війни – в Гадячі у Євгенії Савеліївни Грицини. Це дало змогу навчатися в педучилищі і Харківському учительському інституті. У 1960 році він надіслав землякам кілька посилок. У листах писав: «Я не багатий і не бідний. Живу в Америці. Є що їсти й пити, є дах над головою. Маю можливість вам трохи допомогти. Все, що вишлю, прийміть як подяку за те, що були близькими людьми моєму батькові, за те, що ви молилися разом з ним...».

Чекісти дізналися ще про сімох осіб, яким Леонід писав листи. Усіх їх взяли у вивчення. Але зрештою дійшли висновку, що те листування має побутовий характер і не становить оперативного інтересу. А ось «Нотатник» неабияк зацікавив. Перші числа вийшли у 1961 році. На титулі зазначалося, що це український бюлетень. Редактор – Л. Лиман. Річна передплата – 2 долари, ціна окремого числа – 25 центів. Обсяг – 6 сторінок. Виготовлявся способом фотодруку. Розсилання робив сам редактор передплатникам, яких набралося кілька сот осіб. Дехто з них жертвував більше коштів. Але й цього нібито не вистачало на покривання всіх витрат. Тож Л. Лиман щось докладав зі своїх скромних доходів.

У «Нотатнику» вміщував різноманітну інформацію, яка стосувалася України. Висвітлював події навколо спорудження пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні, листа діячів культури та мистецтва урср до української еміграції, поїздки працівників науки і культури України до США, Канади та інші. Окремі теми  Л. Лиман черпав з американських джерел та українських газет і журналів, які він сам передплачував або мав змогу придбати в Нью-Йорку. Постійно шукав нові джерела інформації. У 1964 році написав листа редактору газети «Вісті з України», в якому розповів про бюлетень, надіслав для зразка кілька примірників і попросив надавати йому матеріали, які б він міг надрукувати в себе.

Л. Лиман, який вів здебільшого усамітнений спосіб життя і не надто спілкувався з представниками українських політичних партій та громадських організацій, не міг знати, що газета «Вісті з України» мала своєрідну репутацію друкованого органу, що знаходився під кураторством кдб. Відтак на свій розсуд вибірково розміщував на сторінках бюлетеня матеріали про досягнення українських науковців, митців, спортсменів, які йому надсилав редактор «Вістей». Тим часом той усе листування здійснював під контролем кдб і в потрібному руслі.

У нью-йоркській резидентурі кдб срср ухопилися за можливість використати цю трибуну, хай навіть не таку масову, у пропагандистських цілях. Здійснення усіх оперативних заходів взяли на контроль у центральному апараті в москві. Звідти до кдб урср одразу надійшла вказівка, в якій зазначалося: «Для нас було б вигідно перетворити «Нотатник» у такий собі «об’єктивістський» журнал, який стоїть на «нейтральних» позиціях і з цих позицій (але не прорадянських) веде боротьбу проти бандерівців як сили чужої і ворожої не лише Україні, а й еміграції» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15386. – Т. 1. – Арк. 102).

На Л. Лимана вивели закордонного агента, який працював в одній із офіційних місій урср у США. Той неодноразово з ним зустрічався, пропонував для використання пресбюлетені, підготовлені Товариством культурних зв’язків з українцями за кордоном, та інші матеріали, складав психологічний портрет, вів дискусії на політичні теми, намагався переінакшити і переконати в чомусь. Та все виявилося марним. В одній із довідок зазначається, що Л. Лиман охоче брав усі матеріали, які йому надавали, а також вибірково публікував матеріали з радянських газет, але «добирав їх очевидно тенденційно і нерідко супроводжував антирадянськими коментарями».

А в інформаційному повідомленні на першого секретаря цк кпу Володимира Щербицького, датованому 25 січня 1974 року, голова кдб урср повідомляв таке: «Останнім часом спрямованість «Нотатника» різко змінилася. У ньому дедалі частіше розміщуються антирадянські матеріали учасників закордонних ОУН. Аналіз їхнього змісту, а також отримані комітетом держбезпеки оперативні відомості дають підстави вважати, що Лиман встановив зв’язок із існуючою в Нью-Йорку групою Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР)» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15386. – Т. 1. – Арк. 194).

Тоді ж отримали інформацію, що Л. Лиман почав працювати коментатором на радіостанції «Свобода». Після аналізу низки його коментарів у кдб дійшли висновку, що необхідно кардинально змінювати тактику роботи по ньому.

Усі контакти припинити. Підготувати план компрометації

У кдб переглянули числа «Нотатника» за 1974–1977 роки і підрахували, що 40 відсотків усього обсягу матеріалів у ньому становлять так звані злісні антирадянські публікації. Зокрема, про порушення прав людини в срср, переслідування дисидентів, арешти незгодних із політикою комуністичної партії. При цьому 50 відсотків усе ж становили передруківки з радянської преси. То були інформаційні матеріали нейтрального змісту про життя і діяльність в урср, здобутки українців у галузях науки, культури, літератури.

З огляду на це в кдб вирішили тиснути на Л. Лимана кількістю. Тобто надсилати йому через Товариство «Україна» ще більше матеріалів. «Розміщення їх на сторінках бюлетеня витіснятиме антирадянські публікації», – йшлося в одному з пунктів плану. Але й це не дало бажаного ефекту. Невдовзі в довідках зазначили, що він тексти розміщує, але до них робить такі коментарі, які нівелюють всі зусилля із показу переваг радянського способу життя.

Після додаткового вивчення Л. Лимана через агентуру і його знайомих, аналізу листування, збирання матеріалів за період мешкання в срср співробітники кдб дійшли до невтішного для себе висновку. «Основи для роботи за справою у вербувальному плані немає, – зазначали у пропозиціях для керівництва. – Матеріалів за період перебування «Тхора» на території срср, які можна було б використати для його компрометування, також немає, за винятком окремих статей у газетах, які виходили на тимчасово окупованій території урср. Також немає матеріалів, які б компрометували «Тхора» за період його розробки у США нашою агентурою» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15386. – Т. 1. – Арк. 197).

Відтак вирішили вдатися до перевіреного методу – скомпрометувати Л. Лимана як нібито радянського агента. Мовляв, листується з редактором Товариства «Україна», передруковує в «Нотатнику» статті з радянської преси, отже, співпрацює з органми кдб. Таку листівку збиралися виготовити і поширити від імені ОУН бандерівського крила, прихильники якої у той період категорично виступали проти контактування з представниками урср і показу якихось досягнень української республіки. Але спершу для більшої правдоподібності збиралися створити для цієї ідеї певне підґрунтя. Ось як це відображено в одній із довідок:

«Саме листування з «Тхором» і взаємостосунки з ним слід побудувати таким чином, щоб «накопичити аргументацію» для підтвердження «неафішованого зв’язку» з «Тхором», який у разі донесення (зокрема з території республіки у вигляді дезінформації комусь із туристів зі США) до українських націоналістів у США, а через них – до спецслужб противника, став би підставою для компрометування «Тхора» перед націоналістами, РС «Свобода», спецслужбами США і його відсторонення у такий спосіб від антирадянської діяльності» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15386. – Т. 1. – Арк. 199 зв.).

Але цей спосіб, який неодноразово спрацьовував у ситуаціях з іншими особами, для Л. Лимана не підійшов. На довідці один із керівників кдб зробив резолюцію, у якій зазначалося таке: «Цей пункт передбачає доволі прямолінійну комбінацію, яка, до того ж, не має достатніх підстав».

Таким чином, на тому етапі чекісти дійшли висновку, що ніхто таким «байкам» не повірить. Та зупинятися у своїх намірах, спрямованих на змушування Л. Лимана до відмови від своєї позиції, не збиралися. Із москви, з центрального апарату кдб, надійшла вказівка придумати щось переконливіше й вагоміше.

За підписом Симона Візенталя. Підробленим

У кдб урср склали план подальших заходів. У його вступній частині вказувалося на помилки, допущені під час попередньої оперативної розробки Л. Лимана. Суть зводилася до такого: «Все сталося не так, як ми планували, нас водили за носа, використали у своїх цілях». Малися на увазі представники «українських наццентрів», які нібито стояли за Л. Лиманом. Зокрема, зазначалося, що внаслідок отримання й опублікування чималої кількості матеріалів із урср «Нотатник» зміг завоювати собі авторитет серед подібних видань у США, його стали більше читати й передплачувати. Водночас критичні коментарі до цих текстів нібито зробили бюлетень рупором антирадянських сил.

Один із прорахунків у роботі вбачали в тому, що через прагнення мати Л. Лимана за потрібну й корисну для себе особу майже не займалися збиранням на нього відомостей за період його перебування під окупацією в роки війни, які б можна було використати в разі потреби для компрометування. Наразі така потреба виникла, а необхідних матеріалів не було. Та як не старалися в кдб, жодного негативного факту не відшукали. Перелопатили практично всі газети, в яких він друкувався у період війни. Але там були здебільшого замальовки, кореспонденції й оповідання про неповторну душу українців, важке життя під більшовиками, намагання зрусифікувати й переінакшити, про українські традиції, побут. Ось лише заголовки окремих публікацій: «Українська хата», «Українська пісня», «Серце втрачало спокій», «Фіолетові квіти», «Спогади студента», «Соснівці», «Зелений гай». Знаходили й також долучали до справи вірші. У них виділяли такі рядки:

«Бачив я: тернистими шляхами
Гнали правду у німий Сибір,
Чорні хмари плавали над нами,
Нашу душу гриз двоногий звір».

Або вірш під назвою «І піде син…»:

«Обійме батько, і заплаче мати,
І скаже син: «Прощайте, я іду!»
Десь буде чути танкову ходу,
А за селом ревітимуть гармати.

Так зріє день розлуки і тривоги,
Почнуться ночі степових боїв.
Тарасового племени синів
Вестиме в бій манлива перемога.

Обійме батько: там червоні зграї.
Заплаче мати: о, кати, кати!
І піде син. Веселкою цвісти
У серці буде ранок його краю»
(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15386. – Т. 2. – Арк. 54).  

В окремих текстах підкреслили фрази, в яких Л. Лиман критично відгукувався про представників інших національностей серед органів більшовицької влади на місцях, які надто запопадливо втілювали в життя рішення комуністичної партії, від чого українці на своїй землі зазнавали неабияких страждань. За це одразу вхопилися і вирішили на цьому зіграти.

«З урахуванням відомостей про те, що об’єкт нині працює на «Радіо Свобода», – йшлося в одному з пунктів плану, – де ведеться боротьба між різними національними угрупованнями, підготувати і від його імені надіслати до редакцій «Шлях Перемоги», «Клич нації», «Вісник ООЧСУ», «Канадійський фермер» листи із критикою на адресу окремих співробітників радіостанції єврейської національності. Одночасно з цим надіслати на адресу «Тхора» анонімного листа з погрозами від співробітників радіостанції». А в іншому пункті таке: «Залежно від характеру зібраних на об’єкта компрометувальних матеріалів вирішити питання про доцільність виготовлення його почерком документів воєнних років, які б свідчили про його участь в акціях зі знищення осіб єврейської національності або про інше співробітництво з фашистами» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15386. – Т. 1. – Арк. 211).

Як свідчать розсекречені архівні документи, таких відомостей працівники кдб урср, скільки не старалися, не знайшли. Мали лише матеріали про його роботу кореспондентом газет «Нова Україна» і «Гадяцька газета» та низку вирізок із його публікаціями. Про це інформували кураторів у москві. Але в службі «А» (проведення так званих «активних заходів») Першого головного управління кдб срср про це й слухати не хотіли. Там уже спланували операцію з гучного розвінчання українського емігранта як «воєнного злочинця».

На першому етапі в кабінетах кдб урср підготували текст брошури про Л. Лимана від імені Єврейського центра документування у Відні (невдовзі Центр отримав ім’я Симона Візенталя, відомого як «мисливця за нацистами»). Її через оперативні можливості закордонних резидентур мали опублікувати в низці газет США і Канади, а потім ініціювати відповідне розслідування. Але брошура виходила якоюсь непереконливою. У зв’язку з цим зі служби «А» до Києва писали таке:

«Брошура ЄЦД повинна стати головним, ударним документом, свого роду «обвинувачувальним висновком», який в умовах розпочатої у США кампанії переслідування нацистських злочинців може привернути до «Тхора» увагу судових органів. Нині цей документ вийшов слабким, без жодного криміналу… Якщо немає прямих доказів про причетність «Тхора» до розстрілу євреїв і українців у Харківській області, то можна навести «непрямі» відомості. Такі, наприклад, як нібито «він любив виїжджати на розстріли», «був присутній на них», «робив знімки для газети або особистого альбому», «привласнював собі речі розстріляних євреїв», «доносив на євреїв з тим, щоб після їхнього розстрілу переселитися у їхнє помешкання», або «розмістити в такому будинку бюро своєї газети» (із зазначенням конкретних випадків розстрілів, двох-трьох конкретних загиблих осіб, двох-трьох адрес будинків, привласнених «Тхором») тощо. За давністю часу такі факти важко перевірити, але вони відповідають логіці тогочасних подій» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 15386. – Т. 2. – Арк. 321).

Остання фраза є визначальною. Мовляв, усе вигадуйте, лише робіть це переконливо. Все одно ніхто не зможе нічого перевірити. А додаткові свідчення, у разі потреби, так само придумаєте. Остаточного варіанту «брошури ЄЦД» у матеріалах справи немає. Є лише описання того, як фальшувалися різні тексти і документи. Зокрема, з москви до Києва надіслали зразки документів ЄЦД, щоб робили ідентично. Оскільки то були ксерокопії, то в поясненні зазначали, що всі вихідні реквізити, розміщені вище дати документа, виконані світло-синім кольором, так само і факсиміле Симона Візенталя. Документи слід виконувати на білому тонкому папері типу «Meteor Onion Skeen».

Варіанти підроблених листів з підписом Симона Візенталя перед надсиланням адресатам у США і Канаді просили надати для узгодження. Виправлені тексти, які повернули для доопрацювання, рясніли граматичними і фактологічними помилками. Зверталася увага на те, що вони виконані на одній друкарській машинці, що можна було легко помітити. Але це не зупиняло. Лише до підробленого підпису Симона Візенталя не мали зауважень.

Так само був виготовлений анонімний «донос» на Л. Лимана у ФБР США від імені члена однієї з сіоністських організацій, який після прочитання «брошури» згадав, що знає того і все підтверджує. Крім того заявляв  про те, що Л. Лиман нібито спеціально змінив прізвище, щоб приховати своє минуле й ухилятися від оподаткування. Ця заява мала ініціювати ще й судове розслідування.

Резидентурам кдб у Нью-Йорку і Монреалі давали вказівку просувати ці матеріали через агентуру серед журналістів у друковані видання. Цікавою щодо цього є шифртелеграма з москви, датована березнем 1982 року. У ній ішлося про те, що агенту «Герберту» досі не вдалася спроба опублікувати це в одній із американських газет через знайомого журналіста. Мовляв, чомусь не ставлять, сумніваються. Дата на ШТ свідчить про те, що на той час у кдб Л. Лиманом займалися уже впродовж 16 років. А після цього оперативна розробка тривала ще п’ять років. Як свідчать архівні документи, безрезультатно.

Упродовж усього того періоду Л. Лиман працював коментатором на «Радіо Свобода». Своєї позиції не змінив, як і місця мешкання. Так само не зіпсував стосунків із колегами по роботі, серед яких були особи різних національностей. Звільнився з роботи у 1987 році, в 65-річному віці, і став пенсіонером. Тим часом у кдб відрапортували, що внаслідок проведення стосовно нього «активних заходів» (їх активна фаза припала на 1982 рік!) вдалося добитися того, що його звільнено з радіостанції. І вкотре погрішили проти істини.

Відтак справу закрили і здали до архіву. Вочевидь, зрозуміли, що безрезультатно витратили стільки часу й зусиль. Спершу – на намагання залучити до пропагандистських заходів на користь срср, а потім – на компрометацію як ворога радянського народу, яким він ніколи не був. Понад те, навіть не брав участі в політичному житті української еміграції. Водночас у кдб вважали, що за такими, як він, обов’язково мають стояти певні націоналістичні центри або іноземні спецслужби.

Після того, як Леоніда Лимана залишили в спокої, він прожив ще півтора десятка років. Помер 31 жовтня 2003 року у Нью-Йорку. Роком раніше у київському видавництві «Задруга» за редакцією українського літературознавця Р. Доценка вийшла книга творів Л. Лимана «Пам’ять» (поезія і проза).