Убивство Степана Бандери. Таємна місія агента кдб «Люкса»

Одразу після вбивства 15 жовтня 1959 року в Мюнхені Степана Бандери органи кдб срср розгорнули масштабну кампанію з дезінформації світової громадськості про обставини цього гучного злочину, його замовників і виконавців. Одним із тих, кого на всіх етапах цієї спецоперації залучали до стеження за лідером ОУН, створення умов для його ліквідації та відвернення уваги від справжнього вбивці, був агент на псевдо «Люкс», завербований ще у 1932 році. Про це розповідають досі невідомі документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.

Пресконференція у Східному Берліні

У п’ятницю 13 жовтня 1961 року в Східному Берліні відомством преси при голові Ради Міністрів Німецької демократичної республіки, а насправді східнонімецькою спецслужбою «Штазі» спільно з кдб срср, було в терміновому порядку скликано пресконференцію, на якій журналістам обіцяли оприлюднити нові сенсаційні відомості щодо обставин убивства двома роками раніше Степана Бандери. Така поспішність пояснювалася тим, що за два місяці до того до Західного Берліну втік Богдан Сташинський. У москві передбачали, що він міг зізнатися в поліції про скоєння цього вбивства за завданням кдб. Радянському керівництву терміново знадобилося вчергове відвести від себе підозру та запустити хибний слід для світової преси. Для цієї маніпуляції обрали Степана Ліпольца, який нібито був безпосереднім свідком й учасником тогочасних подій.

Степана Ліпольца, агента кдб на псевдо «Люкс», таємно привезли для участі в цій події з Києва до Східного Берліна. Згідно з відпрацьованою в кдб легендою, він розповідав, що походив із Волині, де народився в сім’ї німецьких колоністів. Після 1939 року потрапив разом з іншими під «обмін» й опинився на території Райху. Під час Другої світової війни служив у Вермахті перекладачем і нібито навчався у спецшколі головного командування сухопутних військ, начальником якої був Рейнхард Гелен – майбутній глава розвідки ФРН. Тоді ж мав завдання контактувати з українськими колами.

На пресконференції та в інтерв’ю журналістам розповідав, що після війни під іменем Стефан Лібгольц оселився в Мюнхені, зміг взяти кредит і відкрити ресторан, який швидко став місцем постійних зустрічей українських емігрантів. Завдяки цьому увійшов у довіру до діячів ОУН бандерівського крила й познайомився з самим Степаном Бандерою. Тоді ж нібито був завербований людьми з організації  Рейнхарда Гелена, тобто західнонімецькою розвідкою.  

Степан Ліпольц знову озвучив тези кдб про те, що розвідка Гелена фінансувала українські емігрантські організації через федеральне міністерство у справах біженців, на чолі якого стояв Теодор Оберлендер. Саме його ще в 1959 році східнонімецька преса з подачі кдб звинуватила в організації вбивства Степана Бандери. Нібито лідер ОУН шантажував міністра компроматом, зокрема нацистським минулим і причетністю під час війни до вбивства євреїв у Львові. У ФРН тоді спалахнув політичний скандал. Суд спростував усі обвинувачення, але посаду міністра Теодор Оберлендер втратив.

У жовтні 1961 року кдб знову вирішив повернутися до «німецького сліду». За твердженнями Степана Ліпольца, люди з організації Рейнхарда Гелена були невдоволені тим, що Степан Бандера відмовлявся повністю підпорядкувати ОУН німецьким інтересам, видати канали зв’язку своєї організації з радянською Україною. Натомість переорієнтовувався на співпрацю з Великою Британією. Тож нібито західнонімецька розвідка вирішила усунути його й поставити на чолі ОУН інших людей.

Степан Ліпольц заявив, що ще в січні 1957 року представник організації Гелена вручив йому білий порошок для отруєння Степана Бандери. При цьому зауважив, щоб він не боявся його використовувати, бо отрута діятиме не одразу. Рекомендували зробити це в бандерівського офісі по вулиці Цеппелінштрассе, 67. Мовляв, це дасть змогу поліції запідозрити в отруєнні самих членів ОУН. Але виконати завдання не вдалося, і він у побоюванні за свою безпеку втік з Мюнхена. Натомість, за його словами, Степана Бандеру зрештою отруїв за завданням тієї ж західнонімецької розвідки Дмитро Миськів, один із провідних діячів ОУН. Про це він нібито зізнався йому особисто.

Ось як слова Степана Ліпольца із пресконференції переповідала газета Закордонних частин ОУН «Шлях перемоги», датована 12 листопада 1961 року, у статті під назвою «Повідомлення про провал большевицької провокації»:

«…На Різдво 1959 року я повернувся до ФРН, де одразу відвідав Дмитра Миськіва в Мюнхені. Миськів справив на мене жалюгідне враження. На запит про причини його пригнобленого настрою відповів, що він за дорученням німецької федеральної розвідки замордував Степана Бандеру. Коли він розказав мені, що в день наглої смерти Бандери він кормив обідом голову емігрантів, я зрозумів, що він діяв таким самим способом, яким повинен був діяти свого часу я сам…»

(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 9. – Арк. 143).

Наприкінці оповіді Степан Ліпольц стверджував, що в побоюванні за свою безпеку втік до НДР від переслідування агентів ФРН, щоб «розкрити світові правду».

Ким насправді був Степан Ліпольц?

Розсекречені документи з архіву СЗРУ дають змогу побачити, ким і коли був завербований Степан Ліпольц і які завдання він виконував упродовж понад 40-річної агентурної діяльності. Із автобіографії, анкети й довідок кдб стало відомо, що Степан Семенович Ліпольц народився у 1907 році в селі Стара Олександрівка Рожищенського району Волинської губернії російської імперії. Його прадід разом з іншими німецькими колоністами переселився на ці землі в пошуках кращої долі в XIX столітті. У роки лихоліть Першої світової війни Степан із родиною опинився у Пензі, потім у Лохвиці на Полтавщині. Там здобув освіту, почав працювати в ковбасному цеху.

У 1929 році Степан Ліпольц за розтрату коштів був засуджений до двох років примусових робіт. У 1932 році органами дпу усрр був завербований «для розробки антирадянського елементу». Обрав псевдо «Олекса Марусенко». Невдовзі дізнався, що на Волині, яка тоді перебувала у складі Польщі, є ніким не зайнята спадкова ділянка родинної землі. Тож нелегально перейшов кордон і влаштувався там на мешкання. У 1939 році після приєднання тих територій до складу срср був заарештований органами нквс як перебіжчик. Невдовзі був завербований для розробки українського націоналістичного підпілля під псевдо «Оксентій». У матеріалах справи зазначається, що проявив себе як цінний агент і що за його донесеннями було ліквідовано кілька націоналістичних організацій.

У червні 1940 року Степана Ліпольца вивели за кордон із завданням осісти в Німеччині й вести розвідувальну роботу на користь срср. Водночас органам нквс  не вдалося тоді налагодити з ним надійний зв’язок. На початку німецько-радянської війни його призвали до німецької армії. Служив перекладачем 6-го відділу імперського верховного командування, мав звання унтер-офіцера. У 1942 році приїхав до Лохвиці й відшукав свою дружину. У березні 1945 року був направлений до Берлінської розвідувальної школи, але навчання не завершив і разом з іншими слухачами був направлений на оборону Берліна.

28 квітня 1945 року Степан Ліпольц, як заявляв у своїх свідченнях, перейшов на бік радянських військ і повідомив представникам СМЕРШ про свою належність до агентури радянської розвідки. Службу в частинах Вермахту пояснював тим, що на виконання поставлених завдань хотів впровадитися до гітлерівської армії для збирання розвідувальної інформації і потім за слушної нагоди передати зібрані відомості, але такої нагоди не трапилося. Попри це, був заарештований і «за службу в німецькій армії та невиконання завдань нквс» засуджений до 8 років.

Під час перебування в таборах Степана Ліпольца використовували як внутрішньокамерного агента. У той період він значився під псевдо «Віталій». В одній із довідок зазначається, що «за його матеріалами було викрито низку визначних українських націоналістів. Зокрема, “Віталій” викрив президента УГВР Осьмака Кирила, який упродовж трьох років приховував від слідства свою особу і не давав показань. Допоміг викрити учасника УПА українського націоналіста Українського Семена й отримати від нього розгорнуті свідчення. Надав сприяння у викритті агента американської розвідки Дишканта» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 2. – Арк. 144–149).    

 З урахуванням таких «заслуг» Степана Ліпольца за клопотанням мдб урср на початку 1951 року достроково звільнили від подальшого відбування покарання й через рік відправили до Західної Німеччини для впровадження в середовище провідних діячів ОУН. Згідно з легендою, він був німецьким військовополоненим, який повертався на батьківщину за програмою репатріації. На цьому етапі обрав собі нове псевдо – «Люкс». У заручниках чекістів залишилися його дружина й син, до яких, як зазначається в архівних документах, «він прив’язаний».

На Цеппелінштрассе, 67

Після необхідних перевірок Степан Ліпольц отримав документи, в яких уже фігурував як Стефан Ліпгольц. Крім того, йому виплатили 3000 марок як колишньому військовослужбовцю німецької армії, який перебував у полоні. Зі свого боку, від кураторів із мдб отримав 5000 марок. На ці кошти придбав невеликий ресторан у Мюнхені на Штефанпляц, 1, де включив до меню страви української кухні. Завдяки цьому в його закладі дедалі частіше стали з’являтися представники української громади. Серед них було чимало осіб, які становили інтерес для органів мдб. На це й розраховували. Перед відвідувачами господар виступав як німець із роду колишніх колоністів, які мешкали на українських теренах, і мав за дружину українку. Цим пояснював досконале знання української мови, історії та звичаїв. Був гостинним і привітним, не скупився на пригощання за рахунок закладу.

«”Люкс” був широко відомим серед української еміграції в Мюнхені, – зазначається в одній із оперативних довідок. – Особисто знайомий із понад 60 українськими націоналістами з ОУН-бандерівців, ОУН-двійкарів, ЗП УГВР, УНРади. Під час зустрічей у своєму ресторані, на зібраннях та в інших місцях “Люксу” вдалося особисто познайомитися з лідерами ОУН Бенцалем, Кашубою, Стахівим, Ендиком, Лівицьким Миколою, Миськівим та іншими і, нарешті, зі Стецьком і Бандерою. З деякими із зазначених осіб, зокрема Стахівим, Ендиком і Лівицьким, “Люкс” встановив панібратські стосунки» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 9. – Арк. 193).

З урахуванням таких можливостей перед Степаном Ліпольцем ставили доволі широке коло завдань. Зокрема, просили дізнатися про канали зв’язку Проводу Закордонних частин ОУН із підпіллям в радянській Україні, плани щодо виведення емісарів на територію урср, інформацію про всіх, хто приїздив до Західної Німеччини. Крім того, він мав збирати відомості про осіб, яких органи мдб могли б спробувати залучити для співробітництва. А ще – знаходити й облаштовувати в Мюнхені, Аугсбурзі й Новому Ульмі місця для закладання тайникових контейнерів. У ці тайники невдовзі він закладав пакунки з грошима для інших агентів мдб срср. Для цього йому на одній із конспіративних зустрічей вручили 5000 західнонімецьких марок. А на особисті витрати тоді ж видали 2000 марок. І таких виплат було чимало. Водночас були й особливі завдання.

В одній із довідок, датованих листопадом 1954 року, зазначалося: «Познайомитися зі Стецьком Ярославом і встановити з ним довірчі стосунки. Вивчити його спосіб життя, діяльності, найближче оточення. Встановити місце його мешкання, а також Лебедя Миколи. Нарівні з цим з’ясувати, які місця відвідує Бандера в Мюнхені та інших містах Західної Німеччини» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 4. – Арк. 39).

А в плані заходів мдб на 1955 рік ішлося про таке: «… через “Люкса” підготувати й здійснити спецзахід щодо одного з активних лідерів українських націоналістів Стецька Я. або когось іншого» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 4. – Арк. 1). У тогочасній оперативній практиці органів мдб фраза «здійснити спецзахід» означала ліквідувати. В матеріалах архівної справи немає відомостей про здійснення Степаном Ліпольцем такого спецзаходу. Водночас документи свідчать про те, що його наполегливо готували до цього. Зокрема, у 1957 році знову давали завдання щодо стеження за Ярославом Стецьком. В одному з донесень агент зазначав, що нарешті з ним познайомився, що вони під час зустрічей вітаються за руку і жартують. Але ще більше зблизитися з ним не вдалося.  

У той самий період «Люкс» повідомляв про перші зустрічі зі Степаном Бандерою. Це сталося 12 жовтня 1954 року. Один зі знайомих зауважив, що лідер ОУН у цей день приїде до редакції газети «Шлях Перемоги» на Цепелінштрассе, 67 і там його можна буде хоча б віддаля побачити. Скориставшись запрошенням, агент прийшов до редакції і спостерігав, як Степан Бандера приїхав на чорному авто у супроводі двох озброєних охоронців. В агентурному донесенні було докладно описано кожного з присутніх, хто й що робив, як заходили до приміщення, з ким зустрічалися, що в цей час робили працівники редакції. Познайомитися з лідером ОУН тоді не вдалося. Це сталося згодом на одному з великодніх заходів.     

Іншим разом «Люксу» поставили завдання надати докладну інформацію про будинок на Цепелінштрассе, 67, де розміщувалися друкарня й редакція газети ОУН та офісні приміщенні провідних діячів. Серед іншого, чекістів цікавили описання системи замків, порядку і способу зачинення дверей після завершення роботи; охорони вдень і вночі, чи є нічний сторож; розташування картотек та архівів у кімнатах редакції, описання шаф, у яких вони зберігалися, особливо щодо архіву Служби безпеки ОУН; яким шляхом можна пробратися в ту чи іншу кімнату з вулиці.

Звіт «Люкса» на 35 аркушах містив описання шляхів підходу й заходу в приміщення, дверей, замків, кожного поверху з графічними схемами, а також інформацію про графік і особливості роботи працівників, про те, хто і в якій кімнаті розміщується. На наданій для впізнання світлині із зображенням авто Степана Бандери агент підтвердив, що то було саме його авто, яке він зазвичай паркував в одному і тому самому місці навпроти будинку.   

У межах виконання цих завдань Степан Ліпольц чим далі, тим ближче підступався до лідерів ОУН. У якийсь час така поведінка привернула увагу працівників СБ ОУН.

Під підозрою СБ ОУН

На початку 1957 року на конспіративній зустрічі з працівником кдб Олексієм Деймоном Степан Ліпольц повідомив, що відчуває підвищену увагу до себе з боку керівника СБ ОУН Івана Кашуби. «Найбільша недовіра до джерела, – наголошував «Люкс», – у Кашуби проявилася після того, як джерело продало ресторан і виїхало з Мюнхена, продовжуючи часто бувати в місті. До джерела стали доходити чутки і прямі застереження, нібито Кашуба впевнений у тому, що все, про що розповідає про себе джерело, не є справжня, првильніше, повна правда, і він хотів би знати про нього все. Однак найбільша біда для Кашуби в усьому цьому полягала в тому, що джерело було не емігрантом-українцем, а німцем, і він не міг діяти так, як йому цього хотілося б» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 5. – Арк. 221).

Малося на увазі, що легенда, яку створили для Степана Ліпольца в мдб / кдб, давала йому змогу як громадянину Західної Німеччини почуватися впевненішим і більше захищеним у правовому сенсі, ніж українським емігрантам. У зв’язку з цим він пояснював Олексію Деймону, що його б уже давно працівники СБ ОУН помістили в окреме спеціальне приміщення для допитів, якби його не охороняли німецькі закони.

Ці підозри не зникали, а ще більше посилювалися. Якось Іван Кашуба зустрів Степана Ліпольца в редакції газети «Шлях Перемоги» і попросив відверто відповісти на запитання, ким він себе більше відчуває – справжнім німцем, чи трішки українцем. Той відповів, що є справжнім німцем і має симпатії до українців, оскільки дружина була українкою. «Ну, і будьте німцем, це ваше щастя», – відказав на це Іван Кашуба.

Після цього випадку в кдб вирішили перестрахуватися й вивести Степана Ліпольца через Східний Берлін до срср для відпочинку й аналізу ситуації, що склалася. Це сталося в квітні 1957 року.

Змінити місце мешкання, роботи й призначити персональну пенсію від кдб

Після повернення до срср Степану Ліпольцу за рахунок кдб придбали путівки для відпочинку з сім’єю й лікування в санаторії «росія» в Ялті. Тим часом нашвидкуруч придумали й документально закріпили легенду тривалої відсутності. Згідно з нею, він із 1952 до 1957 року працював за вільним наймом в одній з військових частин, після чого був відряджений до Києва. У столиці урср йому виділили квартиру й невдовзі влаштували завідувачем хлібним магазином. За кордон вирішили більше не посилати через небезпідставні підозри до нього з боку СБ ОУН. Водночас і в архів не списали.

У низці документів зазначається, що Степан Ліпольц «активно використовувався в заходах із компрометації українських націоналістів за кордоном». Ось як це відбувалося. Наприкінці 1959 року органи кдб розробляли низку заходів, щоб відволікти увагу від звинувачень у вбивстві Степана Бандери на свою адресу. При цьому намагалися переконати світову громадськість, що це  зробили або західнонімецькі спецслужби, або конкуренти в середовищі ОУН. Водночас мали на меті скомпрометувати загалом увесь український визвольний рух. У цій ситуації згадали й про «Люкса».

«Планом заходів із розкладання й компрометації ЗЧ ОУН, – ішлося в документі з москви до кдб урср, – передбачено підготовку й опублікування в західній пресі листа від імені Вашого агента “Люкса” з викриттям терористичної діяльності націоналістичних лідерів. На нашу думку, автор листа повинен виступати як німець-шовініст, який мав нещастя бути в близьких стосунках з бандерівцями в Мюнхені, піддався гонінням з їхнього боку й через це змушений був переховуватися від них за межами ФРН. Цей лист має показати західнонімецькій громадськості ЗЧ ОУН як ворожу німцям організацію і налаштувати населення Західної Німеччини проти українських націоналістів. Нарівні з цим у листі “Люкса” доцільно розкрити відсутність єдності всередині керівництва ЗЧ ОУН… з тим, щоб посилити протиріччя між окремими націоналістичними організаціями і розлади в оунівській верхівці» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 8. – Арк. 1).

Такий лист був підготовлений і надісланий до газети «Ді Вельт». Але редакція його не опублікувала. Вочевидь побачили, що всі звинувачення шиті білими нитками. Наступним кроком стала участь Степана Ліпольца у пресконференції 13 жовтня 1961 року в Східному Берліні. Його особу розкрили перед західною громадськістю, дещо відкоригувавши легенду. Зокрема, нарівні з реальними фактами з біографії приховали інші, але доволі принципові відомості про те, що він був агентом кдб і виконував за кордоном спеціальні завдання.

Натомість в срср органи кдб вжили масштабних заходів, щоб інформацію про цю пресконференцію і таємну поїзду на неї Степана Ліппольца приховати. Передусім вжили невідкладних заходів, щоб вилучити з продажу газету «Нойес Дойчланд» від 14 жовтня 1961 року, в якій були опубліковані інтерв’ю з ним після пресконференції та його світлина. Через два дні в аеропорту «Жуляни» конфіскували 1600 примірників цієї газети, що були доставлені з НДР для передплатників і продажу в роздрібній мережі.

Водночас, окрім публікацій у закордонній пресі, також з’явилася інформація в радянській газеті «Правда» про пресконференцію. Відмежовуючись від викладених у ній відомостей, Степан Ліпольц за настановою працівників кдб пояснював своїм близьким і знайомим, що то йдеться не про нього. Мовляв, на Волині було багато німців-колоністів із прізвищем Ліпольц, що його прізвище пишеться з однією буквою «п», а в газеті написано з подвоєнням, а за кордоном писалося як Лібгольц, що він Степан, а не Стефан, як зазначено у «Правді».     

Крім того, з москви до Києва надійшов документ такого змісту за підписом першого заступника голови кдб при раді міністрів срср Петра Івашутіна: «Агент “Люкс” у жовтні ц. р. виконав важливе завдання кдб при рм срср. У зв’язку з тим, що раніше “Люкс” був відомий багатьом українським націоналістам, а також що до нього може бути прикута увага інорозвідок, подальшу роботу з агентом потрібно будувати в напрямку запобігання можливому витоку інформації за кордон про його сім’ю, роботу і місцезнаходження, які можуть бути використані з ворожою метою інорозвідками. Тож доцільно агента “Люкс” із сім’єю (дружина й малолітня дитина) переселити до іншого міста, яке закрите для відвідування іноземцями, надавши там йому окрему двокімнатну квартиру і забезпечивши роботою» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 9. – Арк. 33).

Попри те, розглядалося питання про незначну зміну прізвища – Ліпольц на Лібольц, щоб ще більше його замаскувати. Але до цього не дійшло.  Водночас всі інші заходи виконали, а ще за рішенням голови кдб срср Юрія Андропова встановили персональну пенсію в розмірі 100 карбованців. Нарівні з цим і надалі тісно опікали, встановили контроль за поштовою кореспонденцією його найближчого оточення, наклали обмеження на контакти з особами, які могли ідентифікувати його, розробляли заходи на випадок помсти йому за причетність, хоч і непряму, до підготовки вбивства Степана Бандери. Такі заходи посилили після зізнань Богдана Сташинського у вбивстві лідера ОУН. Тоді вже всім стало зрозуміло, що й безпідставні звинувачення на адресу Дмитра Миськіва, й організована в Берліні пресконференція 13 жовтня 1961 року за участю Степана Ліпольца були справою рук органів кдб, а сам він був їхнім агентом.

У зв’язку з цим українська емігрантська газета «Свобода», коментуючи ті події, одразу зробила правильні висновки. У числі від 26 жовтня 1961 року, долученому до справи, зазначалося: «Якщо йдеться про саму особу Ліпольца, то він дійсно, перебуваючи в Мюнхені, намагався за всяку ціну здобути довір’я кіл ЗЧ ОУН. Це йому одначе не вдалося і він після кількох спроб отруїти відомих українських діячів, зник із Мюнхену. Теперішній його виступ у Східному Берліні підтвердив здогади відповідних чинників української еміграції, що Ліпольц був присланий до Мюнхену большевиками з відповідними дорученнями і з цією метою він відкрив був ресторан “Штефансклявзе”, як також шукав приязні в окремих найвизначніших діячів і журналістів» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10602. – Т. 9. – Арк. 168).

Нині ж знайдені в архіві Служби зовнішньої розвідки України документи дають змогу не лише підтвердити висновки, які свого часу зробили українські діячі в еміграції, про обставини тогочасних подій, а й побачити, як усе насправді відбувалося за сценарієм кдб, зрежисованим у москві. Крім того, ідентифіковано постать Степана Ліпольца як агента кдб «Люкса», псевдо якого і численні донесення фігурують у низці інших архівних справ на визначних українських діячів. До останніх днів життя він переховувався, змінював місця роботи, мешкання, боявся помсти з боку представників української еміграції, тих, перед ким свого часу грав роль щирого українця й борця за кращу долю України.

Про долю самого Степана Ліпольца в матеріалах справи повідомляється, що він помер 29 листопада 1974 року, мав важкий характер, численні конфлікти й непорозуміння з дружиною й дітьми, неодноразово йшов із сім’ї, потім повертався, на зустрічах із працівниками кдб заявляв про наміри покінчити життя самогубством. Але ніколи не шкодував і не розкаювався в тому, що робив за завданням органів кдб.

РОЗСЕКРЕЧЕНІ ДОКУМЕНТИ З АРХІВУ ДИВІТЬСЯ ТУТ.