Роман Ільницький. Діяч демократичного крила ОУН, якого могла спіткати участь Лева Ребета

Заглиблення в розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дає змогу віднаходити невідомі сторінки історії, які свідчать про те, що в планах органів дпу / нквс / кдб срср на фізичну ліквідацію за кордоном активних діячів українського національно-визвольного руху були не лише кандидатури Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери, Лева Ребета, Миколи Капустянського, Ярослава Стецька, а й деяких інших непересічних особистостей. Одним із об’єктів подібних спрямувань був талановитий журналіст, публіцист, видавець і громадсько-політичний діяч Роман Ільницький.

Прізвище Романа Ільницького неодноразово згадується в документах 1940–1950 років, у яких ідеться про розкол в ОУН-революційній на чолі зі Степаном Бандерою і створення демократичної опозиції на чолі з Левом Ребетом та Зиновієм Матлою. Внаслідок низки внутрішньопартійних конфліктів частина діячів відійшла від ОУН-р і в 1954 році створила нову організацію – ОУН за кордоном (ОУН-з). З огляду на наявність двох провідних лідерів цього крила ОУН їх назвали «двійкарями». Водночас був і третій активний прогресивний модерновий діяч нової організації, на якого звернули увагу чекісти і завели на нього оперативну справу.    

В одній із довідок повідомлялося про те, що Роман Ільницький за певних умов міг стати на чолі ОУН-з ще на першому етапі її діяльності. У ній зазначалося, що на конференції Закордонних частин ОУН («двійкарів»), яка відбулася в Мюнхені 25–26 грудня 1955 року, його пропонували обрати керівником Проводу. При цьому він нібито висунув умову, щоб до складу Проводу включили Євгена Стахіва і Володимира Мартинця. Оскільки ці кандидатури конференція не підтримала, він відмовився від посади. Тоді головою ОУН-з обрали Лева Ребета. Натомість Роман Ільницький став його заступником.

На той час органи мдб уже впродовж десяти років вели справу на Романа Ільницького. У зібраному досьє йшлося про те, що після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави він був обраний державним секретарем Міністерства народного господарства в Українському Державному Управлінні. Після відмови гітлерівцями визнавати самостійний український уряд був заарештований гестапо разом із Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Левом Ребетом та іншими діячами, утримувався в концтаборі Заксенхаузен.

Перші післявоєнні роки перебування Романа Ільницького на еміграції в документах мдб відображені фрагментарно. Зазначається, що він спершу мешкав у Чехословаччині, з наближенням червоної армії перебрався до Нюрнбергу і зрештою оселився в німецькому місті Фюрт. Активно займався громадсько-політичною діяльністю. Упродовж 1945–1947 років був генеральним секретарем Центрального представництва української еміграції в Європі. Одночасно здійснював видавничу та журналістську діяльність. Саме на цьому поприщі він здобув реноме талановитого редактора, журналіста й публіциста.

У жовтні 1946 року за редакторства Романа Ільницького у Фюрті вийшло перше число тижневика «Час». Доволі швидко воно стало одним із найвагоміших періодичних видань третьої хвилі української політичної еміґрації, наклад якого сягав кількох десятків тисяч примірників. Невдовзі чекісти відстежили поїздку Романа Ільницького до Парижа і його перемовини з тамтешніми діячами ОУН, які видавали часопис «Українець». Ішлося про об’єднання двох газет і створення друкованого органу, який би в перспективі став загальноукраїнським у країнах поселення української еміґрації. Згодом така газета під назвою «Українець-Час» вийшла, але сам план втілити в життя до кінця не вдалося.     

Попри це, Роман Ільницький не полишав своїх зусиль на журналістській ниві. Він заснував тижневик для українців німецькою мовою «На чужині», став членом Національно-демократичного об’єднання українських журналістів, був обраний президентом «Союзу Ді-Пі-преси», а також головою наглядової ради «Книгоцентру» – об’єднання українських видавців, редакторів та авторів, що координувало діяльність друкованих видань в еміграції, став ініціатором і засновником «Союзу вільної преси Східної і Центральної Європи, балканських і балтійських держав». Зрештою, у 1955 році він почав редагувати часопис «Український самостійник».

Про журналістську й політичну діяльність Романа Ільницького виразно свідчать характеристики, які йому давали агенти мдб. Зокрема, такі: «Ільницький – доволі відома постать у колах української еміграції. Мав велику повагу. Загалом людина дуже інтелігентна, любить працювати, здібний і реально мислячий» («Майський»);  «Ільницький є найсильнішим публіцистом… і проповідником націоналістичних ідей» («Лаврін»); «…у стосунках доброзичливий, м’який, схильний до компромісів. Такий у своїй приватній поведінці, такий і в своїх політичних поглядах, і в своїй партійній діяльності. У бандерівській організації представляв «праве», помірне крило… Такий не скільки націоналістичний, скільки певним чином націонал-ліберальний характер мала й газета «Час», яку видавав Ільницький» («Іванов») (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10243. – Арк. 66, 69, 27–28).

В «Українському самостійнику» Роман Ільницький ще ближче зійшовся з Левом Ребетом. У них було багато спільного у поглядах на подальший демократичний розвиток ОУН і всього визвольного руху. Обоє писали глибокі публіцистичні тексти, які додавали популярності редагованому ними часопису, привертали увагу і представників української еміграції, і водночас тогочасних уже органів кдб. На Лева Ребета, як лідера партії і вагомішу, на думку чекістів, фігуру в ОУН, відкрили справжнє полювання. На той час він брав участь у багатьох наукових конференціях, форумах, дискусіях, де наполегливо відстоював українське питання, популяризував історію України, розповідав про особливості розвитку української нації, давав рішучу відсіч тим, хто намагався перекрутити й спотворити історичні факти.

Такі виступи, книги й публікації Лева Ребета, а їх було чимало, неабияк турбували керівництво кдб у москві. Спершу радянські спецслужби розробляли й планували операцію з його викрадення в Мюнхені, де він мешкав, а після невдалих спроб убили 12 жовтня 1957 року. Це зробив радянський агент Богдан Сташинський, застосувавши спецзасіб із отруйною речовиною на східцях будинку, де розміщувався «Український самостійник».

Одночасно органи кдб відстежували діяльність Романа Ільницького і намагалися вплинути на його активність. Для цього спершу вирішили його скомпрометувати, але в доволі дивний спосіб. Унаслідок збирання на нього інформації й пошуку минулих слідів або родичів на теренах радянської України знайшли відомості на Романа Іларіоновича Ільницького, 1911 року народження, уродженця Станіславської області. Наприкінці 1940-х років той нібито був завербований польською поліцією і видав усіх своїх односельців, які були членами місцевої підпільної організації комуністичної партії Західної України.

За це одразу вхопилися, мовляв, хто там докопуватиметься до істини. Дарма, що й біографічні відомості очевидно різнилися. Роман Володимирович Ільницький народився 1915 року в Галицько-Буковинському генерал-губернаторстві (нині село Кривче Борщівського району Тернопільської області). Але це не стало якоюсь значною перепоною для чекістів. На одному з документів було зроблено резолюцію про необхідність «вирішити питання про його компрометацію з урахуванням відомостей про нього як провокатора». Внаслідок здійснених заходів у газеті «Радянська Україна» з’явилася відповідна стаття.

Крім того, у матеріалах справи згадується, що на адресу Романа Ільницького надходили листи з погрозами нібито від бандерівців, табір яких він покинув й увійшов до нової опозиційної організації ОУН. Не виключено, що ці листи писалися в кабінетах кдб і потім через закордонну агентуру розсилалися за потрібними адресами.

Після убивства Лева Ребета посаду голови ОУН-з обійняв Роман Ільницький і продовжив його справу. Агента «Надійчина», який до цього надавав інформацію по Леву Ребету, працівники кдб попросили надати докладніші відомості на нового лідера організації. В одному з агентурних повідомлень він зазначав: «…Це найнебезпечніша для нас людина серед “двійкарів”… Ільницький хороший оратор, уміє своєю промовою захопити увагу слухачів. Всі члени ОУН-з його люблять і поважають… До західних держав він ставиться дуже добре, завжди каже, що українці повинні навчатися в Заходу. срср він вважає найбільшим ворогом українського народу. Він є справжнім фанатиком націоналізму».

На доповнення до цього письмового донесення «Надійчин» усно повідомив оперативному працівникові такі додаткові відомості: «Ільницький до Мюнхена їздить із Людвігсфельду автобусом і доїжджає до площі [назва нерозбірлива], звідки до редакції йде пішки. Зазвичай у редакцію він приходить після обіду на 1–2 години. До обіду перебуває в “Ост інституті”. Багато бігає по партійних засіданнях. Його діти вдень знаходяться в українському дитячому садку в Людвігсфельді… У хорошу погоду вечорами Ільницький разом із дітьми виїжджає на велосипеді в бік Мюнхена в поле за Людвігсфельдом, там його можна перехопити…» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10243. – Арк. 88–90).

Усе це схоже з агентурними донесеннями, які «Надійчин» надавав напередодні вбивства Лева Ребета. Так само й агент кдб Богдан Сташинський ретельно вивчав маршрути його пересування, звички, графік роботи, після чого підкараулив у під’їзді будинку, де розміщувалася редакція «Українського самостійника», і розрядив йому в обличчя спеціальний пристрій з отруйною речовиною. Так само оперативним шляхом здобували світлину Р. Ільницького, яку надавали агентам для впізнання й долучали до розшукових справ. Зокрема, її взяли з газети. Фрази в доповідях кдб про Романа Ільницького як чергову після Лева Ребета «найнебезпечнішу людину серед “двійкарів”» свідчать про те, що його могла спіткати така сама участь, якби він не виїхав на постійне мешкання до США.

Роман Ільницький покинув Західну Німеччину у 1957 році. Ще упродовж двох років він обіймав посаду голови ОУН-з, потім був заступником голови політради цієї організації. У 1961 році здобув диплом магістра з бібліотекознавства в Колумбійському університеті. Після цього впродовж майже двадцяти років працював у Публічній бібліотеці Нью-Йорка.

За повідомленнями нью-йоркської резидентури кдб срср, Роман Ільницький у США не припиняв займатися політичною і журналістською діяльністю, мав тісні контакти з відомими українськими діячами Миколою Лебедем, Мирославом Прокопом, Юрієм Лопатинським та іншими, брав активну участь у роботі Українського конгресового комітету Америки, видавав журнал «Наш світ» і входив до складу редколегії журналу «Український огляд», у якому вів відділ «Питання урср». Він намагався уважно стежити за подіями в радянській Україні, а органи кдб – за ним.

Як свідчать архівні документи, домашню адресу Романа Ільницького встановити не змогли, а за місцем роботи в слов’янському відділі нью-йоркської бібліотеки регулярно відряджали агентів і кадрових співробітників кдб, які діяли в США під дипломатичним прикриттям, для встановлення контактів з ним на нейтральній основі під виглядом пошуку необхідної літератури. Водночас тісно зблизитися з ним ніхто не зміг. У звітах дехто повідомляв загальну інформацію на кшталт того, що Роман Ільницький позитивно відгукувався про Юрія Шевельова, критикував Юрія Косача і деякі книги Володимира Винниченка, відстоював Івана Дзюбу, виступав на захист Юрія Мороза, брав участь в організації виставки українського самвидаву в бібліотеці, а дехто, як наприклад, кадровий працівник кдб з Білорусії зазначав, що предметно поспілкуватися не вдалося, бо «об’єкт погано володіє російською мовою».

Тож за відсутності перспективи подальшої агентурно-оперативної розробки у 1982 році справу здали до архіву. Тим часом Роман Ільницький ще до кінця 1980-х років обіймав посаду заступника голови Української Головної Визвольної Ради. Потім через хворобу склав повноваження і вже не брав активної участі в громадсько-політичному житті. Помер 2 лютого 2000 року в Нью-Йорку, похований на кладовищі міста Баунд Брук, штат Нью-Джерсі, США.

РОЗСЕКРЕЧЕНІ ДОКУМЕНТИ З АРХІВУ ДИВІТЬСЯ ТУТ.