Вийти на слід Романа Шухевича. Невдала спроба мгб

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено документи про маловідому операцію мгб ссср, пов’язану з намаганням встановити у 1948–1949-х роках місце перебування Головного Командира УПА Романа Шухевича. Для того, щоб досягти цієї мети, чекісти залучили органи держбезпеки Польської Народної Республіки, провели низку арештів на території Польщі та усср і вдалися до звичної практики – наполегливого схиляння до співпраці кур’єрів, яких Провід ОУН послав в Україну зі спеціальним завданням до очільника повстанців. 

Емісар Степана Бандери

Загалом планів і операцій мгб із розшуку Р. Шухевича було багато. Але всі вони не мали успіху. І лише 5 березня 1950 року чекісти змогли вистежити його у селі Білогорща поблизу Львова. Це стало наслідком здійснення широкомасштабної чекістсько-військової операції. Того разу йому не вдалося вирватися з оточення. Довелося прийняти останній нерівний бій, у якому Головнокомандувач УПА загинув. Водночас працівники мгб за певних обставин могли б встановити його місце переховування ще роком-півтора раніше. Але не все пішло так, як вони задумали.

Ті події ведуть свій відлік із кінця 1947 року. Тоді Степан Бандера послав із Мюнхена на зустріч з Р. Шухевичем свого емісара Василя Дишканта. Але до України той не дістався. Його затримали органи держбезпеки Польської Народної Республіки, які в той період уже активно співпрацювали з совєтськими спецслужбами у межах існування соцтабору.  Під час допитів працівники мгб ссср, яким за домовленістю з польською стороною передали В. Дишканта,  змусили його зізнатися, куди і з яким завданням він ішов. Але завербувати його і змусити взяти участь в операції з розшуку Р. Шухевича не вдалося. Відтак його вже на території ссср піддали арешту, новим допитам і зрештою засудили до 25 років ув’язнення. Така загальновідома інформація про цю подію. Водночас розсекречені матеріали з архіву СЗРУ дають змогу дізнатися про подробиці цієї історії, яка розтягнулася на майже два роки.

Як свідчать документи, Дишкант Василь Мартинович, псевдо «Деркач», 1911 року народження, уродженець міста Сокаль Львівської області, у грудні 1947 року за завданням Центрального Проводу ОУН (б) нелегально, за підробленими документами, пробрався на територію Польщі. У подальшому мав перейти польсько-український кордон, розшукати Р. Шухевича та передати йому вказівки про нову тактику, зокрема необхідність зведення до мінімуму бойових виступів УПА та збереження сил для подальшої боротьби. Натомість мав одержати інформацію про діяльність підпілля в Україні й повернутися назад.

На території Польщі В. Дишкант мав встановити зв'язок з керівниками Проводу ОУН Закерзонського краю «Стягом», «Орестом» або «Дальничем», які б допомогли йому нелегально перейти кордон і знайти Головнокомандувача УПА. Але через загибель «Стяга» та інші обставини це зробити не вдалося. Тож він змушений був шукати інші шляхи і, головне, відданих українській справі осіб, яким зміг би сповна довіритися. Відтак сконтактувався з українцем Петришиним Богданом Теодоровичем. Той щойно звільнився з польської армії, де служив у чині капітана, і збирався за демобілізацією повертатися в Україну.

Згідно з розробленим планом, Б. Петришин мав знайти в Україні дружину В. Дишканта і передати їй усі необхідні матеріали. Та мала доставити пакет референту Сокальського окружного Проводу ОУН Павлу Мигалю (псевдо «Павур»), одруженому з її рідною сестрою. А вже на «Павура» покладалася місія зустрітися з Р. Шухевичем. Ці питання докладно обговорювали під час зустрічей. І саме на цьому етапі обох одночасно заарештували.

«Проти українського народу не працюватиму»

Про те, як на території Польщі розкрили цю мережу ОУН, в архівних документах не розповідається. Фігурують лише витяги з протоколів допиту В. Дишканта, Б. Петришина та інших діячів і плани мгб, спрямовані на те, щоб витиснути максим із тієї ситуації і спробувати за допомогою заарештованих осіб вийти на слід Р. Шухевича.

Оскільки емісар Степана Бандери відмовився від співпраці, взялися за Б. Петришина. Дізналися, що він іще напередодні Другої світової війни, у 1939 році, був заарештований польськими контррозвідувальними органами разом із іншими діячами ОУН за проведення підпільної діяльності. Одразу встановили і його близьких родичів у містечку Рогатин тодішньої Станіславської області. Там жили дружина, син, мама і брат, які очікували на його повернення з Польщі додому. Про те, що вони з нетерпінням чекають на зустріч, розповів Б. Петришину працівник мгб, який під певною легендою побував у Рогатині і передав привіт від Богдана, нібито від свого доброго знайомого. Чекісти самі придумали таку комбінацію.

Коли працівник мгб розповів про ту свою зустріч заарештованому, той дуже нервувався і хвилювався. На такий ефект і розраховували. Як свідчать архівні документи, після цього йому повідомили, що найближчим часом він зможе розраховувати на побачення, а у подальшому – на спільне щасливе мешкання зі своєю родиною. Але спершу має прийняти пропозицію про співпрацю, яку перед цим відхилив, і погодитися виконати певні завдання.

Чекісти знали, що Б. Петришин дуже уболівав за долю своєї родини і прагнув якнайшвидше повернутися додому. Саме це й використовували в оперативній грі. Тривале мовчання, яке запанувало після звістки про сім’ю, розцінили як вагання. Відтак не наполягали на швидкій відповіді. Сказали, щоб той усе добре обміркував, і відвели в камеру.

«Після повернення до камери, – зазначається в одній із довідок, – він довго розмірковував над цією пропозицією, зважував усі обставини, пов’язані з його долею і долею його рідних у випадку його засудження чи звільнення, і дійшов до остаточного рішення, що попри будь-які репресивні заходи, які можуть бути застосовані нами стосовно нього особисто і його рідних у випадку його відмови від співробітництва, він не має наміру зв’язувати свою долю з органами мгб, оскільки його «совість не дозволяє йому бути провокатором і зраджувати своїх» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8162. – Арк. 117).

Цю фразу, зацитовану в довідці, він вочевидь сказав під час чергової бесіди. Відтак чекісти вдруге отримали відмову Б. Петришина від співробітництва, але своїх намірів не полишили. За справу особисто взявся начальник 1 управління мгб усср Микола Погрібний. Він іще раз, у «яскравих фарбах» змалював заарештованому картину, яка очікує його особисто й родину в разі негативної відповіді. А потім знову порушив питання про співпрацю. На це Б. Петришин, як свідчать документи, відповів: «Проти українського народу я не працюватиму». Після цього взагалі перестав відповідати на будь-які запитання.

З урахуванням цього чекісти вирішили остаточно відмовитися від спроб вербування Б. Петришина і передали його до Слідчої частини мгб усср «для ретельнішого розслідування злочинної діяльності як активного учасника ОУН бандерівської орієнтації». Про те, як здійснювалося те слідство, в архівних фондах розвідки матеріалів не виявлено. Натомість простежується ланцюг подальших пошуків місця переховування Р. Шухевича.

Чекісти вхопилися за інформацію про те, що Б. Петришин мав передати всі необхідні матеріали дружині В. Дишканта Марії. Тож всі зусилля зосередили на її розшуку. Знали лише про те, що вона жила десь поблизу Львова і періодично навідувалася у місті до знайомого греко-католицького священника Степана Нечая. У нього цікавилася, чи не мав він для неї якихось вістей від чоловіка з-за кордону.

Зі священником чекісти не стали встановлювати оперативний контакт. З’ясували, що в управлінні мгб по Львівській області на нього велася справа як на активного українського націоналіста, який виступав з антисовєтськими проповідями перед вірянами, а після заборони греко-католицької церкви здійснював нелегальні богослужіння у себе вдома. Крім цього, його сини були в УПА. Тож він був особою, якій не могли довіряти. Відтак вирішили здійснити оперативну комбінацію.

Про це йдеться у «Плані агентурно-оперативних заходів із розшуку Шухевича Романа і Сидора Василя», затвердженому заступником міністра держбезпеки усср Віктором Дроздовим від 23 березня 1949 року. Спланували направити до священника Нечая під виглядом кур’єра від В. Дишканта «кмітливу і таку, що добре знає територію Польщі», агентесу обласного управління мгб. Їй мали дати з собою світлину В. Дишканта з написом на звороті «Для Марії і Юрка від Василя», а також пакунок із жіночими туфлями, панчохами і тканиною на сукню – тобто подарунком, який мав, згідно з попереднім задумом, передати Б. Петришин.

У спілкуванні зі священником агентеса мала наполягати на особистій зустрічі з дружиною В. Дишканта, під час якої нібито планувала передати подарунки, пакет із листом та іншими вказівками «з того боку».

«Після зустрічі, – зазначалося у плані, – Дишкант Марію таємно заарештувати і доправити до умгб по Львівській області, де спочатку звинуватити в спекуляції промтоварами та валютою, а після того, як вона назве своє справжнє прізвище, ім’я та по-батькові, перейти до питання про її практичну оунівську діяльність і націоналістичну діяльність її чоловіка. Після зізнання про участь в оунівському русі Дишкант Марію завербувати як агента для використання в наших інтересах за справою Шухевича, Сидора і Мигаля» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8162. – Арк. 132).  

Про те, чи був здійснений саме такий задум, в архівних документах не йдеться. Натомість повідомляється, що у травні 1949 року Марію Дишкант разом із сестрою вистежили у Львові і затримали. Від них намагалися отримати зізнання про участь в оунівському підпіллі і згоду на подальшу співпрацю у розшуку Р. Шухевича. Але вони, як зазначається, не зробили жодних зізнань. Відтак були піддані арешту.

Подальша оперативна розробка засвідчила, що у підпіллі якось дізналися про арешт Василя Дишканта і Богдана Петришина. Тому всі подальші заходи, які намічали проводити нібито від їхнього імені, вже не мали сенсу. Так безрезультатно завершилася одна з операцій зі встановлення місцеперебування Головного Командира УПА Романа Шухевича. Вона показала, що в тій ситуації ані вмовляння й обіцянки, ані погрози й арешти, ані численні комбінації й хитрощі не дали змогу чекістам схилити діячів українського підпілля до співпраці і зради. Постать Р. Шухевича для багатьох підпільників пов’язувалася з продовженням боротьби, з силою, яка здатна у тій непростій ситуації підтримувати віру в краще майбутнє для українців.

«Цих усіх людей, які влилися до УПА, – зазначається в газетній публікації до річниці загибелі Р. Шухевича, що збереглася серед архівних документів, – опанувало єдине бажання: прогнати окупантів. Через те вони знали лише одно гасло – боротися конечно, жити неконечно. Це гасло зумовлювало їнюх моральну поставу, яка так далеко перевищувала бойового духа в нацистській і большевицькій арміях! Так то джерелом завзяття, відваги і віддання українського народу став він сам. З себе самого зачерпнув він силу до свого рішення боротися і сам окрилював себе в боротьбі. Як великий запал огорнув народ, цьому дав вислів Чупринка, як командир УПА, командир, який мусів знати, якими моральними силами він керує: «В майбутнє я дивлюся з оптимізмом. Я вірю насамперед у силу і завзяття українських народніх мас, у їх високий патріотизм. Я вірю також у мужність українських повстанців і революціонерів, у їх підпільно-конспіративну та бойову майстерність» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10490. – Т. 2. – Арк. 176).