«Прометеївські народи мають вийти з боротьби із росією переможцями»

В архіві СЗР України знайдено документи, які свідчать про те, що одним із об’єктів спрямувань органів ДПУ/НКВС/МДБ/КДБ СРСР упродовж багатьох років був так званий прометеївський рух і особливо його українська складова. На українських діячів, які активно підтримували поляків – засновників цього руху, у москві заводили оперативні справи і намагалися всіляко перешкоджати їхній діяльності. Ці відомості, зокрема про Варшавський клуб «Прометей», філії у Франції, Фінляндії, Туреччині і Харбіні можуть становити певну цінність для дослідників історії та прихильників прометеївського руху, послідовники яких і досі періодично проводять міжнародні форуми.

Прометеїзм як політичний, культурний та інтелектуальний рух, що розгорнувся в Європі в 20-х–30-х роках ХХ століття, був однією з важливих сторінок боротьби за незалежність поневолених росією/СРСР народів. Цій темі присвячено низку досліджень в Україні і Польщі. Водночас окремі матеріали, які зберігаються в ГДА СЗР України, доповнюють загальну картину. Зокрема, це документи зі справ-формулярів на визначних діячів української еміграції Романа Смаль-Стоцького, Олександра Шульгина, Олександра Удовиченка, Володимира Мурського та інших.

Прометеїзм зародився під егідою Польщі та за її фінансової підтримки. Юзеф Пілсудський, очільник Польської держави в 1918–1922 і 1926–1935 роках, усвідомлював, що головною небезпекою для його країни була кремлівська влада, незалежно від трансформацій, які відбувалися на теренах колишньої російської імперії. Відтак вирішення безпеки держави, на його переконання, залежало від розв’язання геополітичних проблем як на території, що охоплює простір від Балтійського до Чорного моря, так і на Кавказі, і в інших віддалених регіонах.

Прометеївський рух ґрунтувався на таких головних засадах, як відстоювання права націй на самовизначення, невизнання захоплення їхніх територій та організація руху опору. А назву взяли за образом Прометея, який став символом нескореності в різних культурах. Ідеологію і практику прометеїзму підтримали політичні вигнанці з Азербайджану, Грузії, України, Північного Кавказу, а також кримські і казанські татари, донські і кубанські козаки, народи західної Фінляндії (карели й інгри) та інші.

Українські емігрантські організації стали найактивнішими учасниками цього руху. Понад те, вони нерідко перебирали на себе ініціативу й керівництво філіями і всією діяльністю. Така активність неабияк турбувала сталінський режим, який спрямував свої спецслужби на збирання інформації про прометеївський рух і його діячів, а також намагався впроваджувати свою агентуру в його керівні ланки.

Як свідчать архівні документи розвідки, для кремля найнебезпечнішими з усіх емігрантських політичних таборів у прометеївському русі були прихильники УНР. Вони продовжували політичну і військову боротьбу, позиціонуючись на міжнародній арені як уряд УНР на чужині.

Помітними учасниками прометеївського руху були колишні високопосадовці УНР – Голова Директорії Симон Петлюра, Голова уряду Андрій Лівицький, міністри: Олександр Шульгин, Вячеслав Прокопович, Іларіон Косенко, Олександр Лотоцький, Іван Токаржевський-Карашевич, Андрій Яковлів, дипломати Роман і Степан Смаль-Стоцькі, Микола Шульгин, Максим Славінський, Кость Мацієвич, військовики Всеволод Змієнко, Олександр Удовиченко, Павло Шандрук, Володимир Сальський, Марко Безручко та інші. Ці прізвища найчастіше згадуються в документах НКВС саме в контексті оперативної розробки прометеївського руху.

Зокрема, в одному з архівних документів зазначається таке:

«У 1925 році за завданням ІІ відділу Польгенштабу Смаль-Стоцький разом із Шульгиним Олександром, Шандруком Павлом та іншими видатними уенерівцями в м. Варшава організували антирадянську міжнаціональну організацію під назвою Ліга «Прометей» атлантичної хартії, до завдань якої входило: «захист» національних прав на самовизначення народів Східної Європи (Грузії, Азербайджану, Північного Кавказу, України, Туркестану).

Ліга «Прометей», об’єднуючи в своїх лавах емігрантські групи народностей СРСР, була однією з найбільш антирадянських організацій. Філії Варшавського центру «Прометей» до війни існували у Франції, Чехословаччині, Фінляндії, Нідерландах та інших країнах, де їхня антирадянська робота спрямовувалась відповідними розвідками.

Керівником Ліги «Прометей» від моменту її створення був Смаль-Стоцький Роман. До 1939 року офіційним органом «Прометея» була газета «Ревю де Прометеус», яка видавалася Шульгиним у Парижі» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9813.– Арк. 33).

Саме участь Романа Смаль-Стоцького у прометеївському русі неабияк непокоїла радянські спецслужби. З кінця 1924 року до початку Другої світової війни він був професором українського мовознавства у Варшавському університеті і секретарем Українського Наукового Інституту у Варшаві та редактор його видавництва. Одночасно обіймав різні посади в уряді УНР в еміграції, зокрема посла УНР при польському уряді, міністра культури, міністра зовнішніх справ та віце-прем’єра. У 1926–1939 роках (а також у 1946–1947 роках) був головою Прометеївської ліги, в яку входили представники різних народів Радянського Союзу, які боролися за самостійність.

Р. Смаль-Стоцький був незмінним головою варшавського клубу «Прометей», якому відводилася роль головної координуючої ланки в міжнародному прометеївському русі. Він здійснював подорожі європейськими містами, побував у Брюселі, Женеві, Данцігу, Перуджі, Берліні, Лондоні, зустрічався з провідними політиками різних країн, популяризуючи при цьому ідею визволення народів.

Серед країн, де набув поширення прометеївський рух, була й Фінляндія. Про це йдеться у спецповідомленні Управління державної безпеки НКВС УРСР від 17 травня 1937 року «Про наявну в Гельсінгфорсі організацію «Прометей». У ньому зазначається, що в столиці Фінляндії Гельсінгфорсі (нині – Гельсінкі) діє філія варшавського центру «Прометей», яка нараховує 76 членів. Вона обʼєднує фінів, карелів, інгерманландців, якутів, волзьких татар, зирян, черкесів, туркестанців і українців.

«Час від часу правління організації влаштовує загальні зібрання, –йдеться в повідомленні, – з читанням антирадянських доповідей: про національну політику СРСР, становище в Україні і т. п.». Організація видає журнал фінською мовою «Прометей». Зазначається, що до філії «Прометея» у Фінляндії входять оунівці, які «взяли під свою опіку місцеву українську еміграцію, тоді як в інших філіях від українців входять петлюрівці» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9813.– Т. 1. – Арк. 10).

Крім цього, у документі повідомляється, що до складу правління організації обрано Кіндрата Полуведька. Того самого Полуведька, про якого нині відомо, що на початку 1930-х років ДПУ УСРР залучило його до негласного співробітництва і розробило легенду, згідно з якою він нібито входив у одну з націоналістичних груп, ліквідованих чекістами, був засуджений, але зміг утекти з Соловків у Фінляндію. Відтак вся інформація про діяльність українських емігрантських організацій у цій країні, зокрема й про філію «Прометея» надходила до НКВС. Кремль намагався завербувати й інших активних діячів прометеївського руху, щоб повністю контролювали всю мережу, але з цього нічого не вийшло. Тоді вдалися до впровадження в ці організації агентів, які періодично здобували відомості про заплановані заходи, зокрема особовий склад філій.

Так, у документі Іноземного відділу НКВС СРСР від 24 грудня 1934 року, адресованому з москви у Київ, йдеться про те, що центральним апаратом радянської розвідки здобуто список членів української секції «Прометей» у Варшаві з домашніми адресами. У цьому списку на шести аркушах – близько 350 осіб. Серед них – активні діячі української еміграції Марко Безручко, Віктор Кущ, Володимир Сальський, Петро Сікора, Яків Фартушний та інші.

Органи НКВС спрямовували значні зусилля для оперативного розроблення доволі активної української громади в Стамбулі, зокрема представника екзильного уряду УНР у Туреччині Володимира Мурського. Той досяг неабияких успіхів саме по лінії роботи прометеївського руху. У одному з архівних документів зазначається, що він зв’язаний з усіма представництвами емігрантів з Кавказу в Туреччині. Тож не дивно, що до нього проявили особливий інтерес.

«Головним завданням Мурського, – йдеться у довідці ДПУ УСРР під назвою «Короткі відомості і характеристики найбільш визначних діячів українців у Туреччині», – було увійти в найтісніший контакт з усіма представниками кавказців, татар Криму, Волги і Туркестану і через них створити необхідну базу для подальшої діяльності – вже суто української, яка має мету зближення України з Туреччиною… Завдяки його роботі, порівняно м’яко і несподівано для самих українців, у Варшаві вирішено складне питання – угоду Криму з Україною» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7408. – Т.1. – Арк. 184).

Стосовно цієї угоди є кілька згадувань у інших документах. Йдеться про те, що В. Мурський встановив тісні стосунки з керівниками кримськотатарської діаспори в Туреччині, зокрема із Джафером Сейдаметом (Киримером). Наслідком цієї співпраці стало розроблення та узгодження з керівництвом уряду УНР у 1932 році проєкту Угоди про створення Союзної держави України та Криму. Цей проєкт передбачав взаємне визнання незалежності УНР та Кримської Республіки і заснування спільної союзної держави після повалення більшовицького режиму. Попри те, що йдеться лише про робочий документ, який так і залишився на рівні декларативних намірів, цей епізод свідчить про неабиякий хист В. Мурського як дипломата, який вмів вибудовувати двосторонні стосунки, слухати і переконувати опонентів.

Крім цього, у архівних документах неодноразово згадується про контакти представника УНР із німецькими, французькими і японськими дипломатами і розвідниками. Шляхом здійснення цих контактів він намагався донести до відома інших впливових держав інформацію про Україну, її боротьбу за незалежність від москви і добитися підтримки у цій боротьбі.

Перехоплені радянськими спецслужбами документи, підготовлені В. Мурським, свідчать про те, що він доволі аргументовано й дохідливо змальовував ситуацію, пов’язану з українським питанням і накреслював шляхи його вирішення. При цьому як журналіст і письменник він надавав своєму викладу емоційного і філософського звучання. Як, наприклад, у матеріалі, адресованому японському військовому аташе в Туреччині Іімуро.

«Питання незалежності України та інших пригнічених росією націй, – писав він, – ставить на порядок денний питання існування росії як держави, джерела постійних інтриг і, в останній період комуністичного режиму, як основний чинник економічної кризи, зруйнування світових культурних цінностей і розтління людства… Напрошується єдиний вихід. Світ має зрозуміти, що політична і економічна рівновага всього світу не може бути реставрована доти, поки не буде знищене джерело споконвічних інтриг у Європі й Азії, яким була в усі часи царська росія і є нині більшовицька росія. На розвалинах російської імперії або більшовицької росії мають бути створені нові політичні одиниці…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.8. – Арк. 32).

Про існування в Стамбулі окремої філії ліги «Прометей» йдеться у документі під назвою «План агентурно-оперативних заходів за справою «Прометей». У ньому є окремий розділ – «Щодо Стамбульської філії «Прометей», в якому зазначається, що «в м. Стамбулі (Туреччина) у 1931–1932 рр. існувало товариство «Прометей», до складу кого входила низка східних організацій та угруповань націоналістичної еміграції (грузини, вірмени та ін.). До складу «Прометея» входили також представники антирадянської української організації – українська націоналістична еміграція, обʼєднана у т. зв. «УНР в Туреччині». Представниками від УНР були: Мурський – голова української громади УНР в Туреччині і Забелло – секретар громади» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 9113. – Т.1. – Арк. 21).

Цей документ є ще одним свідченням того, що прометеївський рух перебував у полі зору органів НКВС і стосовно його діячів велася комплексна оперативна розробка. Спрямування чекістів сягали аж до Далекого Сходу. Серед архівних документів зустрічаються відомості про діяльність такої організації на теренах Китаю. Про це йдеться у довідці Іноземного відділу НКВС УСРР від 26 серпня 1935 року під назвою «Харбінське товариство «Прометей». У ньому зазначається, що це товариство стоїть на чолі руху малих народів колишньої росії в Маньчжурії і має секції у Харбіні, Шанхаї і Тяньцзині.

Однією з найактивніших була філія ліги «Прометей» у Франції. У Парижі виходив часопис «Прометей» – орган оборони інтересів Кавказу, України і Туркестану, як зазначалося на його титулі. Газета обʼєднала еліти поневолених більшовицьким режимом народів. До 1928 року українську частину цього друкованого органу редагував Лев Чикаленко, після нього редактором був Микола Шульгин, із 1932 року – Микола Ковальський.

Серед архівних матеріалів є документ під назвою «Прометей» про офіційне відкриття 5 березня 1939 року прометеївського клубу у Франції. Це повідомлення закордонного агента НКВС, який нарівні з констатацією фактів давав власну оцінку того, що відбувалося під час відкриття клубу. На цьому заході, за його спостереженнями, були присутні близько ста осіб: грузини, українці, козаки, азербайджанці, вірмени, горяни (кабардинці, черкеси, осетини, дагестанці).

Від генерала О. Удовиченка виступив його представник (прізвище не називається). Його слово «вирізнялося особливою емоційністю». «Він підкреслив, – йдеться в повідомленні, – що прометеївські народи становлять фактично 50 % населення Радянського Союзу і володіють двома третинами багатств усієї території, і тому боротьба цих народів ознаменується зрештою перемогою над владою москви, над великоросійським елементом, що обіймає владу».

Після перерви слово взяв пан Ковальський. Закордонний агент так переповідає його слова: «Він акцентував увагу на необхідності вирішення українського питання, тобто здобуття Україною незалежності. При цьому зазначав: «Становище в Європі не буде стабільним доти, доки Україна не стане вільною… Боротьба з росією, як такою, повинна вестися не на життя, а на смерть, і з цієї боротьби Україна і прометеївські народи мають вийти переможцями. У цій боротьбі не потрібно обмежуватися лише поваленням радянської влади, боротьба має вестися взагалі проти всього російського засилля…». Ковальський зазначив, що і лідери російської імперії Столипін, Мілюков, Керенський та інші, і вожді радянської влади – це фактично служителі ідеї єдиної неподільної великої росії. Тому не варто обмежуватися боротьбою з політичною системою. Потрібно боротися проти російського начала…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6687.– Т. 1. – Арк. 180-182).

1939 рік став останнім роком активної діяльності прометеївського руху. Про це йдеться в одному з архівних документів: «У звʼязку з арештом німцями у 1939 році основних діячів Ліги «Прометей» – Смаль-Стоцького, Шульгина та інших (зазначені особи невдовзі були звільнені) ця організація по суті розпалася і до закінчення Вітчизняної війни не поновлювалася. У квітні 1946 року в Гаазі знову відбувся конгрес Ліги «Прометей», який вирішив поновити діяльність цієї організації, висловив у своєму маніфесті різкі випади на адресу Радянського Союзу, заявив про свою підтримку англо-американської політики стосовно СРСР і закликав під своє начало антирадянські групи з країн нової демократії (Польщі, Угорщини, Болгарії, Чехословаччини і Румунії) (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9813.– Т. 1. – Арк. 34).

На цьому конгресі було прийнято нову назву – «Прометеївська ліга Атлантичної Хартії», а також резолюцію із закликом до всіх поневолених москвою народів вступати до цієї організації «для подальшої боротьби з радянською росією». Однак у післявоєнний період через низку причин досягнути минулих масштабів і активності не вдалося.

Натомість своєрідним продовженням концепції прометеїзму стало створення під егідою ОУН (б) Антибільшовицького блоку народів, який, згідно з його програмними документами, так само сповідував такі принципи як свобода народам і свобода людини, визнання права народів на самовизначення й створення незалежних держав, необхідність об’єднання поневолених народів «в боротьбі з росією як імперією зла, відвічним загарбником, поневолювачем, нищівником культурних і суспільних цінностей, ворогом людських і національних свобід».