Симон Созонтів. Опікун українців у Франції та «опіка» над ним органів кдб

Оперативній справі, яку в кдб завели на Симона Созонтіва, дали назву «Каучук». За аналогією з тим, що він був власником невеликої фабрики гумових виробів у Франції. Але він цікавив чекістів не лише як господарник і меценат, а передусім як багаторічний голова «Української громадської опіки» у Франції і в подальшому – голова виконавчого органу Української Національної Ради (прем’єр-міністр уряду в екзилі). Його певні риси характеру, політичні хитання й амбіції мали намір використати для здійснення спеціальної пропагандистської операції.

Від старшини Армії УНР – до директора фабрики у Франції

У 1950-ті роки резидентура кдб срср у Парижі через агентуру здобула деякі технологічні секрети виробництва гуми для авіаційних шин. Це вважалося вагомим досягненням радянської розвідки. Тож коли в поле зору одного з працівників резидентури, дотичних до тієї справи, потрапив директор фабрики гумових виробів, хотіли й надалі розвинути цю тему. Але дуже швидко зрозуміли, що та продукція навряд чи становитиме якийсь інтерес. Фабрика була невеликою. На ній у різні періоди, ще з 1920-х років, виготовляли гумові підошви для взуття, окремі деталі для велосипедів та іншу продукцію для цивільного вжитку. Серед інших тамтешніх підприємств фабрика вирізнялася тим, що всі працівники були українцями, як і власник. Саме постать Симона Васильовича Созонтіва зацікавила працівників резидентури. І зацікавила навіть більше, ніж якісь науково-технічні секрети.

Як свідчать розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України, оперативну розробку С. Созонтіва активізували саме в середині 1950-х років, а справу-формуляр на нього вели ще з 1936 року. За той період у справі накопичилося багато матеріалів, які докладно змальовували його життєвий шлях. Тих біографічних відомостей нині немає навіть у відкритих джерелах.

Згідно з агентурними повідомленнями, свідченнями близьких людей та іншими здобутими чекістами матеріалами, Симон Созонтів народився у 1898 році у селі Мурафа нинішнього Богодухівського району Харківської області в сім’ї священника. У багатодітній родині було три сини і п’ять дочок. Симон закінчив реальне училище й у 1916 році вступив до Харківського технологічного інституту. Але невдовзі був мобілізований до армії, закінчив школу прапорщиків. У період Української Центральної Ради брав участь в українізації військових частин російської імператорської армії. В Армії УНР нібито командував ротою, яку залучали до охорони уряду, обіймав певні посади в Запорозькому корпусі, був курсовим старшиною юнацької школи.

Після поразки визвольної боротьби опинився в Польщі в таборах для інтернованих осіб. У 1923 році перебрався до Чехословаччини. Там у 1927 році закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах й отримав диплом інженера-технолога. Після цього переїхав до Франції. Спершу працював помічником повара, потім лаборантом і керівником дослідницької лабораторії. У 1937 році поїхав до Парижа. Влаштувався на фабрику з виготовлення гумових виробів, а невдовзі за допомогою друзів і після вдалого одруження накопичив певний капітал і сам став власником невеликої фабрики.

На фабриці працювало близько 40 робітників, здебільшого галичан. Були періоди зростання й падіння виробництва. Іноді обіг капіталу становив від 30 до 50 мільйонів франків на рік. Для цього всі змушені були важко працювати. Один з агентів на прохання резидентури нквс у Парижі так описав тогочасне становище С. Созонтіва і його риси характеру: «Натура в нього широка, барська і по-барському деспотична. …Раніше, коли у нього були гроші, він приймав майже всіх гостей, влаштовував, годував їх. Зрештою, він і простим людям не відмовляв. У його будинках мешкало чимало простих людей, і вони не платили жодної копійки. На фабриці він і експлуатував робітників, але й допомагав людям, влаштовував на роботу, переводив з провінції до Парижа…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10800. – Т. 1. – Арк. 140).

В інших документах йдеться про те, що С. Созонтів утримував на свої кошти будинки, де виховували сиріт загиблих українських військовиків та розміщували осіб літнього віку, робив чималі внески на потреби Українського народного союзу у Франції, пожертви на підтримку українських емігрантських організацій, фінансував газети. Водночас його діяльність не обмежувалася лише матеріальною підтримкою.

«Щоб у паспорті записували українцем»

«Наприкінці 1946 року Созонтів створив благодійну організацію “Українська громадська опіка”, – зазначається в одному з документів кдб, – яка за сприяння Американсько-канадського українського комітету невдовзі була визнана французьким Міністерством закордонних справ і Міністерством внутрішніх справ як український “офіс” із консульськими функціями, а Созонтів після цього почав виступати перед іноземцями в ролі “українського консула”» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10800. – Т. 2. – Арк. 84).

Далі йдеться про те, що були підписані відповідні угода й конвенція, якими «Українська громадська опіка» визнавалася як українське представництво у Франції. Водночас представникові «УГО» Олександру Шульгину, який упродовж тривалого часу обіймав посаду міністра закордонних справ уряду УНР в екзилі, надавалося право видавати посвідчення українцям про їхню національну належність та захищати їхні права.

При цьому зазначається, що на засіданні однієї з сесій Міжнародної організації у справах біженців Ліги Націй С. Созонтів наполягав на тому, щоб українських емігрантів виділили в окрему самостійну національну групу і під час оформлення їм документів у графі національність писали «українець». Для українських діячів це питання було дуже важливим і принциповим. Адже ще у 1920-х роках у Франції та інших країнах Європи вважали, що українського народу не існує, а українці – це етнографічна частина росіян, яка не має права претендувати на свою державність, відповідну ідентифікацію та мову. Цьому сприяло й те, що в тій же Франції величезна російська діаспора сприймала українців зі східних регіонів України як звичайних росіян. Ці люди наполегливо поглиналися російським культурним середовищем. Натомість культивувалося вороже ставлення до галичан, буковинців і, зокрема, прихильників УНР, яких росіяни називали петлюрівцями й вигадували інші негативні наймення. Це позначалося й на ставленні до українців з боку офіційних урядових кіл.

Відтак, коли у 1922 році з ініціативи Верховного комісара Ліги Націй у справах біженців норвезького дослідника Ф. Нансена були запроваджені міжнародні документи для осіб без громадянства й біженців (так звані нансенівські паспорти), українські емігранти отримували їх із позначкою «russian». Представники уряду УНР в екзилі наполегливо доводили, що це неправильно і неприпустимо стосовно українців. Найактивніше це робили О. Шульгин та В. Прокопович. Нові розсекречені документи свідчать, що до цієї роботи безпосередньо долучався і С. Созонтів.

Це підтверджує і цитата з емігрантської газети «Українські вісті» від 25 березня 1954 року, долученої до справи. У ній згадується, що С. Созонтів своєю «наполегливою і вмілою роботою на сесіях 1947–1948 рр. у Женеві і серед уряду Франції добився визнання на території Франції української національності, що дало змогу з того часу мати для нашої еміграції офіційні особисті документи із правильним зазначенням нашої національності: “українець”, а не”«русскій” чи “поляк”» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10800. – Т. 1. – Арк. 110–111).

У 1940–1950 роках органи кдб фіксували неабияку активність С. Созонтіва на міжнародній арені. Зазначали, що він відвідував табори для переміщених осіб у Німеччині, надавав допомогу в переїзді українців звідти до США та інших країн, був головою Конгресу «Українських допомогових комітетів», який проходив у Франції, виїздив до Швейцарії, Бельгії, Австрії та інших країн для налагодження контактів з українськими організаціями.

Крім того, в кдб звертали увагу на те, що він проявляв неабиякий інтерес до справ української церкви, зокрема до діяльності Української автокефальної православної церкви. Закордонна агентура повідомляла про поїздку С. Созонтіва влітку 1947 року до німецького Вісбадена, де він обговорював питання про можливість переїзду митрополита Мстислава (Степана Скрипника) до Парижа з тим, щоб очолити там УАПЦ замість померлого протоієрея Бринзана.

Як свідчать матеріали справи, Мстислав на той час мав запрошення на переїзд до Канади. Але все ж він не зміг відмовити й С. Созонтіву. Тож на кілька місяців зупинився у Франції, розбудовуючи українську церкву як єпископ Паризький УАПЦ. У 1950 році С. Созонтів запропонував митрополиту Полікарпу (Петру Сікорському) переїхати до Франції і водночас перенести туди синод УАПЦ та загальне церковне управління. Натомість взяв на себе зобов’язання «побудувати або придбати будинок у Парижі, в якому б поселився Полікарп і розмістилося правління УАПЦ».

Про цю діяльність в одній із довідок кдб зазначалося таке:

«За своєю ініціативою і свої кошти створив у Парижі українську автокефальну церкву, для якої виділив частину свого будинку. Інша частина будинку призначена для зібрань і конференцій, у ній також розташовуються бюро націоналістичних організацій, “Український жіночий комітет” та “Український допомоговий комітет”. Для священиків і представників націоналістичних організацій, які приїздили до Франції для зустрічі з Созонтівим та іншими діячами, виділив свій другий будинок. Сама церква є явочним пунктом для українських націоналістів» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10800. – Т. 2. – Арк. 91).

У подальшому, як свідчать архівні документи, коли справи на фабриці йшли не кращим чином, виникли проблеми з фінансуванням приміщень для церкви та оплатою минулих рахунків і зобов’язань. І саме тоді в двері квартири С. Созонтіва постукали невідомі особи…

«За квартиру в Харкові і директорську посаду»

У травні 1954 року з центрального апарату кдб срср до Києва надійшов документ, у якому зазначалося, що внаслідок низки реорганізацій в еміграційному уряді УНР посаду голови виконавчого органу в ньому обійняв «злісний ворог радянської держави, агент американської і французької розвідок»  С. Созонтів. Одночасно давалася вказівка розробити активні заходи стосовно нього. На першому етапі, як це часто практикувалося в подібних ситуаціях, вирішили «передати привіт» від близьких родичів.

Влітку 1956 року до складу делегації артистів московського театру імені Станіславського і Немировича-Данченка, яка виїздила на гастролі до Парижу, включили працівника кдб урср під прикриттям чиновника міністерства культури срср. Він мав прийти на квартиру до С. Созонтіва і передати його дружині Євгенії вітання й подарунки від її брата з Харкова. То був лише привід для знайомства з господарем квартири. Після загальних розмов про Харків і життя в радянській Україні гість запросив подружжя до театру на «Лебедине озеро». Потім були прогулянки вечірнім містом, вечеря в ресторані, прохання допомогти скупитися в магазинах і невимушені розмови на різні теми.

У рапорті про поїздку оперативний працівник писав, що С. Созонтів стоїть на націоналістичних позиціях, виступає за самостійну Україну, з антирадянських позицій трактує політику комуністичної партії срср, різко негативно висловлюється про сталіна, політику колективізації і русифікації. Водночас зазначав, що емігрант сумує за батьківщиною, просить привезти наступного разу української землі і що боїться повертатися, бо над ним нібито можуть влаштувати «гучний процес».

У висновках зазначалося, що перше спілкування з С. Созонтівим засвідчило, що він все ж не є націоналістом-фанатиком, із деякими аргументами в дискусіях погоджується, схвально ставиться до певних досягнень в урср, а його любов до України, наявність родичів на батьківщині і висловлене бажання «доживати старість удома» можуть послужити підставою для вербування.

Після таких висновків був підготовлений рапорт за підписом начальника Першого головного управління (зовнішня розвідка) кдб срср О. Сахаровського на ім’я голови кдб срср І. Сєрова. У ньому зазначалося:

«Враховуючи прагнення Созонтіва до повернення на батьківщину і його становище в еміграції, вважаємо доцільним завербувати його з метою подальшого виведення в срср і використання в заходах із розкладання емігрантських організацій і компрометування їхніх лідерів.

Вербування Созонтіва планується здійснити через його брата Созонтіва Федора Васильовича, громадянина срср, 1910 року народження, члена кпрс, підполковника, командира 19-го окремого будівельно-дорожнього батальйону» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10800. – Т. 2. – Арк. 361–363).  

Із Федором, командиром будбату, працівники кдб зустрілися в Іркутську, де він проходив службу. Той спершу насторожено поставився до візитерів. Запевняв, що з братом не листується і про його життя нічого не знає. Потім зізнався, що раніше з цього приводу мав виклик на бесіду до начальника політуправління армії. Той повідомив, що його брат мешкає за кордоном і є американським шпигуном. Відтоді Федір боїться негативних наслідків для себе. Водночас під час бесіди він став засуджувати брата і заявив, що «якби зустрівся з ним, то перш за все натовк би йому пику».

З урахуванням такої позиції, яка сподобалася чекістам, Федору повідомили, що органи кдб хочуть скористатися його допомогою як чесного і відданого комуніста, щоб схилити Симона до відмови від антирадянської діяльності і повернення на батьківщину. Той охоче на це погодився.

Тож, як свідчать матеріали справи, восени 1956 року Федора включили до складу туристичної групи, яка формувалася для поїздки до Франції. Після приїзду туристів його одразу зустріли працівники паризької резидентури і за вечерею розповіли, що і як він має говорити наступного дня з братом. До квартири Симона підвезли на авто, зупинилися поодаль і показали, до якого під’їзду заходити. З собою Федору рекомендували одразу взяти привезені подарунки: дві коробки цукерок, пляшку горілки і банку маринованих сибірських грибів.

Як зазначав Федір у звіті після поїздки, вони один одного не пізнали, настільки обоє змінилися. Понад те, розмова була теплою. Здебільшого говорили про близьких родичів і життя в срср та Франції. Наступного дня зустрілися в парку. Як і передбачалося розробленим планом, Федір прийшов зі співробітником посольства. Його так і відрекомендував. При цьому зазначив, що той супроводжує їхню туристичну групу і зголосився бути йому за гіда, адже Федір не знав французької.

«Я особисто переконував брата Семена в тому, – писав він у звіті, – що досить йому поневірятися, що треба вирішувати і думати над питанням щодо повернення на батьківщину – в Україну, яку він так хвалить і любить. Водночас казав йому, що нашій батьківщині та Україні заподіюють чималу шкоду вороги, що він, тобто Сєня, повинен допомогти в цьому нашим представникам – посольству радянського союзу і цим самим він спокутує свою провину, якщо він її відчуває за собою» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10800. – Т. 2. – Арк. 397).

У свою чергу, «представник посольства» запевняв, що у разі згоди С. Созонтіва на повернення до срср йому нададуть хорошу квартиру в Харкові і навіть якусь директорську посаду на підприємстві за його фахом, оскільки він досвідчена й поважна людина. Але якщо він ще не готовий одразу прийняти таке рішення, то можна трішки почекати, а за цей час довести, що він справді хоче розірвати зі своєю нинішньою діяльністю в еміграції і переглянути свої погляди.

Розмова, яка поступово перейшла в таке русло, справді змусила С. Созонтіва переглянути свої погляди на останні візити гостей до його помешкання і бути обережнішим. Ця обережність, навіть настороженість, проявилася під час наступного пізнього вечірнього візиту до його квартири.

Візитер, а то був уже знайомий «представник посольства», який у листуванні між резидентурою і центральним апаратом кдб у москві проходив як «Панас», докладно описав ту зустріч у звіті. У ньому зазначив, що С. Созонтів спершу навіть не пускав його до помешкання і з порогу хотів дізнатися, що той від нього хоче. «Панас» повідомив, що привіз листа від брата. Копія того листа, написаного під диктовку чекістів, долучена до справи. У ньому, крім питань побутового характеру, йшлося про таке:

«Я тобі ще раз хочу сказати як брат брату: кинь ти все це і поміркуй, як краще зробити й повернутися на батьківщину… В цьому тобі допоможуть. У тебе росте дуже хороша і розумна донька Ірочка, і ти про неї також повинен подумати і надати їй батьківщину… Адже якщо Ірочка залишиться у Франції, то що її очікує? А очікує її розпуста і наруга, якими здавна славиться Париж.

Сєня, я вважаю, ти мене зрозумів і повинен зробити правильний висновок – повернутися на батьківщину і спокутувати свою провину корисною справою, а батьківщина тебе вибачить і не забуде. Звісно, головою [уряду] і міністром тебе не призначать, але роботу за твоїми знаннями інженера або директора завжди тобі дадуть, і будеш матеріально і морально забезпечений, не кажучи вже про квартиру, про що й мови не може бути, – ти її отримаєш одразу ж і навіть кращу за ту, в якій ти мешкаєш…»

    (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10800. – Т. 2. – Арк. 402–403).  

Як зазначав у звіті «Панас», С. Созонтів читав при ньому того листа, невдоволено хмикав і казав, що то якась нісенітниця. А потім запитав: «Що ви все ж від мене хочете? То ви підсилаєте до мене брата, який тут щось мені сюсюкав, то самі ось прийшли». Зрештою, предметної розмови не вийшло.

Після того «Панас» приходив ще кілька разів, але йому ніхто не відчиняв. Тоді «представник посольства» вистежив С. Созонтіва на вулиці і запропонував випити кави. За кавою поцікавився здоров’ям. На це Семен відповів, що почувається погано, став часто хворіти і заявив, що причину цього вбачає у настирливій увазі до його персони з боку радянського посольства. Тобто натякнув, що його могли чимось отруїти. «Панас» намагався заспокоїти його, удавав ображеного, але, вочевидь, переконати в іншому так і не зміг.

В останніх документах, долучених до справи, йдеться про те, що С. Созонтів розповів про приїзд брата і про візит до нього «представника посольства» деяким лідерам Української революційно-демократичної партії, членом якої він був. На чолі УРДП стояв Іван Багряний, до якого чекісти так само відряджали кур’єрів, щоб схилити до співпраці, розкаяння і подальшого повернення на батьківщину. І. Багряний тоді дав рішучу відсіч таким підходам і розповів про все своєму близькому оточенню, а також заявив у німецьку поліцію. Вочевидь, однопартійці зіставили події і зробили відповідні висновки.

В одному з документів кдб зазначається, що лідери УРДП розцінили приїзд брата як «примусове привезення його радянською розвідкою з відповідною метою». Крім того, в резидентурі стало відомо, що С. Созонтів заявив про ті зустрічі до префектури поліції. Відтак з москви надійшла вказівка припинити подальші контакти. Це сталося на початку 1957 року. Водночас оперативна розробка тривала.

В одній із останніх узагальнених довідок йшлося про те, що на зібранні українських націоналістичних організацій у Франції С. Созонтіва обрали головою «Комітету захисту українців, що зазнають переслідування в срср», у 1959 році на черговому з’їзді «Української громадської опіки» він був обраний почесним головою цієї організації, очолював Український центральний громадський комітет у Франції, був членом Митрополичої ради УАПЦ.

«Созонтів був ініціатором й учасником багатьох з’їздів, конференцій і нарад українських націоналістів, – зазначалося в довідці, – на яких виступав із закликами до об’єднання всіх українських організацій в єдину організацію і до налагодження контактів з антирадянськими організаціями інших націй для спільної боротьби з радянською владою»  (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10800. – Т. 3. – Арк. 104).

Тож С. Созонтіва «опікали» постійно. Але активних заходів стосовно нього вже не планували. У кдб остаточно відмовилися від намірів схилити його до повернення в срср і виводити на контакт з ним працівників резидентури. Побоювалися, що це може призвести до їхнього затримання поліцією і гучного скандалу в пресі. У 1962 році винесли постанову про закриття справи і передання всіх матеріалів до архіву. Після цього він ще упродовж двох десятків років брав участь у громадсько-політичній діяльності. Але стан здоров’я уже не давав змоги робити це так, як раніше.

Помер С. Созонтів у 1980 році в Парижі.