Світозар Драгоманов. Боротьба за добре ім’я батька… під прискіпливим стеженням нквс

Напередодні 185-річчя від дня народження визначного українського історика, публіциста, літературознавця, фольклориста, філософа, громадського діяча Михайла Драгоманова (18.09.1841 – 02.07.1895) в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України виокремлено й досліджено низку матеріалів, які дають змогу пролити світло на деякі маловідомі сторінки роду Драгоманових-Косачів. Зокрема, на підставі розсекречених документів простежується драматична доля Світозара Драгоманова, який упродовж усього життя займався популяризацією науково-літературної спадщини батька, захистом його доброго імені від утисків і перекручень представниками радянської влади, пошуком його архівів для повернення до України.

«Відданий» виявився не настільки відданим

Навесні 1935 року оперуповноважений особливого відділу управління нквс урср по Київській області Бондаренко отримав кілька донесень від своїх секретних співробітників, які перегукувалися між собою. Один із них повідомляв, що зустрів на вулиці свого давнього товариша ще зі студентських років Світозара Михайловича Драгоманова. Той був дуже схвильований, переживав за арешти знайомих, зокрема Миколи Зерова, з яким мав хороші стосунки. Бідкався, що і його можуть заарештувати.

«Усі сили докладаю для того, щоб утекти за кордон, – переповідав слова Світозара Драгоманова агент. – Умови життя такі важкі, що немає сил, а до того ж безсонні ночі, боязнь будь-якого стуку, який означатиме, що прийшли за мною. Я дуже жалкую, що переїхав зі Швейцарії, де й нині моя рідня в хороших умовах. Кузен Косач мешкає в Польщі, мається добре, спокійний» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 1. – Арк. 57).

Про Світозара Драгоманова агент повідомляв, що той раніше мешкав у Києві на вулиці Паньківській, 14 у родині Косачів – у своєї тітки письменниці Олени Пчілки, донькою якої була Леся Українка. Протягом певного часу у Косачів нібито мешкав й Андрій Макаренко, майбутній член Директорії УНР. Про нього агент зазначав, що він емігрував до Чехословаччини і що Світозар знає його адресу й листується з ним.

Наприкінці однієї з агентурних довідок зроблено напис: «Драгоманов нам відомий. Він є одним із визначних представників українських націоналістичних кіл… Дано завдання продовжувати розробку Драгоманова, виявляти його зв’язки, характер його листування із закордоном, з ким саме і конкретну його контрреволюційну діяльність» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 1. – Арк. 56).

Стеження тривали упродовж трьох років і завершилися викликом на початку 1938 року до управління нквс. Але найбільші побоювання Світозара Драгоманова не справдилися. Його не заарештували. В обмін на свободу запропонували стати секретним співробітником. Під диктовку чекістів одразу ж змусили написати підписку такого змісту: «Я, Драгоманов Світозар Михайлович, який мешкає в Києві на Паньківській вул. № 14, кв. 4, здійснював протягом низки років злочини проти радянської влади. Бажаючи спокутувати цю свою провину, добровільно беру на себе зобов’язання виконувати доручення органів нквс… Свої донесення органам нквс підписуватиму “Відданий”» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 1. – Арк. 14).

Але «Відданий» виявився не настільки відданим, як того хотіли чекісти. Спершу його попросили написати автобіографію і список знайомих. Ці багатосторінкові тексти справили неабияке враження. Рукописна автобіографія на 13 аркушах справді становить наукову цінність. У ній Світозар Драгоманов докладно виклав увесь свій життєвий шлях. Коротко описав дитячі та юнацькі роки в Швейцарії, Франції та Болгарії, першу зустріч із двоюрідною сестрою Лесею Українкою в Софії, переїзд до Києва, мешкання в родині Косачів, навчання в гімназії, Політехнічному і Комерційному інститутах.

Світозар Драгоманов написав і про свій перший арешт у 1912 році. Тоді він потрапив у поле зору київської жандармерії як член Української соціал-демократичної робітничої партії та учасник студентської нелегальної організації. Водночас за відсутності доказів справа до суду не дійшла. Не приховав свого знайомства ще в студентські роки з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Миколою Поршем та іншими українськими соціал-демократами. На кількох сторінках розписав роботу в різних урядових установах періоду Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, радянської влади. Зокрема, він обіймав відповідальні посади в міністерствах і закладах народного господарства, був лектором, викладачем у навчальних закладах, ректором Київського архітектурного інституту, працював у газетах, журналах і на київській студії «Укрфільм».

Наприкінці автобіографії Світозар Драгоманов описав своє скрутне становище через минулу діяльність. Зокрема, зазначив таке: «Соцкомісія соцстраху в грудні 1935 р. зняла мене з пенсії “як бувшого керівника департаменту міністерства внутрішніх справ Центральної Ради та активного члена української партії соціал-демокр.”. Президія облпрофради 5.02.1936 р. залишила мою апеляційну заяву без наслідків, “оскільки ці факти не спростовуються”» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 1. – Арк. 26).

До списку знайомих, крім зазначених в автобіографії, Світозар додав Михайла Грушевського, Бориса Мартоса, Максима Горького, Григорія Косинку, Василя Седляра, Михайла Бойчука, Олександра Довженка, Миколу Бажана, Панаса Любченка, Дмитра Мануїльського, Християна Раковського та інших осіб. Чекістів це неабияк зацікавило. «Відданому» ставили завдання надавати інформацію про тих, хто підпадав під підозру в антирадянській діяльності. Водночас те, що вони отримали, розчарувало.

«Агент “Відданий” має доволі великі зв’язки серед українських націоналістів, – ідеться в одній із тогочасних характеристик на Світозара Драгоманова, – але висвітлює їх надто стримано, даючи малоцінні відомості. До роботи ставиться несумлінно, деякі моменти про к-р діяльність окремих фігурантів розробки, які йому відомі, приховує, в роботі нещирий» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 1. – Арк. 3).

Зрештою, у травні 1941 року вирішили припинити всілякі контакти зі Світозаром Драгомановим і здати справу до архіву. У постанові про закриття справи зазначалося, що він під час роботи з органами нквс матеріалів оперативного значення не надав, до того ж підозрювався в дезінформуванні. А потім розпочалася німецько-радянська війна і його на певний час випустили з поля зору.

Розшукується як особливо небезпечний злочинець

У травні 1946 року органи мдб урср завели на Світозара Драгоманова агентурно-розшукову справу як на особу, яка в роки німецько-радянської війни залишилася на окупованій території і займалася антирадянською діяльністю. Ця діяльність нібито полягала в тому, що він працював у Всеукраїнській спілці промислової кооперації, був науковим консультантом музею-архіву переходової доби, який очолював Олександр Оглоблін, брав участь у діяльності комісії з розгляду питання про українські емблеми, працював начальником архітектурного управління київської міської управи. У 1943 році виїхав із родиною з Києва до Львова, а звідти до Праги, де працював в Українському музеї визвольної боротьби. З наближенням червоної армії переїхав до німецького міста Реґенсбургу. Там працював професором в Українському технічно-господарському інституті.

Тож із суб’єкта Світозар Драгоманов перейшов у категорію об’єкта агентурно-оперативної розробки. Через агентуру на нього почали прискіпливіше збирати інформацію, виписали низку спецперевірок, на контроль взяли всі його родинні зв’язки. Внаслідок проведених заходів з’ясувалося, що ще в 1921 році він особливим відділом Київського військового округу звинувачувався в шпигунстві. У 1926 році ця слідча справа була знищена «як малоцінна». Тобто всі свідчення були сфабриковані. Про цей епізод він нічого не написав в автобіографії. Це була перша справа на нього.

За останньою агентурно-розшуковою справою, за якою Світозар розшукувався як особливо небезпечний державний злочинець, розшук тривав кілька років. Лише в січні 1950 року працівники мдб в емігрантській газеті «Українські вісті» вичитали, що він мешкає в Реґенсбурзі. Дізналися й адресу. Одразу почали розробляти заходи з його перевербування. Шукали вразливі місця в його біографії, поведінці, матеріальному становищі, психологічному стані, стосунках із близькими родичами, які мешкали в радянській Україні. Одночасно готували кур’єра, якого мали послати на зустріч із ним до Західної Німеччини. Але не встигли.

У грудні 1951 року чекісти отримали інформацію, що Світозар Драгоманов після призначення його в Нью-Йорку головою комісії з підготовки ювілейних заходів до 110-річчя від дня народження Михайла Драгоманова виїхав із родиною до США на теплоході «Дженерал Тейлор».

У пошуках архіву Михайла Драгоманова

У США Світозар Драгоманов упродовж певного часу працював професором і першим ректором Українського технічного господарського інституту в Нью-Йорку. Водночас був головою комісії зі збирання й вивчення спадщини Михайла Драгоманова при Українській вільній академії наук, написав низку біографічних нарисів про нього. За океаном продовжив займатися популяризацією науково-літературної спадщини батька, захистом його доброго імені від усіляких нападів. Така позиція була незмінною протягом усього його життя.

Ще в 1935 році в донесенні секретного співробітника «Васька» чекісти виокремили крамолу на Світозара Драгоманова. Агент повідомляв таке: «…Мабуть, має певне значення й інформація про теперішнє політичне спрямування С. Драгоманова. Він нарікає передусім на недиференційований підхід до його батька: націоналіст, мовляв, якого лєнін назвав міщанином, що ідеалізує селянина з його купою перегною, – це все, що знає про Драгоманова переважна більшість теперішніх діячів…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 2. – Арк. 80).

На початку 1941 року про зазіхання Світозара Драгоманова «на святе» сигналізував агент нквс «Немо». Він переповідав слова Світозара про його намір зробити правки до четвертого видання повного зібрання творів лєніна, яке готувалося до друку. Йшлося про те, що через своїх впливових знайомих у москві він хотів виправити не слова леніна, «бо це неможливо», а зробити правки до примітки про трактування особи Михайла Драгоманова.

Ці контакти з впливовими знайомими органи нквс намагалися ретельно відстежувати. В архівних документах згадується про листування Світозара Драгоманова з письменником Максимом Горьким, академіком Миколою Державиним із ленінграда, директором Державного літературного музею в москві Володимиром Бонч-Бруєвичем. У листах він намагався привернути увагу до постаті батька, правильного трактування його поглядів, популяризації науково-літературної спадщини, гідного вшанування. Окремо порушував питання про пошуки його архівів і можливість доправлення їх у різний спосіб до України.

У справі зберігається рукописний текст Світозара під назвою «Що необхідно зробити для збирання архіву М. П. Драгоманова». Він починається такими словами: «З перших днів перемоги радянської влади я не переставав думати про те, як перевезти до України архів мого батька Михайла Петровича Драгоманова. Всі спроби, які я робив досі, закінчувалися невдачею. Однак ці невдачі жодним чином не зменшили мого заповітного бажання зробити всю спадщину М. П. Драгоманова надбанням трудящих срср. Навпаки, перепони й труднощі лише посилюють у мені бажання подолати їх, наслідуючи принцип, проголошений моїм батьком в одному з його творів, – “на те й лихо, щоб із ним битись!”» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 1. – Арк. 125).

Далі Світозар зазначав, що одним із варіантів пошуку й збирання архівів могли б стати його відрядження за кордон, зокрема до Варшави, Софії, Праги, Парижа, Берліна, Лондона, Женеви. Він докладно розписував, де і з ким міг би обговорювати це питання. Посилався на окремих посадовців у наукових і музейних закладах урср, які його підтримували, давали певні поради, зокрема щодо використання на цю справу валютних коштів президії Академії наук урср. В іншому рукописному тексті він зазначав, що розшуки архівів могли б бути замасковані його поїздкою на щорічний з’їзд Міжнародної федерації з житлового господарства й планування міст, яка мала відбутися в Стокгольмі. До цієї сфери діяльності він був причетний у минулому.

Ці багатосторінкові тексти Світозар Драгоманов передавав своїм кураторам із нквс, сподіваючись, що це відомство якось посприяє у його поїздках за кордон і доправленні хоча б частини архівів батька до радянської України. Але ці сподівання були марними. Органи нквс не були зацікавлені в популяризації Михайла Драгоманова і збереженні його спадщини. Понад те, в оперативних документах його називали «визначним антирадянським націоналістичним діячем». Незрозуміло, чому антирадянським. Адже він помер ще у 1895 році, тобто задовго до проголошення радянської влади.

Тож чекісти лише відстежували ці плани й документували їх. В архівних документах йдеться про те, що після листа Світозара Драгоманова до Максима Горького з проханням змінити ставлення до батька і надавати належну оцінку його заслугам Світозара запросили до центрального комітету компартії України. З ним спілкувався посадовець на прізвище Попов, який нібито щиро зацікавився долею архівів. Світозар Драгоманов розповів йому, що після смерті батька в Софії частина архівів дісталася доньці Лідії, одруженій з колишнім болгарським послом в Україні у 1918–1919 роках Іваном Шишмановим. Попов нібито навіть підтримував поїздку Світозара до Лідії, рідної сестри, в Софію для переговорів про можливість передання архівів і казав, що його могли б відправити за кордон разом із дипломатичними кур’єрами. Але далі цих намірів справа не дійшла. В архівних документах знайдено інформацію про те, що Попов був репресований як ворог народу. За що – невідомо.

На контролі в чекістів було й листування Світозара Драгоманова з Володимиром Бонч-Бруєвичем, радянським партійним діячем, доктором історичних наук, який на той час очолював у москві Державний літературний музей. Той нібито підтримував усі його плани й обіцяв зі свого боку якось популяризувати науково-літературну спадщину його батька. У листі, датованому 11 жовтня 1938 року, Світозар писав до нього таке: «Старша сестра моя Лідія Михайлівна минулого року померла в Софії… За життя вона мені писала, що архів батька у безпеці і що під час перебування її чоловіка в Києві у 1919 році моя мати передала архів у його розпорядження. Я маю часткові відомості, що архів потрапив до рук українських націоналістичних емігрантів… Надії не втрачаю, можливо Ви мені надасте в цьому сприяння…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 1. – Арк. 62).

У цьому самому листі Світозар Драгоманов писав, що окремою посилкою надіслав лист батька до матері, чотири листівки і 39 світлин із того, що мав у своєму розпорядженні. Серед них – вісім портретів Михайла Драгоманова і велике фото кабінету Михайла Драгоманова в Софії, в якому він помер у 1894 році. При цьому зазначив, що особливої уваги заслуговує «філерський портрет», подарований свого часу однокашником по київській гімназії  – сином околодочного наглядача. Тобто малося на увазі, що це світлина, зроблена філерами під час стеження за Михайлом Драгомановим і його переслідування як політично неблагодійного для царського режиму. У листі-відповіді Володимир Бонч-Бруєвич повідомляв Світозару, що на одній із виставок було розміщено деякі твори його батька і портрет – із того, що він надсилав. Копій цих світлин і матеріалів у справі немає. Зберігається лише копія групової світлини, на якій Світозар сидить поруч із Лесею Українкою.

Крім контактів із директором літературного музею в москві, органи нквс зафіксували листування Світозара Драгоманова з академіком Володимиром Вернадським, який так само у той час мешкав у москві. Він просив відомого вченого допомогти у реабілітації чесного імені батька, з яким той був знайомий і навіть зберіг деякі його листи. Крім того, отримали інформацію про спілкування Світозара з ученим секретарем Інституту літератури імені Т. Шевченка в Києві. Йшлося про можливість отримання копій матеріалів Михайла Драгоманова з Національної бібліотеки в Парижі. Чекісти спрямовували свою агентуру на те, щоб про такі контакти одразу доносили.

На виконання цього завдання агент «Барвінський» у січні 1941 року повідомляв: «Світозар намагається широко використовувати Інститут історії Академії наук урср для того, щоб надрукувати статті про свого батька. Був він неодноразово і в директора інституту Білоусова з цього приводу, зокрема щодо ювілею батька в цьому році (100-річчя від дня народження). Нині, за його словами, він розробив план відзначення ювілею М. Драгоманова… Сюди входить: пам’ятник М. Драгоманову, стипендії його імені, перейменування однієї з вулиць у Києві, присвоєння його імені науковим закладам і видання його творів» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9861. – Т. 3. – Арк. 68).

Водночас, як свідчать архівні документи, статті Світозара Драгоманова в республіканських і всесоюзних газетах друкували неохоче, частіше відмовляли під надуманими приводами. До цього докладали рук й органи нквс, які не те, що не збиралися надавати якесь сприяння йому в поверненні архівів батька із-за кордону, а вже формували досьє на самого Світозара як неблагонадійну особу. В одній із тогочасних довідок зазначалося, що він «до останнього брав участь у контрреволюційній діяльності» і відтак підлягає арешту. Невідомо, чим би все це закінчилося і чи вдалося б утілити в життя всі задуми з відзначення 100-річчя Михайла Драгоманова, якби не початок німецько-радянської війни.

До питання про гідне вшанування батька Світозар повернувся вже у США після закінчення війни. Але про це в архівних документах відомостей немає. На той час органи мдб урср втратили його сліди, припинили розшук і здали справу до архіву.

Із позицій сьогодення ця справа, в якій відображено не лише маловідомі сторінки з життя і діяльності Світозара Драгоманова, а й важливі епізоди збереження науково-літературної спадщини його батька Михайла Петровича Драгоманова, може стати предметом для фахових досліджень українськими науковцями.

РОЗСЕКРЕЧЕНІ ДОКУМЕНТИ З АРХІВУ ДИВІТЬСЯ ТУТ.