Повстанський отаман Орел

Сотник Армії УНР Яків Васильович Гальчевський (отаман Орел, Войнаровський, Правобережець) народився 22 жовтня 1894 року у с. Гута-Літинська (нині с. Малинівка Літинського району Вінницької області) у звичайній селянській родині. Після закінчення двокласної вчительської школи з вересня 1913 року почав учителювати у церковнопарафіяльній школі села Сахни Летичівського повіту. Про нього говорили як про здібного педагога із доброю перспективою, який прагнув виховувати учнів на засадах українського патріотизму.

Та вчителювання тривало недовго. 1915 року його мобілізували до війська. По закінченні Житомирської школи прапорщиків він воював на фронтах Першої світової війни. Був поранений, контужений, отруєний газами. Дослужився до штабс-капітана. За героїзм у боях Гальчевського нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орденом Святої Анни 4-го ступеня.

Революційні події 1917 року внесли суттєві корективи у подальше життя Гальчевського. Він брав активну участь в українізації частин російської армії. Після демобілізації повернувся до педагогічної діяльності. Упродовж певного часу вчителював, згодом завідував школою у селі Брусленів.

Після проголошення незалежності України Я. Гальчевського обрали членом повітової шкільної ради. Водночас він вступив до Українського національного союзу, згуртував біля себе однодумців, які вболівали за долю України і готові були зі зброєю в руках стати на її захист.

Як учасник національно-визвольних змагань став відомим на початку 1919 року, коли разом з отаманом Ананієм Волинцем взяв участь у ліквідації більшовицького повстання проти Директорії УНР – так званої Меджибозької республіки. У квітні того ж року (вже в ранзі сотника) прийняв від Волинця командування 61-м ім. Симона Петлюри піхотним полком Армії УНР. У цей період воював проти частин Червоної армії на Поділлі й на території Київської губернії.

На кінець літа 1922 року командував Подільською повстанською групою, яка налічувала 4 кінні бригади і сотню імені Івана Богуна. Неодноразово мав збройні зіткнення з продзагонами, каральними підрозділами Подільської губернської ЧК, частинами так званого червоного козацтва, дивізіями Котовського та Осадчого, корпусом Примакова, Самарською (башкирською) дивізією.

Саме тоді Головний Отаман Симон Петлюра підвищив сотника Якова Гальчевського до рангу полковника Армії УНР і наказав йому обійняти командування всіма повстанськими загонами в Правобережній Україні.

 Невдовзі за давнім козацьким звичаєм Гальчевський узяв псевдонім Орел. Та для успіху справи було замало зненацька нападати і так само зникати в навколишніх лісах. Він почав удосконалювати тактику підпільно-партизанської боротьби, значне місце в якій відводилося добре налагодженій розвідці й контррозвідці. Командир повстанців мав своїх агентів та інформаторів у частинах Червоної армії (навіть на рівні командирів полків та штабів бригад), у ЧК, продкомісіях, серед залізничників, телеграфістів, працівників господарських установ. Налагодив мережу агентів у підпорядкованих йому партизанських загонах, які інформували його про настрої партизанів, поведінку отаманів, випадки порушення дисципліни.

Наприкінці березня 1925 року Орел із невеликою групою сподвижників спробував підняти на Поділлі повстання, але це вже було марно. Тоді подався на західноукраїнські землі, що на той час були під Польщею, з наміром і надалі боротися з більшовицьким режимом, але вже у нових умовах. Для зручності оселився у волинському містечку Корець неподалік кордону, де за завданням керівництва спецслужби Державного Центру УНР у екзилі створив розвідувальний пункт. Згодом такий самий пункт під його началом запрацював у Лановцях.

У документах ГПУ УСРР того періоду Гальчевський неодноразово згадується як повстанський отаман, активний український контрреволюціонер і представник уенерівської розвідки на Волині.

В «Орієнтуванні про повстанську роботу Орла-Гальчевського», датованому серпнем 1926 року, зазначається: «Орел-Гальчевський нині мешкає в Польщі під прізвищем «Базилевич». Останнім часом часто приїздить в Гусятин і Копичинці…» І далі в документі йдеться про те, що він підготував і послав в Україну для організації підпільної роботи і збирання інформації про органи радянської влади і настрої серед українського населення чотирьох осіб (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 9235. – Т. 1. – Арк. 243).

У тогочасних картотеках ГПУ Яків Гальчевський значився як один із найнебезпечніших ворогів більшовицького режиму. Полюванню на нього і відстеженню його діяльності надавали особливого значення. В архіві СЗР України знайдено документ із назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією», датований 1929 роком, із позначками «Серія «К», «Зберігати нарівні з шифром», «Лише особисто всім начальникам окрвідділів ГПУ, прикордонних загонів, особливих відділень і ДТО ОГПУ».  У ньому з-поміж інших заходів ГПУ УСРР є такий пункт: «Ввести в нашу роботу, як систему, планову розробку агентурно-оперативним шляхом повстанських осередків загалом і зокрема тих із них, колишні ватажки яких перебувають у Польщі і проводять активну роботу (Гальчевський, Водяний, Купрієнко та інші)» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12617. – Т. 15. – Арк. 76–88).

 Розвідкою Гальчевський займався упродовж кількох років, аж поки не надійшла нова пропозиція. Таких активних старшин, як він, керівництво еміграційного уряду УНР намагалося постійно тримати у полі зору і якимось чином організовувати для майбутньої боротьби. Для цього ініціювали заходи, щоб українських старшин брали до армії тих держав, на території яких вони проживали.

Вирішив продовжити військову освіту й подальшу службу у польському війську і Яків Гальчевський, але під іншим прізвищем. У вересні 1930 року він став капітаном Війська Польського Якубом Войнаровським. Це прізвище взяв як пам'ять про Андрія Войнаровського, племінника гетьмана Івана Мазепи. В їхньому житті було щось подібне. Обоє на вигнанні не змирилися з поразкою і готували ґрунт для повернення в Україну. На обох полювали московські агенти, як на затятих і непримиренних ворогів.  

Невдовзі його направили на Вищі піхотні курси для штабових старшин, які він успішно закінчив. На початку Другої світової війни Гальчевський-Войнаровський очолював батальйон Оборони Народової «Бродниця». За 18 днів війни він виявив надзвичайну хоробрість, відзначився у боях проти гітлерівських військ під м. Кутно. Є згадки про те, що був представлений до найвищої нагороди Польщі – ордена «Віртуті Мілітарі». Але війна для Польщі швидко закінчилася. А для самого Якова ще й німецьким полоном.

У неволі перебував до січня 1940 року. Після звільнення, за сприяння керівників українського еміграційного уряду, поїхав до дружини на Холмщину. Невдовзі все пережите впродовж останніх років вилилося в рукопис під назвою «З воєнного нотатника», який він розпочав ще у німецькому таборі. А потім написав книгу «Проти червоних окупантів», перший том якої 1941 року видав у Кракові, а другий – 1942 року у Львові. Крім цього, багато сил вклав у написання історіософічної праці про історію і долю України, її друзів і ворогів, місце і роль у сучасному світі.

«Світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз’єднані всередині, слабі назовні та не хотіли чи не вміли боротися за своє місце під сонцем, – з вірою в кращу долю України писав він пророчі рядки. – …Нам потрібно позбутися усіх негативних прикмет, набутих у довгім недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії».

У 1942–1943 роках Яків Гальчевський став організатором і командиром Грубешівської повітової самооборони, яка захищала українців на Холмщині. 21 березня 1943 року отаман, який зі зброєю в руках захищав свободу і незалежність як України, так і Польщі, загинув у бою з боївкарями Армії Крайової у с. Пересоловичі Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Похований у м. Грубешові (Польща). В Україні іменем Гальчевського названо вулиці і провулки у Хмельницькому, встановлено пам’ятний знак на його батьківщині, у 1994 році засновано премію імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні».

(На фото – Яків Гальчевський, ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 1. – Арк. 21; малюнок із зображенням Якова Гальчевського – робота художника Артура Орльонова  для виставкової експозиції в Службі зовнішньої розвідки України, присвяченої розвідникам доби УНР).