Шпигун з козацькими вусами

Титул від Великого хана

Наприкінці 1911 року Монголія, що до того підпорядковувалася Китаю, проголосила незалежність. Підтримку молодій державі надала Російська імперія. Тамтешні князі та лами відправили до Санкт-Петербурга таємних послів, щоб в імператора попросити покровительства. Поїздку забезпечував штабс-капітан  Федір Макушек. Він був і перекладачем для монголів на зустрічі з прем’єр-міністром Петром Столипіним. 

Великий хан Монголії Богдо-Геген VIII надав Макушеку княжий титул. У Росії його прирівнювали до баронського. Правитель не здогадувався, що доброзичливий молодий чоловік, який отримав від нього знак пошани, – шпигун.

Макушек здобув освіту в Чугуївському піхотному юнкерському училищі та Східному інституті у Владивостоці. Влаштувався у розвідувальний відділ штабу Іркутського військового округу. Об'їздив багато китайських провінцій і ледь не всю Монголію. Створив першу докладну географічну карту Монголії, написав низку наукових праць з історії, культури та етнографії цих країв. Водночас у далеких краях не забував, що він українець. При нагоді акцентував на цьому.

– Походжу з селян Уманського повіту Київської губернії, – розповідав про себе.

Новоспечений барон повернувся до своєї військової частини. Одразу взявся вирішувати дві важливі справи. Насамперед написав рапорт: «Прошу височайшого повеління прийняти прізвище й по-батькові свого рідного батька Конрада Боржинського».

Шлюб за оголошенням

Його батьки – Демид і Ксенія Макушеки з села Верхнячки – мали багато дітей. 7-річним Федора віддали на виховання у сім’ю польського шляхтича Конрада Боржинського. Селом пішов поголос, що малий – син поляка. Той здавна вів якісь комерційні справи на Уманщині й часто навідувався до цукроварні у Верхнячці. Подейкували, що поклав око на красуню Ксенію.

Як там було насправді, ніхто достеменно не знає. Однак Федір усе життя вважав Конрада Боржинського за рідного батька. Так і зазначив у рапорті. А одержавши дозвіл, змінив документи.

Друга важлива справа стосувалася сімейного стану. Федір хотів мати за дружину лише українку. Але там, де він служив, знайти таку дівчину було непросто. Тож розсилав по часописах шлюбне оголошення. На нього відгукнулася студентка Київського музичного училища Олександра Ващенко. Разом з батьком – адміністратором Одеського цирку і власником виноградників під Феодосією –  поїхала до Іркутська. Там і взяли шлюб.

Через два роки в подружжя народився син Володимир. Ще через два – донька Тетяна.  Федір Боржинський у той час перебував на передовій.

Іменна зброя «за браваду»

На фронтах Першої світової він проявляв себе як відчайдух. Іноді аж до відвертої бравади. Міг піднятися з окопу і пригрозити кулаком німцям у траншеях навпроти. Одразу ж наражався на обстріл. Дістав  декілька поранень. Отримав кілька орденів, іменну золоту зброю та чин підполковника.

Навесні 1918 року Федір Боржинський опинився на Північному Кавказі, де саме проголосили Кубанську Народну Республіку. Частина населення козацького краю вважала, що їм необхідно об'єднатися з Українською Державою, якою керує гетьман Павло Скоропадський. Боржинського призначили консулом у П'ятигорську, а восени – міністром-резидентом Української Держави при Кубанському уряді.

Невідомо, чи Боржинський і Скоропадський перетиналися раніше. Обидва служили в одних частинах і воювали на одних ділянках фронту. Під час російсько-японської війни – у Забайкальському козачому війську: Боржинський, тоді ще Макушек – підпоручик, Скоропадський – осавул, невдовзі сотник 2-го Читинського полку. У роки Першої світової війни – на Східному фронті: підполковник Боржинський командував сотнею 1-го Читинського козачого полку, генерал-майор Скоропадський – спершу полком, потім кавалерійською дивізією.

Посол у синьому жупані

«Вихований, освічений, коректний і спокійний, він справляв дуже хороше враження, – описує Боржинського-посла дипломат Микита Мандрика. – За зовнішністю він був типовий українець – середнього зросту, худорлявий, темний шатен, із довгими запорозькими вусами, розумним, лагідним поглядом. Одягався він у форму українського військового старшини, у синій жупан».

Він продовжував розвідувальну діяльність – тепер вже на користь України. У таємних звітах повідомляв про нарощування сил Добровольчої армії. Наголошував на розгортанні інформаційної війни проти України. Акцентував, що очільник Антон Денікін не приховує своїх планів із відновлення «єдиної і неподільної Росії» та знищення суверенних держав і республік.

Також провадив пропагандистську роботу. За його сприяння місцева «Просвіта» видавала книги, друкувала газети й навчала українською мовою. Завдяки тому, що добре знав англійську, товаришував із британським представником Фоком, якому пояснював  дійсний стан справ на своїй батьківщині.

Однієї ночі до посольства увірвалися солдати. Влаштували обшук, забрали офіційні документи й арештували секретаря Костянтина Поливана. Влада не відреагувала на протиправну акцію. Через декілька днів денікінці  знову напали на дипломатичну установу. Вони зірвали з фасаду синьо-жовтий прапор і затримали Боржинського. Лише після цього Кубанська рада висловила протест.

Посла відпустили. Йому висунули вимогу – негайно покинути Кубань. Він вирішив їхати до Києва, де вже владу захопила Директорія УНР.

Швидкоплинний суд

Від’їзд кілька разів переносили – в Україні тривали бойові дії. Увесь цей час Федір Боржинський від імені посольства писав ноти протесту. Він виступав проти  залучення козаків до наступу на українському фронті. У деяких частинах кубанці відмовлялися воювати з братами-українцями. Це неабияк дратувало близьке оточення Денікіна.

У січні 1919 року барон врешті вирушив у дорогу залізницею. Разом із ним – секретар посольства, радник із дружиною, помічники та кілька кубанців, які зазнавали переслідувань з боку "білих". Влада Кубані надала варту до берегів річки Дон. У прикордонному Іловайську хтось із супроводу зауважив:

– Тепер ви потрапите в інші руки. Будьте обережними.

На станції Волноваха дипломатичний вагон оточив озброєний загін. Пасажирів вивели й заштовхнули в "товарняк". Його причепили до потягу й відправили до Юзівки (нинішній Донецьк). Там посла тримали у в'язниці, яку облаштували в колишній школі. 14 лютого відбувся суд. Боржинському закинули зраду батьківщини – бо як офіцер Російської імператорської армії він перейшов на бік українського уряду.

– Не бачу у своїх діях жодної зради, – відповідав він. – Імперія розвалилася, я став на службу Українській Державі – землі, де народився та виріс.

Судді – троє офіцерів-денікінців – радилися недовго. Вирок: розстріл. Його виконали тієї ж ночі в якомусь вибалку на околиці міста. Тіло залишили на мерзлій землі.

***

Федорова дружина Олександра якийсь час жила з дітьми у Верхнячці в батьків загиблого чоловіка – Демида і Ксенії Макушеків. Слід Конрада Боржинського зник у цьому вирі подій. Олександра з донькою поїхала до своїх родичів у Петроград. Син Володя залишився з дідом. 8-річним він утік з дому і після низки поневірянь розшукав матір із сестрою. Його внучка Оксана Соловйова успадкувала від прабабусі любов і хист до музики. Нині вона – провідна скрипалька симфонічного оркестру Барселонської опери.

Досі не відоме місце поховання Федора Боржинського. Так само не збереглося жодного фотознімка. За словесними описами та світлинами близьких родичів художник Миколай Кочубей зобразив барона на уявному художньому портреті. Допоки в архівах не віднайдуть реального фото, таким він і залишатиметься для нащадків – у старшинському мундирі, із довгими козацькими вусами, зі спокійним і проникливим поглядом.

 «Локальна історія», № 12, 2020