Полковник Альфред Бізанц. Нотатки з внутрішньої тюрми мдб урср

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдена справа, яку впродовж тривалого часу безуспішно розшукували історики, на активного учасника українських визвольних змагань 1918–1920 рр., полковника УГА та Армії УНР, одного з ініціаторів й організаторів формування дивізії «Галичина» Альфреда Бізанца. Навіть дві справи-формуляри. Вони дають змогу пролити світло на деякі досі невідомі обставини його арешту, а по суті – викрадення органами мдб срср у 1945 році у Відні, етапування й перебування під слідством.

 Доля Альфреда Бізанца чимось схожа з історією австрійського ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотрінґена, відомого як Василь Вишиваний, який став полковником Легіону Українських січових стрільців і зіграв помітну роль в українському національно-визвольному русі. Той так само починав успішну кар’єру в австро-угорській армії, потім командував різними формуваннями у складі Української галицької армії та Армії УНР, був знайомий з визначними українськими військовими і політичними діячами, впродовж усього життя намагався бути корисним для української справи, після завершення Другої світової війни був схоплений працівниками СМЕРШ у Відні, доправлений для провадження слідства до Києва та обвинувачений у співпраці з низкою іноземних розвідок. Але, попри багато чого схожого, це все ж різні історії.

Прізвище А. Бізанца фігурує в багатьох агентурно-оперативних справах, зокрема на Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандеру, Миколу Капустянського, Володимира Кубійовича та інших українських діячів. Їхні шляхи неодноразово перетиналися. Але справу на нього завели лише у 1940 році. Це пояснюється тим, що після неабиякої активності в період визвольних змагань 1918–1920 рр. він на майже два десятки років практично відійшов від участі в громадсько-політичному житті й знову почав з’являтися в публічному просторі лише з початком Другої світової війни.

У березні 1941 року органи нквс урср отримали інформацію про те, що полковник колишньої Української галицької армії А. Бізанц керує українським табором у Кракові і там займається військовим вишколом оунівських кадрів. На одному з документів стоїть резолюція лейтенанта держбезпеки Івана Кудрі: «Зібрати всі матеріали на Бізанца і завести справу». Не без участі І. Кудрі був надісланий запит до москви з проханням надати копію повідомлення агента «Богуна» про А. Бізанца. І. Кудря брав безпосередню участь у вербуванні «Богуна» і саме від нього вперше почув це прізвище.

Невдовзі за підписом Павла Судоплатова надійшла відповідь. З цього документа почерпнули загальну інформацію про А. Бізанца. Про те, що він народився в 1890 році, під час Першої світової війни закінчив у 1915 році за скороченим курсом австрійську академію Генерального штабу. У 1918 році привів 33-й піхотний полк, у якому служив і який здебільшого складався з галичан, із Албанії через всю Угорщину до Стрия і передав його у розпорядження уряду ЗУНР. Невдовзі був призначений командантом 7-ї Львівської бригади УГА. Брав участь у багатьох боях і військових операціях. Зокрема, у Чортківській операції (8–28 червня 1919 р.), яка увійшла в історію українського війська як Чортківська офензива й одна з блискучих операцій УГА. Тоді уряд ЗУНР високо оцінив заслуги А. Бізанца, підвищивши його в ранзі до полковника.

Потім А. Бізанц служив у Генеральному штабі Армії УНР. У серпні 1919 року його частина успішно діяла під час наступу об’єднаних українських армій на Київ. Невдовзі із залишками українського війська потрапив у табір для інтернованих на території Польщі. Після завершення війни і виходу з табору повернувся в рідне село на Львівщину, де надалі мешкав із сім’єю та займався землеробством.

«Богун» зазначав, що А. Бізанц «одружився на німкені родом із Галичини, вихованій в українському дусі. Мав сина, 1920 р. н., і доньку, 1925 р. н. Попри звільнення з армії, має вигляд типового старшини, який прямолінійно виконує свої обов’язки. У політичних розмовах не криється у висловлюванні своїх думок. За це в колах українських політиків його недолюблюють. Серед колишніх старшин має велику повагу…» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 11–13).

Крім того, «Богун» повідомляв, що А. Бізанц із середини 1930-х років підтримував тісні контакти з німецькими дипломатичними представниками, а восени 1939 року з сім’єю переїхав до Кракова, де зголосився на службу до адміністрації генеральної губернії. Тоді ж до міста прибув колишній сотник УГА Ганс Кох, з яким вони разом служили. Він обійняв посаду дорадника генерал-губернатора Г. Франка з українських питань, а Альфреду допоміг влаштуватися референтом з українських справ. Невдовзі Г. Кох відбув до Львова, а його місце посів А. Бізанц.   

Усе це послужило підставою для заведення в квітні 1941 року на А. Бізанца справи-формуляра як на особу, яка на території генерал-губернаторства проводить контрреволюційну роботу проти срср. Але подальшій оперативній розробці завадила німецько-радянська війна. Другу справу завели в червні 1944 року на підставі відомостей про те, що він як консультант з українських питань бере активну участь у формуванні дивізії «Галичина» і є керівником військової управи дивізії.

В обох справах жодного разу не називається правильне місце народження А. Бізанца. Зазначається Перемишль, Краків або Львів. Насправді він народився 15 листопада 1890 року в німецькій колонії Дорнфельд (нині – с. Тернопілля Миколаївського р-ну Львівської обл.) у сім’ї заможного колоніста Карла Бізанца. Навчався в сільській школі, потім у львівській гімназії, в Імператорській і королівській школі кадетів у Львові (нині – Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного). Добре знав українську мову, шанував українські національні традиції. У подальшому в роки Другої світової війни неодноразово допомагав у звільненні українців із гітлерівських в’язниць і концтаборів. Про це є згадування у відкритих джерелах.

Але чекістів цікавила зовсім інша інформація. У документах нкдб, а згодом мдб він проходив як агент Абверу – німецької військової розвідки. Тож збирали докази саме такої його співпраці з німецькими спецслужбами та іншими органами окупаційної влади. Крім того, цікавило все, що стосувалося участі у створенні дивізії «Галичина».

На початку 1946 року органи мдб від закордонної агентури отримали відомості про те, що А. Бізанц з’явився у Відні, де мешкала його дружина. Невдовзі опергрупа СМЕРШ його вистежила і в березні заарештувала. У довідці, складеній на підставі слідчої справи, йдеться про те, що у травні того самого року він був етапований до москви і до 25 жовтня слідство велося в 3-му головному управлінні мдб срср. Утримували його в Бутирській тюрмі. Під час перших допитів він надавав показання лише про службу в австрійській армії, УГА та Армії УНР, а також у загальних рисах розповів про свою діяльність під час окупації.

Наприкінці жовтня 1946 року А. Бізанца перевезли до слідчої частини мдб урср у Києві для продовження розслідування й помістили до внутрішньої тюрми мдб. Саме документи цього періоду є унікальними і дають змогу хоча б фрагментарно простежити перебіг тогочасних подій. У справі зберігається низка повідомлень агента «Судового», якого використовували для внутрішньокамерної розробки А. Бізанца. Той доповідав слідчому все, що почув від А. Бізанца в камері або вивідав за отриманим завданням.       

Із повідомлення агента «Судового» від 30 жовтня 1946 року:

«Бізанц заявляє, що він як австрійський підданий не мав бути заарештований радянськими органами. Він каже: “Мене фактично викрали у Відні серед дня на вулиці. Я, дурень, під час арешту розгубився. Поблизу від місця мого арешту знаходилося французьке посольство і наша жандармерія. Мені треба було крикнути “Рятуйте”, і вони б утекли. Вони б побоялися мене заарештовувати, та й до цього не допустила б наша влада. Тепер доводиться мучитися вже 9 місяців. І я бачу, що вони мене напевне вже не випустять на волю”»
(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 63).

Із повідомлення агента «Судового» від 15 листопада 1946 року:

«Про радянську владу Бізанц відгукується вороже і заявляє, що радянські війська на Галичині спалювали села, розстрілювали чоловіків і жінок, не жаліли навіть дітей. У 1941 році, коли совєти відступали, то в одній лише Львівській області замучили (замордували) понад 5000 людей, серед який були жінки й діти, а потім усіх їх спалили»
(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 64).

Із повідомлення агента «Судового» від 28 листопада 1946 року:

«Бізанц обурюється на слідчого, що він із ним грубо поводиться і що погрожує йому. Каже: “Якщо й надалі так продовжуватиме, то я підпишу їм все, що вони вимагають, а на суді заявлю, що все це неправда, і якщо підписав, то лише тому, що мене змусили”.

Щоразу, повертаючись із допиту, Бізанц приходить злий і щось невдоволено говорить сам до себе, але, на жаль, німецькою і напівголосно»
(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 62).

На погане поводження слідчих А. Бізанц нарікав неодноразово. Називав їх і тюремних наглядачів звірями. Казав, що вірить у Бога і вірить в те, що рано чи пізно їх спіткає покарання за те, що вони так знущаються над невинними людьми. Зазначав, що від нього передусім вимагали зізнань у тому, що був німецьким шпигуном. При цьому заявляв, що у слідства немає жодних доказів цього, а сам на себе він не буде намовляти. А коли йому погрожували карцером, збирався оголосити голодування.

Із повідомлення агента «Судового» від 3 грудня 1946 року:

«Про допит Бізанц зазначив: “Слідчий сказав, що триматиме мене тут і 20 місяців, поки я не зізнаюся. Нехай тримають, я все одно їм нічого не скажу, крім того, що сказав…

Слідчий погрожує позбавити мене лікарняного харчування і денного сну. Але я хворий, і він не має права цього робити.

До чого лише слідчий не чіпляється. Вже каже, що я був пов’язаний із митрополитом Шептицьким, а потім зі Сліпим. Ну, якщо я і був у Шептицького разів 10, то що тут поганого”»
(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 66).

На певний час, як свідчать повідомлення «Судового», від А. Бізанца перестали добиватися зізнань у тому, що він є німецьким шпигуном. Натомість почали активно цікавитися його зв’язками в політичних колах Німеччини, Польщі, Румунії, Чехоловаччини, Угорщини, Швеції, Франції, Іспанії та інших країн і хотіли, щоб він розповів про відомі йому «політичні таємниці західноєвропейських держав щодо срср». Це він робив нібито охоче. При цьому зазначав, що свого часу «був не лише по службі, а й в особистому житті у близьких стосунках із Петлюрою, Пілсудським та багатьма генералами», а під час мешкання в Польщі входив до якоїсь ради, яка опікувалася справами німців. Після цього на допитах слідчі нібито почали ставитися до нього краще і навіть дозволили написати листа дружині. Але це тривало недовго.

Із повідомлення агента «Судового» від 3 січня 1947 року:

«Бізанц, повернувшись останній раз із допиту 2 січня сказав: “Я не вірю ні своєму слідчому, ні взагалі мдб. Я більш ніж упевнений в тому, що вони навіть мого листа до дружини не відправили. Лише обманюють. І все це для того, щоб спонукати мене до більших зізнань. Загалом найжахливіші методи допитів на земній кулі – це в мдб. Недарма в радянському союзі 15 мільйонів заарештованих, тобто більше, ніж усіх заарештованих на землі”»
(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 70).

Розчарування, зневіра, передчуття, що більше не вийде на волю і помре в тюрмі, з кожним місяцем посилювалися. У довідці за матеріалами слідчої справи зазначається, що А. Бізанц поступово почав розповідати все, що від нього хотіли, зокрема й про зв’язки з німецькою розвідкою. Точніше, його змусили про це свідчити.

На початку липня 1947 року слідство завершили й підготували обвинувальний висновок. 19 липня військовий трибунал військ мвс урср Київської області виніс вирок про засудження А. Бізанца на 25 років із відбуванням покарання у виправно-трудових таборах. Це останній документ, долучений до справи.

Із документів, знайдених в інших архівах,  відомо, що станом на січень 1949 року А. Бізанц перебував у Дубровлагу, у травні того самого року – в особливому таборі № 3. Про подальшу долю – різні відомості. В одних джерелах  зазначається, що він нібито помер у 1949 році в мордовських таборах у Потьмі, в інших ідеться про те, що опинився у владімірському централі, де за саботаж робіт був засуджений до розстрілу і розстріляний у 1951 році.

Трагічна доля Альфреда Бізанца, як і Василя Вишиваного, є ще одним свідченням жорстокості тодішньої репресивної системи сталінського режиму. Обидва загинули в радянських тюрмах за не з’ясованих до кінця обставинах. Їхні місця поховань залишилися невідомими, а інформація про обох була свідомо прихована кремлівською владою, щоб стерти й саму пам’ять про тих, хто боровся за українську справу і виступав проти тоталітарного режиму.