Соловецькі втікачі – на службі розвідки УНР

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України зберігається низка документів, датованих 1932–1933 роками, про те, як розвідка УНР намагалася здобувати у той період інформацію про справжній стан справ в Україні, зокрема страшний голод, який спіткав українське село. Про один із епізодів тієї епопеї йдеться у свідченнях втікача Соловецького табору Григорія Мамчія, який за завданням керівника уенерівської спецслужби генерал-хорунжого Всеволода Змієнка перейшов польсько-український кордон, щоб дізнатися про обстановку на рідній Черкащині, встановити контакти з місцевими жителями, які негативно ставилися до радянської влади, і спробувати організувати спротив.

Із архівних документів дізнаємося про драматичну долю Мамчія Григорія Матвійовича – «уродженця с. Христинівки, 45 років, засудженого в 1929 році до 4-х років ув’язнення за посадові злочини, який втік з концтабору через Фінляндію в Польщу і прибув в Україну із завданням Українського Центрального Комітету». Це відомості із протоколу допиту в ДПУ УСРР від 3 січня 1933 року.

Зі слів Г. Мамчія, він у жовтні 1930 року у Фінляндії, куди дістався із Соловків, знайшов в одній із газет адресу Української громади у Франції і написав листа її очільнику Миколі Шаповалу. У листі просив, щоб йому і його знайомим, з якими утік із табору, допомогли перебратися до Франції. Через два місяці надійшла відповідь. Але не від Миколи Шаповала, а від Левка Чикаленка із Варшави, який активно співпрацював із еміграційним урядом УНР. Той повідомляв, що опікується біженцями із Соловецького табору. Тож привітав із успішною втечею і попросив написати про нужденне життя у концтаборі. Невдовзі надійшов лист і від міністра військових справ Державного центру УНР в екзилі Володимира Сальського. Він також привітав із втечею і висловив сподівання бачити сміливців у лавах армії УНР.

Листування тривало майже рік. У вересні 1931 року Григорій Мамчій, Семен Суржко і Петро Обушний отримали дозвіл на в’їзд до Польщі терміном на три місяці. Там їх радо зустріли й поселили на квартирі. Упродовж кількох днів із ними зустрічалися керівник розвідки уенерівської спецслужби Василь Недайкаша, міністр внутрішніх справ екзильного уряду Роман Смаль-Стоцький, військовий міністр Володимир Сальський, письменник і публіцист Євген Маланюк.

 Під час тих зустрічей здебільшого говорили про перебування на Соловках, про втечу, про життя в Україні і подальші плани. При цьому П.  Обушний, як свідчать архівні документи, висловив побажання залишитися на польській території, де в нього нібито були родичі, а Г. Мамчій і С. Суржко зголосилися, щоб їх послали на територію України для ведення підпільної роботи.

 У той період уряду УНР в екзилі одержувати розвідувальну інформацію з України ставало дедалі важче. Шукали нових людей і нові, нестандартні шляхи проникнення на радянську територію. Тож саме траплялася нагода залучити до цієї справи втікачів. Спершу їх відправили до табору для інтернованих у Каліші. Там представники розвідки УНР створили їм умови для проживання і почали спеціальний вишкіл для засилання на радянську територію з розвідувальним завданням.

Через кілька місяців вони потягом дісталися до Рівного, де їх зустрів керівник розвідувального пункту Іван Литвиненко. Досвідчений полковник Армії УНР і підпільник, перш ніж відправити їх із завданням на територію СРСР, влаштував свою перевірку. Докладно розпитував про обставини арешту, втечі, перебування в таборі. Наостанок показав знаки розрізнення охорони Соловецького табору. І лише впевнившись, що вони ті, за кого себе видають, перейшов до наступного етапу операції з виведення за кордон. Такі перестороги були не даремними, бо органи ДПУ саме активізували діяльність із впровадження своєї агентури в лави українських емігрантських центрів.

Нелегальну переправу обох кур’єрів І. Литвиненко здійснив на початку липня 1932 року в районі Корця. Кожному вручив по 1000 рублів, 2000 примірників листівок, револьвер з набоями, підроблені документи і адресу для надсилання зібраних відомостей.

У той період перед розвідкою УНР одне із найголовніших стояло завдання здобувати інформацію про ситуацію на селі і про більшовицьку політику, яка призвела до голоду і вимирання населення. З урахуванням цього і кур’єрам дали відповідні настанови. Ось що про це свідчив Григорій Мамчій у протоколі допиту від 3 січня 1933 року:

«В частині роботи на селі я одержав такі вказівки:

В першу чергу Чикаленко звернув увагу мою та інших емісарів, яких відправляли в Україну, на прийдешню хлібозаготівельну кампанію, з приводу якої ми мали самі і через членів повстанських організацій повести агітацію проти здавання хліба. При цьому потрібно було роз’яснювати селянам, що невиконання хлібозаготівельного плану або навіть умисне відтермінування його призведе до великих труднощів для червоних окупантів.

Крім цього, Чикаленко доручив мені провести відповідну роботу зі зриву посівної кампанії. Він пропонував акцентувати увагу селян на тому, що потрібно сіяти менше, особливо таких культур, які йдуть на експорт, і більше засівати площі культурами місцевого значення винятково для власного вжитку» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.5. – Арк. 174).   

Звісно, що після арешту ці свідчення писалися Г. Мамчієм під диктовку чекістів, які у протоколах допиту називали його «агентом петлюрівської розвідки, який прибув в Україну з Польщі зі шпигунсько-повстанською метою».  

За час, що випав Григорію для вивчення ситуації на селі, він встиг дістатися до рідного села Христинівки на Черкащині. Там переховувався у тещі. Крадькома зустрічався з сім’єю, старими друзями і знайомими, яким міг довіритися, зокрема, з Володимиром Бабійчуком. Як свідчать архівні документи, «про становище на селі Бабійчук розповідав у дуже темних фарбах, що селянство голодує, були навіть випадки смерті від голоду, податки і хлібозаготівлі непосильні, і все разом взяте створило таку ситуацію, коли селянство майже відверто висловлює ворожість до Радвлади» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.5. – Арк. 178).

Для надсилання такої інформації за кордон Іван Литвинено свого часу дав Григорію адресу і навчив, як це робити умовними фразами. Зокрема, «про поганий врожай писати, що хороший, про погані настрої населення також писати навпаки, про хороший ґрунт і результати організації повстанських осередків писати, що після дощу ростуть гриби та ін.» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.5. – Арк. 163). Про те, чи встиг він написати хоча б одного такого листа і про його зміст, у архівних  документах немає інформації.

Натомість йдеться про те, що старі знайомі Г. Мамчія з навколишніх сіл, з якими він зустрівся, насторожено поставилися до прохання поширити привезені листівки і організувати зустріч з керівниками підпільних контрреволюційних комітетів. Таких або не було, або йому боялися про це говорити, не до кінця довіряючи. Вочевидь над людьми тяжів страх, який проймав не менше, ніж голод.

У сподіванні знайти підпільників він ще на певний час вирішив лишитися в Україні. Невдовзі дізнався про затримання Семена Суржка. А згодом і Григорія заарештували міліціонери у селі Янове, коли він прямував у бік Коростеня, маючи намір перейти українсько-польський кордон і доповісти про виконання поставленого завдання. Проти нього порушили кримінальну справу, кілька протоколів допитів з якої збереглося в архівних фондах розвідки.  Про його подальшу долю в матеріалах справи інформації немає.

Звісно, що в умовах жорсткого тоталітарного режиму, коли безжально припинялися найменші прояви спротиву проти політики чинної влади, коли людям заборонялося покидати території, охоплені голодом, а окремі населені пункти взагалі блокувалися підрозділами міліції, армії і держбезпеки, було непросто вести розвідку. Як наслідок – багатьох осіб, яких направляли з подібними завданнями на територію України, було заарештовано органами ДПУ, розстріляно або засуджено до різних термінів ув’язнення. Вони так само поповнили багатомільйонний список тих, кого поглинув у ті роки Голодомор у його різних проявах і подобах.

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.5. – Арк. 173–177)