Степан Ленкавський: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї»

«Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба»

Кожної з «Десяти заповідей українського націоналіста», навіть окремо взятої, які Степан Ленкавський сформулював у 1929 році, у рік створення ОУН, уже було достатньо для внесення його до списків контрреволюціонерів і антирадянських елементів. А загалом за «Декалог ОУН» автор безсумнівно підлягав розстрілу. Якби його змогли знайти й заарештувати. Але не змогли.

Один із перших документів, долучених до справи, датований 29 листопада 1946 року. У ньому зазначено, що справу заведено на підставі матеріалів нелегальної оунівської брошури мельниківців «Біла книга» і брошури «Ідеологічний вишкіл» авторства професора Ленкавського. Далі йдеться про те, що С. Ленкавський – кадровий український націоналіст, цією діяльністю займається багато років, у 1939 році, після розколу ОУН на мельниківців і бандерівців приєднався до С. Бандери і увійшов до складу Центрального Проводу ОУН. «За справою Ленкавського розроблено план агентурно-оперативних заходів, які передбачають збирання відомостей про його діяльність і місцезнаходження з метою його ліквідації» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 13727. – Арк. 14).

Із розсекречених і раніше оприлюднених інших архівних документів розвідки відомо, що в листопаді 1944 року органами нкгб ссср були складені подібні плани щодо розшуку і ліквідації провідних діячів українського національно-визвольного руху Степана Бандери, Андрія Мельника та Олега Ольжича. Стосовно С. Бандери й А. Мельника такі плани були доволі докладними, із зазначенням сил, засобів, способів здійснення вбивств, кількості залучених осіб і суми коштів, які були виділені на проведення операцій. Чекісти вже мали інформацію, що ті перебувають у Берліні, а відтак діяли цілеспрямовано. Стосовно ліквідації О. Ольжича ставилося лише завдання загального характеру. Водночас в нкгб не знали, що ще у червні 1944 року його закатували гітлерівці у концтаборі. Так само не мали достовірної інформації про місцезнаходження С. Ленкавського.

Тим часом С. Ленкавський у листопаді 1944 року утримувався у гітлерівському концтаборі. За одними відомостями – у таборі Аушвіц поблизу польського міста Освенцим, а згідно з довідками мгб урср – спершу був «поміщений в Освенцимський концентраційний табір, згодом переведений до концтабору Ебензе, де перебував до звільнення звідти американськими військами». Крім цього, в одній із довідок згадується, що у 1941 році сидів у тюрмі «Монтелюпіх» у Кракові в одній камері з такими діячами ОУН, як Лев Ребет, Зиновій Матла, брати Олександр і Василь Бандери та інші. У липні 1942 року був переведений до концтабору. Загалом він був заарештований гестапо ще 29 липня 1941 року як один із ініціаторів проголошення Української Держави у Львові і перебував в ув’язненні до 19 грудня 1944 року.

Як і інші діячі ОУН, С. Ленкавський не відмовився від ідеї відновлення Української Держави, чого гітлерівці вимагали від заарештованих. Понад те – упродовж усіх років перебування у підпіллі й за ґратами дотримувався проголошених заповідей, підтримував моральний дух інших, закликав бути гордими з того, що є спадкоємцями боротьби за славу Володимирового Тризуба, і щоб «ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолили виявити тайни».

Гіркий досвід перебування в тюрмах і таборах він мав ще у міжвоєнний період. Як учасник I Конгресу Проводу Українських Націоналістів у Відні (28 січня – 3 лютого 1929 року) і один із 28 співзасновників ОУН він у листопаді 1930 року був заарештований польською поліцією і у вересні 1932 року, під час процесу «конгресівців», засуджений до трьох років ув'язнення. Уже тоді його прізвище фігурувало в агентурних повідомленнях і довідках нквд нарівні з прізвищами Євгена Коновальця, Дмитра Андрієвського, Миколи Капустянського та інших.

Ті повідомлення чекісти уже у післявоєнний період вишукували в різних справах. Витяги з них долучали до нової, щойно заведеної, якій дали назву «Сухий». В одній із характеристик на С. Ленкавського так і зазначалося: «За своєю натурою є людиною сухою і замкненою». В іншій довідці наголошувалося на таких рисах: «Ленкавський є прихильником побудови ОУН як організації-ордена із залізною дисципліною, контролем виконання рішень, із суворою відповідальністю членів за доручену роботу і так само за свої вчинки, зокрема не лише в організаційному, а й особистому житті… За характером Ленкавський спокійний, урівноважений, тактовний, серед оточення поводиться просто, має авторитет і серед членів ОУН, і серед еміграції» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 13727. – Арк. 135).

 Закордонний агент мгб урср «Майський» своє повідомлення назвав «Ленкавський Степан (організаційне псевдо «Залужний», жартівливе – «Професор»). У ньому зазначав: «У житті Ленкавський – людина, невимоглива до своїх потреб. Задовольняється найменшим… Від організації на своє життя брав стільки, скільки було потрібно, щоб лише проіснувати. Де в чому подібний аскету. Одягається просто, без претензій» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 13727. – Арк. 138).

За спогадами соратника С. Ленкавського доктора філософії Миколи Климишина, він справді усього себе присвятив ОУН. При цьому не мав ані сім’ї, ані власного житла. Виріс у священицькій родині і змалку засвоїв уроки аскетизму та схимництва. Був таким, яким вимагав бути укладений ним «Декалог», тобто зразком виконання «Десяти заповідей українського націоналіста». Жертвував себе задля великої української справи, не передбачаючи жодних дивідендів.

Стосовно псевда «Професор» так само є неодноразові згадування в архівних документах. Там даються трактування, що ще з років навчання на філософському факультеті Львівського університету за потужний інтелект і глибину мислення однокурсники шанобливо звали його професором, і це почесне прізвисько супроводжувало його все життя. 

Про особливості характеру чекісти завжди збирали інформацію з різних джерел. Це було важливо для того, щоб у подальшому вибудовувати роботу стосовно об’єкта оперативної розробки. У цьому разі було зрозуміло, що ані підкуп, ані обіцянки всіляких благ, ані залякування не стануть у пригоді для можливого схиляння до співпраці чи відмови від поглядів і переконань. Крім цього у процесі розробки з’ясували, що батько С. Ленкавського, священик, помер у 1944 році, мама – у 1949 році, а інших близьких родичів в Україні встановити не вдалося. Тобто відпадало і можливе залучення до співпраці родичів.

Відтак оперативна робота стосовно нього потребувала інших підходів і рішень.

         «Змагатимеш до поширення сили, багацтва й простору Української Держави»

Ця остання з «Десяти заповідей українського націоналіста» характеризує, як свідчать архівні документи, діяльність С. Ленкавського на всіх посадах, які він обіймав в ОУН. Ще до розколу організації він займався ідеологічною і пропагандистською роботою, брав участь у редагуванні низки видань, сам писав багато статей, брошур, відозв, програмних документів. Одна з його брошур під назвою «Ідеологічний вишкіл», що збереглася в архівних фондах розвідки, саме й стала однією з підстав для заведення на нього справи.

В уряді Української Держави, відновлення незалежності якої було проголошено Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року, С. Ленкавський обійняв посаду міністра пропаганди. І хоч німецька окупаційна влада категорично відкинула будь-яку незалежність для України і не дала змогу розгорнути роботу, все ж таке призначення свідчило про визнання керівництвом ОУН за С. Ленкавським високого статусу ідеологічного й організаційного працівника.

У повоєнний період він жив у Німеччині. Був членом Проводу Закордонних Частин ОУН, курирував військовий сектор ОУН (б), зокрема її розвідку і контррозвідку, хоч у цих питаннях розбирався не надто глибоко. Про це свідчить повідомлення вже згадуваного агента «Майського». Той зазначав: «Увесь час перебував у «Проводі» ЗЧ ОУН і мав вплив на його формування. Разом з Бандерою і Стецьком складав нібито «провід у проводі». Десь, приблизно до 1948 року, Ленкавський був фактично відповідальним і за роботу СБ. Оперативний референт СБ, який тоді не входив до складу «Проводу», звітував перед Ленкавським і отримував від нього деякі вказівки. (Сам Ленкавський не є «спеціалістом» із розвідки або контррозвідки) (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 13727. – Арк. 137).

Особливо ретельно в мгб урср відстежували процес обрання С. Ленкавського головою ОУН (революційної) після вбивства С. Бандери. Тоді одним із найголовніших завдань було розірвати організацію, зіштовхнути між собою претендентів на цю посаду, посіяти розбрат і протистояння. Як свідчать розсекречені документи, частково це вдавалося. Зокрема, у боротьбі на різних етапах між Я. Стецьком і С. Ленкавським. У це змагання чекісти намагалися активно втручатися, але не ставали на жодний бік. Бо і один, і інший були затятими прихильниками боротьби за незалежність України і закликали інших «змагатися за поширення сили, багацтва й простору Української Держави».

С. Ленкавський був небезпечним для тогочасного кремлівського керівництва тим, що завжди намагався зберегти єдність і цілісність ОУН, навіть виступав за побудову закритої глибоко законспірованої організації на зразок ордену. З такою структурою було б важче боротися. Водночас, як свідчать зібрані на нього матеріали, він не був диктатором, прислухався до інших думок, реалістично дивився за зміну обстановки, прихильно ставився до залучення в організацію представників і західних, і східних українських земель. І це надавало йому більшої ваги у боротьбі за лідерство й зменшувало шанси чекістів на його усунення різними методами.

«Диктаторських амбіцій або якогось особливого честолюбства у Ленкавського немає, – зазначається в агентурному повідомленні «Майського». – Якщо члени «Проводу» ЗЧ ОУН визначили його «провідником» після смерті Бандери, то безперечно брали до уваги його авторитет, його характер і, зокрема, відсутність у нього диктаторських амбіцій і честолюбства як у Стецька…

Вочевидь, віддаючи свої голоси за нього, кожен подумав про себе, що, маючи його за «провідника», він сам буде диктатором на своїй ділянці. Але така думка може бути хибною, бо Ленкавський вимогливий, найперше вимогливий до себе і невтомний в праці, а це запалює і зобов’язує інших.

Саме ця вимогливість до себе і невтомність у праці та їх вплив на інших може компенсувати відсутність у нього диктаторських амбіцій і міцної руки…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 13727. – Арк. 140).

Загалом С. Ленкавський очолював Провід ОУН упродовж 1959–1968 років, згодом керував референтурою пропаганди, редагував газету «Шлях перемоги», займався науковими дослідженнями. Увесь цей час у справі під назвою «Сухий» на нього накопичувалася різнопланова інформація. Уже органи кгб намагалися знайти підстави, щоб скомпрометувати його, а одночасно і всю організацію, яку він очолював. Здебільшого то були аспекти, які стосувалися його особистого життя, уподобань, взаємостосунків з однопартійцями.

Як, наприклад, одному із закордонних джерел поставили завдання знайти негатив на С. Ленкавського. Невдовзі той повідомив, що об’єкт стеження нібито іноді проявляє надмірну пристрасть до коньяку. За це одразу ухопилися і мали намір в одному з викривальних памфлетів зобразити С. Ленкавського пияком.  А інший агент повідомляв, що за зловживанням спиртним його не помічали. Зрештою, з’ясували, що він має тяжкі хронічні захворювання, переніс не одну операцію і вже понад три роки як взагалі не вживає спиртного. Тож від такого «компромату» відмовилися. Але не від самої ідеї скомпрометувати.

У довідці кгб урср, датованій серпнем 1972 року, за підсумками вивчення С. Ленкавського зроблено такий висновок: «Можливостей для розробки «Сухого» з позицій кгб урср не маємо. Робота за справою здійснюється в напрямі накопичення матеріалів і використання їх для компрометації останнього». І це при тому, що в низці агентурних повідомлень ідеться про те, що він серед української еміграції має незворушний авторитет людини скромної і порядної. Відтак зазначається, що використання у публічному просторі якихось дрібних звинувачень проти нього особистісного характеру, про які ніхто взагалі не знає, не матиме жодного ефекту.

Тож як такого «виконання» справи проведенням якихось гучних заходів не вдалося здійснити. Після смерті С. Ленкавського в жовтні 1977 року справу закрили і здали в архів. Водночас його ім’я піддали забуттю, як і його наукові та публіцистичні праці стосовно ідеології українського націоналізму та інших питань, які він здебільшого підписував псевдонімами та криптонімами. А поширення «Десяти заповідей українського націоналіста», які стали морально-етичним кодексом для сотень тисяч учасників національно-визвольної боротьби ХХ століття, взагалі вважалося великою крамолою.

За новітніх часів української історії, а надто в умовах протистояння агресії з боку росії, ці заповіді набули особливого значення. «Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя… Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї… Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації… Пам'ятай про Великі Дні наших змагань..».  Ці слова промовляються на вишколах багатьох військових підрозділів і неабияк мотивують до захисту рідної землі.