Володимир Стахів. «Не шукати союзників за будь-яку ціну, навіть найвищу»

Після розколу в лавах ОУН органи нквс/мдб срср уважно придивлялися до тих діячів, які вирізнялися принципово непримиренною та непоступливою позицією до опонентів, не боялися заперечувати також і лідерам у власному колі, відкрито висловлювали свою думку, навіть якщо вона йшла врозріз із загальноприйнятою. Таких брали в активну оперативну розробку, щоб використати їхні амбіції у своїх інтересах або через агентуру спонукати до дій, які призвели б до ще більшого розколу, розбрату, послаблення та зрештою знищення національно-визвольного руху. Одним із тих, на кого звернули особливу увагу у 1940-х роках, був Володимир Стахів.

«Стахів забороняє Бандері бути у подальшому Бандерою»

Справа, що зберігається в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України, була заведена мдб урср у липні 1946 року. Серед перших матеріалів, долучених до неї, – витяг зі щотижневої газети «Український самостійник» № 12 від 26.03.1950 року, що виходила у Мюнхені за редакторства Петра Мірчука. Цитується стаття під назвою «В. Стахів забороняє С. Бандері бути у подальшому Бандерою». Зокрема, зазначається таке:

«Володимир Стахів – «Мек», відомий своїми істеричними виступами проти революційної ОУН, після того, як його викинули з її лав, надіслав редакціям українських газет так зв. «Комунікат ЗП [Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради]» (Малахій безсмертний!), в якому він доносить до відома «всіх, всіх, всіх»,  що він забороняє з сьогоднішнього дня Степану Бандері бути Степаном Бандерою. «Із сьогоднішнього дня, – заявляє Стахів, – УГВР не сміє виступати від імені УГВР, ОУН від імені ОУН, УПА від імені УПА і С. Бандера від імені С. Бандери, тому що це тоталізм… В ім’я святих ідеалів демократії, задля захисту крайової лінії і для щастя всього людства із сьогоднішнього дня виступатиме від імені УГВР, УПА, ОУН і від імені С. Бандери лише і персонально – Володимир Стахів – «Мек»   

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 1. – Арк. 45).

Така категоричність В. Стахіва і надмірна гротескність знаходить своє пояснення в інших документах. В одному з них зазначається, що він «є одним із активних опозиціонерів, який різко виступає проти Бандери», в іншому йдеться про те, що за своїми особистими якостями він «є доволі енергійним і водночас дуже запальним».

Саме за це чекісти вхопилися і хотіли на цьому зіграти. Але що більше накопичувалося в справі матеріалів, то очевиднішим ставало, що використати В. Стахіва у якійсь своїй грі не вдасться. Попри запальну вдачу, він був досвідченим політичним діячем із усталеними переконаннями борця за відновлення незалежності України, власними поглядами на методи ведення цієї боротьби та непримиренним до московських поневолювачів. Це підтверджували й зібрані про нього в різні періоди біографічні відомості.

У Центральному державному особливому архіві срср, у фонді «Головного управління державної поліції» Польщі, знайшли такий запис за 1930-ті роки: «Стахів Володимир, син Павла і Катерини, народився 7 листопада 1910 р. в Перемишлі і там мешкав. Студент політехнічного інституту в Берліні. Прикмети: зріст 176 см, шатен, очі сірі. Один із найвизначніших діячів ОУН. 3 квітня 1934 року виїхав до Берліна для продовження навчання, де й перебував» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 3. – Арк. 116).

Тут наведена точна дата народження, якої немає у Вікіпедії. Водночас у відкритих джерелах зазначається, що В. Стахів народився у селі Бзовиця (нині – село в Зборівській міській громаді Тернопільського району Тернопільської області). У 1930 році закінчив гімназію у Перемишлі, де став членом Пласту, Юнацтва ОУН, а потім і самої ОУН. Згодом став провідником Перемиської округи ОУН і через деякий час виїхав до Берліна на політехнічні студії.

Водночас, як свідчать агентурні повідомлення та інші документи з архівних фондів СЗРУ, В. Стахів після закінчення гімназії спершу поїхав не до Берліна, а до Праги. Там познайомився з провідними діячами ОУН Сцеником, Сціборським, Барановським, Ольжичем, Коновальцем та іншими. Навчався на факультеті суспільних наук українського освітнього закладу (вочевидь, Українського вільного університету, що тоді розташовувався у Празі) і водночас у школі журналістики.

Діяч Закордонних частин ОУН Збігнєв Камінський у власноручних свідченнях польським органам держбезпеки про В. Стахіва писав таке:

«Слід визнати, що він був людиною здібною і винахідливою, тому швидко завоював довіру в керівника ОУН полковника Є. Коновальця.

Після закінчення навчання як його посланець і довірена особа в 1935–37 рр. із Праги виїхав до Берліна, де дуже часто бував сам Є. Коновалець…

За кілька днів до смерті Є. Коновальця, 23.05.1938 року, в японському воєнному аташаті в Берліні був влаштований прийом на честь Є. Коновальця, на якому також був присутній Володимир Стахів…

Після смерті Є. Коновальця В. Стахів і надалі перебував у Берліні і був одним зі співробітників Андрія Мельника…

З моменту виникнення в ОУН розколу на ОУН-Б і ОУН-М у лютому 1940 року В. Стахів, хоча упродовж усього періоду до ІІ світової війни перебував за кордоном, опинився на боці ОУН-Б…

Період із червня 1941 р. до листопада 1944 р. мені мало відомий. Знаю лише, що В. Стахів на певний час був заарештований гітлерівцями…»

 (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 1. – Арк. 249–252).

Про той період в мдб отримали відомості з інших джерел. З’ясували, що В. Стахів 30 червня 1941 року був серед тих діячів на чолі з Ярославом Стецьком, хто проголошував у Львові Акт відновлення Української Держави. В архівних документах ідеться про призначення В. Стахіва членом тимчасового Українського Державного Правління. Тобто в уряді йому було доручено в ранзі міністра «вести ресорт зовнішніх справ».

Але діяльність уряду тривала недовго. Після того, як провідні діячі ОУН відхилили вимоги німців про відкликання Акта, вони були заарештовані гестапо і невдовзі опинилися у концтаборі Заксенхаузен. Разом з Я. Стецьком, С. Бандерою та іншими до табору потрапив і В. Стахів. Зазначається, що в жовтні 1944 року він був звільнений, а в лютому 1945 року брав участь у нараді керівних членів ОУН у Відні й був обраний членом Закордонного центру ОУН. Невдовзі після цього у Мюнхені очолив референтуру зовнішньої політики Центрального проводу ОУН.

Друга половина 1940-х років стала визначальною у формуванні політичних поглядів, симпатій та лідерських рис характеру В. Стахіва. Як свідчать архівні документи, у червні 1946 року його було обрано головою «Ліги українських політв’язнів» на першій конференції цієї організації. Головував він до 1947 року. Після цього працював в «Українській пресовій службі», яка, як зазначається, «формально нібито існувала самостійно, а насправді була органом референтури зовнішньої політики і пропаганди Центрального проводу ОУН-бандерівців».

На зібраннях і у пресі він часто виступав з яскравими промовами і статтями про міжнародне становище і з питань внутрішнього українського політичного життя. Був таким собі трибуном, і це не могло пройти повз увагу агентури мдб срср. За такою його діяльністю стежили, але ще не знали, що з цим робити. Адже він був доволі неординарною і непередбачуваною особистістю. Тож до нього лише придивлялися, щоб зрозуміти, як еволюціонують його погляди і змінюється поведінка.

Тим часом його поведінка лишалася такою ж активною, а позиція почала зазнавати змін у міру зближення з Левом Ребетом, Миколою Лебедем та іншими провідними діячами ОУН, які у 1948 році виступили проти авторитарних ідей, сповідуваних Степаном Бандерою. Ще до розколу в ОУН-Б В. Стахів входив до складу редакційної колегії газети «Українська трибуна». Боротьба за цей друкований орган стала головною на тому етапі. Вона набула неабиякого розголосу і навіть потрапила до оперативних повідомлень мдб. Ось як про це розповідав у своїх свідченнях З. Камінський:

«…Керівництво ЗЧ ОУН хотіло повністю захопити редакцію «Української трибуни» і тим самим позбавитися від таких людей як В. Стахів, Пасічник, доктор Лев Ребет та ін., які перейшли на бік опозиційної групи… Опозиційна ж група в редакції «Української трибуни» на Дахауерштрассе, 9/11 не сумнівалася в тому, що ЗЧ ОУН прагнутиме цілком захопити цю газету хоча б тому, що після ІІ конференції «Українська трибуна» виступала проти ЗЧ ОН. І справді, восени 1948 року Іван Вовчук – один із головних редакторів «Української трибуни» хотів силоміць захопити редакцію, вимагав ключі від кас і т. п. Внаслідок полеміки дійшло до доволі таки гострого обміну словами між редакторами обох сторін. Володимир Стахів з метою компрометації представника ЗЧ ОУН вискочив з приміщення редакції на вулицю, наробив галасу і викликав німецьку поліцію під приводом того, що невідомі особи увірвалися до редакції «Української трибуни». Після з’ясування всіх обставин поліція намагалася заспокоїти редакторів, які сперечалися. З усього цього розгорівся скандал, який не дав змогу групі ЗЧ ОУН захопити редакцію»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 1. – Арк. 254–255).  

Водночас, як зазначається в документі, ЗЧ ОУН за допомогою своєї організаційної мережі, від якої залежало поширення газети, припинило продаж «Української трибуни». Через це газета невдовзі збанкрутувала і взагалі закрилася. В мдб, де уважно стежили за розвитком подій, з цього зробили певні висновки. Відтак у заходах, які планували для зменшення впливу «антирадянської пропаганди з боку закордонних українських націоналістичних видань», з’явилися пункти, в яких передбачалося спрямовувати агентуру на внесення розладу саме в середовищі редакцій подібних видань. А для цього ставили завдання впроваджувати наявну агентуру в редакційні колективи або вербувати осіб із впливових журналістів.

Стосовно В. Стахіва, як свідчать архівні документи, такі завдання не ставилися. Для чекістів було очевидно, що таку людину завербувати неможливо. Лише ліквідувати. Як це було з Левом Ребетом, який так само працював у газетах «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», очолював редакцію газети «Український самостійник». Він був одним iз найпотужніших інтелектуалів у середовищі ОУН. Не дивно, що саме він викликав у москви особливу ненависть і став об’єктом спеціальної операції кдб срср. Агент Богдан Сташинський, якому на Луб’янці дали завдання з його ліквідації, зізнався згодом на суді, що куратори представляли майбутню жертву як «теоретика політичної еміграції» українців, визначного публіциста та наголошували, що він небезпечніший для срср, ніж Степан Бандера.

У розсекречених документах мдб урср не знайдено відомостей про те, чи планувалося вбивство також і В. Стахіва. Водночас матеріали справи свідчать про те, що в той період основна його оперативна розробка здійснювалася Апаратом уповноваженого мдб срср при органах держбезпеки Німецької Демократичної Республіки. З позицій Берліна це було робити зручніше і ближче. Через цей орган керівництво мдб срср здійснювало всі заходи стосовно розробки й ліквідації М. Капустянського, Л. Ребета, С. Бандери та інших активних діячів ОУН, проводило інструктажі агентів-бойовиків Б. Сташинського та інших. При цьому не завжди після завершення усіх заходів оперативні документи надсилали для подальшого ведення справ до мдб урср у Київ. Переважна більшість матеріалів осідала в москві.

Ті ж документи, що зберігаються в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України, свідчать про те, що процес вивчення В. Стахіва тривав упродовж 1940–1950-х років. Після цього з позицій мдб урср вирішили активізувати його розробку. Таке рішення диктувалося тим, що  фігурант справи сам не збавляв активності у політичному житті, зокрема друкованим словом.

«У той період, – зазначалося в одній із довідок мдб урср, – Стахів був редактором інформаційного бюлетеня, так зв. «Радіоінформатора», який випускався спеціально для керівних членів ОУН, у ньому розміщувалися новини, що передавалися по радіо, з відповідними антирадянськими коментарями…

У 1950 році став редактором української націоналістичної газети «Сучасна Україна».

У серпні 1951 року Стахів брав участь від ЗП УГВР у спільному засіданні представників УНРади і ЗП УГВР, на якому були досягнуті домовленості про спільні дії проти російської еміграції, зокрема проти Керенського»

 (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 1. – Арк. 187–188).

Редактор двотижневика «Сучасна Україна»

Діяльність В. Стахіва як редактора двотижневика «Сучасна Україна» доволі красномовно охарактеризував у своїх свідченнях уже згадуваний З. Камінський. Він зазначав, що В. Стахів також керував у редакції  відділами зовнішньої і внутрішньої української політики, а спільно з Л. Ребетом – програмно-ідеологічним спрямуванням газети. За період редакторства «зумів підняти газету на гідний рівень». Стосовно ж публіцистичного рівня матеріалів З. Камінський писав, що «Сучасна Україна» була однією з кращих українських газет, що видавалися в еміграції.

 До справи долучено передрукований машинописом текст статті В. Стахіва з газети від 6 березня 1955 року. Стаття має назву «Сучасні можливості для української зовнішньої політики». У ній автор характеризував тогочасний стан українського питання всередині срср і загалом у світі. Він писав, що «російсько-більшовицькі імперіалісти в москві змушені йти на поступки національній свідомості і стихії поневолених неросійських державних народів, щоб якимись лещатами утримати їх у складі імперії і при цьому не дати змоги цій стихії вийти з берегів офіційного русла панівної політичної думки».

В. Стахів зазначав, що в срср спостерігається послідовний наступ національної ідеї на основи імперії й імперського мислення, яке вже поглинуло так само і неросійських представників у партії та владній верхівці. Цей процес іде повільно, але все ж не зупиняється. Водночас він звертав увагу на те, що на противагу цьому кремлівське керівництво спочатку різними методами запроваджувало політику стримування національної свідомості – заборонами, придушенням всіляких проявів і навіть терором і вбивствами. На зміну цьому прийшов етап «примирення з національними прагненнями неросійських народів» і загравання з ними.

З іншого боку В. Стахів у статті аналізував позиції інших провідних країн світу стосовно українського питання. У політиці США він бачив невизначеність щодо того, як будувати в майбутньому стосунки з кожною національною державною, яка могла б утворитися на уламках радянської імперії. Ту тогочасну концепцію невизначеності він характеризував як стан, згідно з яким вирішення питання залишалося відкритим і не до кінця зрозумілим. «Не важливо, що ця концепція нині ще виконує лише роль «зонду», – писав він, – але через відсутність іншої ідеї її слід поки що вважати принаймні передостаннім словом американського ставлення до справ європейського сходу. Тому перед українською зовнішньою політикою стоїть завдання добитися того, щоб останнє слово американської східно-європейської політики припинило всі попередні експерименти у цій справі».  

Пропозиції Великої Британії, на його думку, групувалися навколо ідеї «міжмор’я», тобто входження України і Білорусії у якісь федеративні або конфедеративні утворення, в яких активним учасником мала бути Польща. Німеччина нібито мріяла провести ревізію в Європі після Другої світової війни, і українські землі при цьому могли стати лише предметом торгу та якихось поступок, а не принциповим рішенням про створення суверенної Української держави. Франція ж нібито лише схилялася до вивчення східно-європейської проблематики. «Роль Франції у вирішенні майбутнього становища Східної Європи, – писав він, – буде в порівнянні з недавнім минулим дещо скромнішою, але все ж впливовою… Можливо, що французи захочуть бути саме експертами і в цьому бачать свою майбутню роль у вирішенні східно-європейських справ».

На завершення статті В. Стахів зазначав, що все це реалії чинної міжнародної політики, яку необхідно тверезо сприймати, не вдаватися до песимістичних настроїв, а шукати в цій ситуації можливості для вирішення українського питання, в основі яких мають «лежати національні інтереси й реальні вигоди для визвольної справи України». «Завдяки суверенній зовнішній політиці, – наголошував він, – не йти у хвості чужих концепцій, не шукати «союзників за будь-яку ціну», навіть найвищу. Завданням зовнішньої політики є пошук стійких рішень у взаємостосунках із сусідами і далеким оточенням; шукати і здобувати довіру до своєї справи і до своєї політичної концепції та лінії» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 1. – Арк. 227–232).

На довідку з передруком цієї статті в мдб урср поставили гриф «секретно». Статтю ретельно проаналізували і дійшли висновку, що її автор з такими крамольними думками і висновками дуже небезпечний для існування срср, і що ці наративи, які він поширює в інформаційному просторі за кордоном, неабияк шкодять «радянській національній політиці».

«Скомпрометувати В. Стахіва як нібито агента органів кдб»

Після розгляду низки пропозицій стосовно того, що далі робити з В. Стахівим, у грудні 1959 року в кдб урср вирішили вдатися до заходів із його компрометації. Схему обрали звичну, яку вже неодноразово застосовували в ті часи, – скомпрометувати перед близьким оточенням як нібито агента органів кдб. Для цього знайшли справжнього архівного агента на псевдо «Петров», який подав документи на виїзд до ФРН на постійне місце проживання до своїх родичів як репатріант. В одній із довідок про нього зазначалося, що він є католиком-фанатиком, налаштованим проти радянської влади, з самого початку був нещирим із органами кдб і про все розповів дружині й ксендзу, тобто розшифрувався. Водночас це було саме те, що потрібно.

«У зв’язку з цим, – йшлося в довідці, – необхідно провести з «Петровим» кілька зустрічей, створити у нього враження довіри, надати йому нібито допомогу у виїзді і через нього передати листа до В. Стахіва як для агента органів кдб. У цьому листі тайнописом застарілого рецепта повідомити про одержання від нього важливих матеріалів і дати вказівку про проведення «заходів», про які «домовилися» під час фестивалю у Відні. У червні–серпні 1959 року Стахів зустрічався у Відні з групою туристів з України, серед яких були й оперативні працівники. Повідомити, що родичі мешкають у Перемишлі, почуваються добре, отримують від нас допомогу…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 2. – Арк. 15).

Згідно із завданням, «Петров» мав по приїзду у ФРН приїхати до Мюнхена, знайти редакцію газети «Сучасна Україна» та під приводом оформлення передплати зустрітися з В. Стахівим і вручити йому листа. Для переміщення листа через кордон і створення у «Петрова» враження, що все це оповито великою таємницею і має неабияку важливість, лист заховали у подвійне дно валізи, яку спеціально для цього придбали і вручили йому.  

Як варіант передбачалося, що «Петров» по приїзду у ФРН не стане зустрічатися з В. Стахівим, а піде у поліцію і розповість про все. Це стане предметом подальшого розслідування, перевірки В. Стахіва і кине на нього тінь підозри як такого, що можливо справді є агентом кдб. Обидва варіанти були прийнятними.

Для підкріплення задуму працівники кдб встановили контакт з іншими репатріантами, які так само виїздили до ФРН. До них довели інформацію, що «Петров» є агентом. Сподівалися, що вони заявлять про це німецькій поліції, яка стане за ним стежити й перевіряти.

Після від’їзду «Петрова», як свідчать архівні документи, пройшло кілька тижнів, але нічого не відбувалося – ані затримання В. Стахіва, ані звісток від «Петрова», ані якихось гучних розвінчань у пресі. За певний час працівники Апарату уповноваженого кдб срср при органах держбезпеки Німецької Демократичної Республіки вдалися до наступних кроків. Зміненим почерком, ніби це писав сам В. Стахів, вони зробили тайнописне послання, яке надіслали поштою з Мюнхена до срср на підставну адресу, яка була зазначена у першому листі. Сподівалися, що німецькі контррозвідувальні органи перехоплять цього листа, перевірять його на тайнопис, прочитають і зрештою візьмуться за В. Стахіва. Щоб без особливих труднощів змогли прочитати, рецепт тайнописних чорнил застосували такий самий, яким користувалися раніше і який уже був відомий німецькій стороні завдяки викриттю радянських агентів у минулому. Невдовзі надіслали нібито для В. Стахіва лист у відповідь до Мюнхена, так само на заздалегідь визначену підставну адресу.

«…У Перемишлі все нормально, – йшлося у тайнописному тексті. – Почуваютя не зле. Ліки передали, не турбуйтесь.

Наші розмови Відні залишаються в силі. Попереджуємо про обережність роботі з «Аскольдом». Ждемо інформації.

Відвідини рідних Євгеном або ким іншим в Австрії, США чи іншої західної держави без нашої згоди не є бажаними. Слухайте нас кожного 25-го в 22.00, позивний 829, частота 10240 (29,3 м).

…Інструкції вживання нового тайнопису при зустрічі. З людиною, що передала листа, справ не майте.

Всеволод»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 2. – Арк. 27).    

За зазначеною в листі частотою, як свідчать матеріали справи, неодноразово передавали радіограми. Загалом усе це тривало багато місяців, але нічим не завершилося. «Петров», опинившись за межами срср, вочевидь зітхнув із полегшенням і не став обтяжувати себе виконанням завдань кдб. Він розумів, що від цього матиме лише неприємності. Про те, чи потрапили листи в поле зору органів контррозвідки ФРН, так само відомостей немає.

Через пів року після початку цієї операції з компрометації В. Стахіва в кдб урср почали підозрювати, що справді щось пішло не так, як планували. Відтак вдалися до інших – прямолінійніших заходів. «З метою посилення ворожнечі між «двійкарями» і бандерівцями, – зазначається в довідці, датованій травнем 1960 року, – на адресу Стахіва на початку травня ц. р. нами надіслано анонімного листа з погрозами розправи. У авторстві цього листа Стахів запідозрить бандерівців, які могли на знак помсти за виступи «Сучасної України»… вдатися до таких заходів» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 2. – Арк. 92).

Але й ці погрози ніяк не вплинули на позицію В. Стахіва. Він і надалі публікував на сторінках газет статті, які в кдб характеризували як антирадянські, продовжував бути членом Закордонного представництва УГВР, членом Політичної ради ОУНз (Організація українських націоналістів за кордоном або «двійкарі»), упродовж певного часу був головою Спілки українських журналістів на еміграції в Німеччині. Багато писав про історію створення і діяльності ОУН, про політичні вбивства кремлівського керівництва, зокрема у 1962 році в Нью-Йорку у видавництві «Пролог» вийшла його брошура «Процес проти Б. Сташинського».

У різні періоди, як свідчать розсекречені документи, він, попри те, що публічно демонстрував свою політичну позицію й критикував інші течії в ОУН, програмні положення та погляди деяких очільників, у приватному спілкуванні з тими ж діячами міг бути стриманішим і толерантнішим. Так, у одній із довідок кдб так згадується про його зустріч зі Степаном Бандерою в січні 1959 року: «8-го січня о 17–18 годині в українській католицькій церкві в Мюнхені відбулося вінчання бандерівського діяча Григорія Комаринського. Був Степан Бандера у новому сірому елегантному пальті і чорній шапці. Увесь час йому прислуговував Бенцаль. Кашуби і Зброжека не було. До Бандери підходив Володимир Стахів і бажав йому веселих свят» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11861. Т. 3. – Арк. 130).

Ця довідка свідчить про те, що збирання відомостей про В. Стахіва відбувалося за різними напрямами. Органи кдб відшукували щонайменшу нагоду якось вплинути на нього або підступитися якнайближче. З цією метою вивчали і близьких родичів. Але це так само не дало їм очікуваних результатів. З’ясували, що родина Стахівих увесь час жила ідеєю відновлення української державності, і всі шестеро дітей слідом за батьками присвятили себе боротьбі за свободу України.

Батьки жили у Перемишлі. Про молодшого брата Євгена мали інформацію, що він так само навчався у Берліні, напередодні німецько-радянської війни разом з Володимиром працював там в «Українській пресовій службі». Про його членство на початку війни у Південній похідній групі ОУН і керівництво у 1942–1943 роках українським націоналістичним підпіллям на Донбасі у матеріалах справи відомостей немає. Про подальшу діяльність зазначається, що до 1949 року перебував у Німеччині, потім емігрував до США, входив там до керівного складу Закордонного представництва УГВР, був активним членом «двійкарів» – демократичного крила ОУН. У 1959 році як представник ЗП УГВР приїздив до Відня на VII Всесвітній фестиваль молоді і студентів, після чого навідав батька у Перемишлі.

Про третього брата Ігоря (у справі фігурує як Мирослав) повідомляється, що він нібито емігрував до Аргентини. Сестра Марія під час війни була заарештована гестапо й утримувалася в концтаборі Освенціум. Після війни разом із іншою сестрою – Іриною жила в Західній Німеччині. До 1947 року сестри були зв’язковими Закордонних частин ОУН, неодноразово переходили кордон із посланнями до Крайового проводу ОУН-бандерівців у Польщі. Про сестру Ольгу згадується, що вона нібито у 1944 році разом із чоловіком за завданням ОУН пішла в Україну і там загинула за нез’ясованих обставин.

Відтак використати якось близьких родичів для розробки В. Стахіва органам кдб не вдалося. Не мала очікуваного ефекту і стаття про нього в газеті «За возвращение на родину», в якій його змальовували як прислужника імперіалізму, агента американської, англійської та німецької розвідок і українського буржуазного націоналіста. Зрештою, після всіх спроб скомпрометувати дійшли висновку, що для цього немає ані необхідного фактажу, ані надійної агентури в його оточенні. До того ж він і сам не надто переймався усілякими нападами з боку політичних опонентів по національно-визвольній боротьбі. Тож оперативну розробку В. Стахіва невдовзі припинили і всі матеріали здали до архіву.

Тим часом Володимир Стахів ще упродовж майже десяти років не припиняв політичну і публіцистичну діяльність. Помер В. Стахів 1971 року в Мюнхені.