Українська повстанська армія. Розвідча служба (1945–1955 рр.)

Після завершення Другої світової війни радянська влада мобілізувала величезні сили проти українського національного руху опору на Західній Україні. Кремль усвідомлював, що діяльність ОУН і УПА перешкоджає процесам утвердження комуністичної влади в Україні, негативно впливає на настрої в суспільстві, справляє невигідне для комуністичного режиму враження на світову громадськість.

Для придушення і розгрому підпілля кинули величезні сили. Підпілля зазнавало значних втрат, але не припиняло боротьбу. Український визвольний рух виявився добре організованим, ідеологічно загартованим і безкомпромісним у прагненні за будь-яку ціну зберегти свої сили для подальшої боротьби за незалежність України.

Водночас учасники руху опору, які опинилися в доволі скрутному становищі, були змушені остаточно перейти від наступальної (повстанської) до оборонної (глибоко підпільної) тактики боротьби. Нова тактика полягала у конспіративних діях в умовах підпілля, переході до боротьби з використанням дрібних підрозділів. У цій схемі опору важливе місце, як і за часів Другої світової війни, відводилося розвідці і контррозвідці.

Організаційна побудова спецпідрозділів, як свідчать документи із архіву СЗР України та інші джерела, переважно здійснювалася за територіально-функціональним принципом. Структури розвідки входили до ланок націоналістичного руху: центральних керівних органів, територіальних осередків і збройних формувань УПА (до 1949 року).

Основними напрямками розвідувальної роботи СБ ОУН(б) на західноукраїнських землях (1945–1950 рр.) були такі:

- збір відомостей про заходи радянської влади з метою організації акцій з їх зриву, а також забезпечення життєдіяльності підпілля;

- здобуття інформації про організацію, сили і засоби, дії органів і військ органів внутрішніх справ та органів державної безпеки, інших радянських військових та воєнізованих формувань;

- накопичення інформації про адміністративно-політичний устрій, військовий та економічний потенціал СРСР.

Головною передумовою ефективності розвідки було створення розгалуженої розвідувально-інформаційної мережі за територіальною та об’єктовою ознаками. Але наголос уже робився не на масовості, а на відданості, кваліфікованості та реальних розвідувальних можливостях інформаторів. У придбанні інформаторів акцентували увагу на особах, які мешкали легально і мали достатні розвідувальні можливості.

Основні типами інформаторів були такі:

- «принагідні», тобто особи, які випадково мали змогу спостерігати певні події або дізнаватися про щось важливе від учасників підпілля чи інших осіб (кущові та рядові члени ОУН, боївкарі);

- «вишколені», тобто спеціально підготовлені особи чи підпільники, які отримували цілеспрямовані вказівки щодо збору інформації.

З урахуванням того, що головною базою руху опору була сільська місцевість, основу розвідувальної мережі становили інформатори в «кущах» (резиденти), які мали 2–3 помічники. Відповідно, кущові проводи були найнижчою ланкою організаційної мережі підпілля. Вище стояли районні, надрайонні, окружні, крайові проводи. Провід ОУН в Україні очолювали Роман Шухевич (до 5 березня 1950 року) та Василь Кук (до 23 травня 1954 року).

Роман Шухевич безпосередньо займався організацією розвідки на західноукраїнських землях, брав участь у складанні основоположних документів. Зокрема, ним була розроблена спеціальна інструкція щодо розвідки в умовах міста «Ігумен». Вона передбачала збір та узагальнення відомостей за такими рубриками:

- загальна характеристика міста (кількість населення, його національний склад, наявність військових частин, промислових об’єктів, правоохоронних органів, промислових підприємств, стан шляхів сполучень);

- ставлення населення до влади, національних меншин, міжнародних подій, ідей націоналістичного руху;

- військові частини, їх озброєння, рівень підготовки, настрої вояків;

- правоохоронні органи;

- партійні та комсомольські органи;

- стан промисловості, транспорту, соціальні умови життя робітників;

- культура, побут, релігійна сфера;

- становище окремих груп населення (жінок, молоді тощо).

Післявоєнне підпілля мало на озброєнні кілька провідних тактичних схем: «Дажбог» (дії у глибокому підпіллі малими групами, спрямовані на виживання ОУН та протидію радянській владі); «Олег» (виховання і підготовка до боротьби молодіжних кадрів як основного джерела поповнення руху опору); «Орлик» (поширення впливу ОУН на східні та південні області УРСР).

У 1950 році Службою безпеки ОУН було створено інформаційну службу. Передбачалося, що кожен референт СБ від районного включно повинен створити широку інформаційну мережу в населених пунктах, державних закладах, підприємствах, збирати дані про політичний, економічний стан, військовий потенціал, правоохоронні органи. Уся розвідувально-інформаційна діяльність у цей період спрямовувалася насамперед на забезпечення функціонування підпілля, у другу чергу – на виконання розвідувальних завдань, які надходили від керівних органів ОУН.

Водночас при УПА існувала Українська пресова служба. В інструкції стосовно діяльності цієї служби, яка зберігається в архіві СЗР України, зазначається: «Стихійною життєвою силою, що розворушила нарід до боротьби, двигуном, що пхнув її на нові рейки, є збройна українська сила, що нею являється сьогодні Українська Повстанська Армія. Кожний чин УПА, це, з одного боку, твердий і непохитний крок нації в майбутнє, а з другого – це величезне минуле українського народу. З уваги на це треба: 1) щоб про кожний чин УПА знали якнайширше маси українського і поневолених народів і щоб тим самим розмах і подвиги молодого українського війська підносили їх на дусі та скріплювали віру у власні сили. Це у великій мірі допоможе УПА сповнити своє завдання супроти майбутнього. Одночасно не можна жодним чином допустити до того, щоб події сьогоднішніх днів прогули безслідно, залишаючись у памʼяті тільки сучасників. Тому: 2) історію, яку творить сьогодні УПА за допомогою куль і багнетів, треба записувати, передавати майбутнім поколінням. Для них мусимо докладно всі дороги, якими ми йшли для осягнення великої мети, описати, мусимо залишити для них історичні джерела, з яких вони вивчали б і відтворювали б нашу величну добу, з яких вони черпали б силу і натхнення до своєї праці й боротьби, як ми її черпаємо із учинків наших попередників» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 7088. – Т. 2. – Арк. 181).

Після загибелі Р. Шухевича УПА поступово втратила боєздатність. На межі 1952–1953 років підпілля розпалося на локальні проводи і групи. Як наслідок, і розвідувально-інформаційна робота суттєво звузилася.

Остаточне припинення організованого спротиву підпілля ОУН в Західній Україні в середині 1950-х років знаменувало водночас і завершення розвідувальної діяльності цієї організації в Україні. Надалі спеціальні підрозділи в повному обсязі функціонували переважно в межах закордонних українських емігрантських центрів.