Як нквд ссср «загубив» Володимира Симиренка

29 грудня виповнюється 132 роки від дня народження Володимира Симиренка – видатного українського садівника і вченого-селекціонера, який став  жертвою сталінського терору. Його звинуватили у шкідництві і антисовєтській діяльності. Про його три арешти і два смертні вироки написано низку статей і книг за матеріалами слідчих справ. Водночас знайдена в архівних фондах розвідки добірка документів іноземного відділу нквд усср проливає світло на досі невідому історію про те, як на початку 1930-х років московські і київські чекісти «загубили» в’язня і упродовж року й двох місяців шукали його по всій країні.

«Вжити термінових заходів для встановлення Симиренка»

17 вересня 1934 року з москви до Києва надійшов звичайний, як для оперативної практики, запит на встановлення місцезнаходження особи. Особливість полягала лише в тому, що лист був підписаний заступником начальника іноземного відділу головного управління держбезпеки нквд ссср Абрамом Слуцьким. А це означало, що розвідка за кордоном вийшла на певний об’єкт зацікавленості і почала збирати відомості про його рідних і знайомих, через яких можна було б продовжувати оперативну розробку. Про всі подробиці справи не йшлося. Лише зазначалося таке:

«За наявними у нас відомостями, під Києвом живе колишн. поміщик (відомий фахівець з фрукт. сад.) Симиренко. У Празі Симиренко має сина-емігранта, активного галіполійця.

Прохання вжити термінових заходів для встановлення Симиренка. В позитивному випадку надішліть нам його докладну характеристику і повідомте, чи підтримує він із сином письмовий зв'язок і характер цього зв’язку.

Відповідь просимо не затримувати» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 83).

Наявні в архівних фондах розвідки документи свідчать про те, що в іноземному відділі нквд усср на той час не було жодних відомостей про Володимира Левковича Симиренка. А йшлося саме про нього – сина відомого українського вченого-помолога, селекціонера-плодовода Левка Симиренка, онука українського промисловця-цукрозаводчика і садівника Платона Симиренка та правнука одного з перших в Україні підприємців-цукрозаводчиків Федора Симиренка.

На початку грудня 1934 року з москви надійшов лист із проханням повідомити результати розгляду запиту. У відповіді зазначалося, що В. Симиренко відбуває покарання в одному з виправно-трудових таборів нквд. У додатку надсилали відповідну довідку і витяг з протоколу судової трійки при колегії гпу усср. У довідці зазначалося таке:

«Семиренко (написано з помилкою – прим.) Володимир Львович, 1881 р. народження, уродженець села Млієве Петровського району, українець, проходив за слідсправою № 3262 Київського облвідділу за 54–2 і 54–7 ст. ст. КК усср (шкідництво в сільському господарстві) і постановою судтрійки колишн. гпу усср від 9–11/IV–33 р. засуджений до ВМСЗ – розстрілу із заміною ув’язненням у виправтрудтабір терміном на 10 років, рахуючи термін з 9/І–33 р.

16/ІХ–33 р. № 220614 нами запропоновано Київському облвідділу відправити Семиренка під посиленим спецконвоєм до м. Кем, СЛАГ огпу, нині Білбалткомбінат нквд – ст. Мєдвєж’я Гора» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 84).

На початку лютого 1935 року з москви надійшов черговий лист. У ньому зазначали, що навели відповідні довідки в головному управління нквд ссср, яке опікувалося таборами, й отримали негативну відповідь: «Симиренко в таборах нквд не утримувався і не утримується». Відтак ще раз просили все ретельно перевірити і надати відомості про нього, а надто про його сина.

Після цього керівництво іноземного відділу нквд усср висловило претензію обліково-довідковому відділу, мовляв, повідомляєте одне, а в обліках у москві про це нічого немає. Пошуки тривали все літо і осінь. І лише в довідці, датованій 29 жовтня 1935 року, зазначалося, що В. Симиренка знайшли у Херсонській виправно-трудовій колонії нквд. Там він був увесь цей час.  А до цього майже одинадцять місяців перебував у камері смертників у Лук’янівській в’язниці.

Про обставини заміни заслання з далекого карельського міста кем на колонію під Херсоном в архівних матеріалах відомостей немає. Лише з відкритих джерел відомо, що в тій колонії було велике садово-городнє господарство, продукція якого постачалася працівникам нквд. Тож чекісти напевне вирішили використати величезний агрономічний досвід та знання В. Симиренка з вирощування для власних потреб якісної і смачної сільськогосподарської продукції. Його призначили керівником однієї з в’язничних виробничо-городніх дільниць.

«За кордоном маю лише двоюрідного брата»

Як свідчать архівні документи, 26 грудня 1935 року В. Симиренка доставили в Херсонський міськвідділ нквд і почали допитуватися про сина за кордоном. Але вийшов конфуз. Засуджений стверджував, що це якась хибна інформація. Водночас чекісти мали перед собою циркуляр з москви, де було чітко зазначено: «Має сина-емігранта». Відтак після тривалих розпитувань і погроз, щоб у всьому щиро зізнався, В. Симиренка змусили дати письмові свідчення про свою сім’ю.

«На поставлене вами запитання, – зазначав він у поясненні, – стосовно того, чи є в мене дорослий син за кордоном, відповідаю наступне. У мене є двоє маленьких дітей – хлопчик, 4,5 роки, і дівчинка, 9,5 роки, мешкають із сім’єю в межах усср. Крім цього, дітей у мене немає, а відтак і немає сина за кордоном. Водночас повідомляю, що за кордоном, у Чехії (там він, зокрема, був у 1932 р.) перебуває мій двоюрідний брат – Симиренко Василь Олексійович. До революції він був студентом Київського політехнікуму, потім прапорщиком царської армії. У 1919 р. був мобілізований білими і з ними пішов за кордон… Що робить і як живе – не маю відомостей, оскільки не підтримую з ним зв'язок з моменту його вступу до білої армії» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 84).

Після цього та подальшого обміну листами в нквд усср зрозуміли, що предметом зацікавлення москви був саме двоюрідний брат В. Симиренка Василь. Його розробляла празька резидентура розвідки як особу, яка «близько стояла біля генерала Хоржевського». Відтак у подальшому в іноземному відділі всю увагу переключили на брата і його родинні зв’язки. Водночас до справи-формуляра лягали документи, які певним чином стосувалися і самого Володимира.

Зокрема, у листі з райвідділка нквд району імені Г. І. Петровського Черкаської області до іноземного відділу нквд усср коротко подаються відомості, зібрані про В. Симиренка. Зазначається, що його батько Симиренко Лев Платонович приблизно в 1887 році організував у селі Млієве Київської губернії  (нині – Городищенський район Черкаської  області) на 100 десятинах землі власний садово-городній розсадник і що «в 1920 році був убитий бандою Голого у своєму маєтку з метою пограбування».

Такою була версія чекістів. Натомість інші джерела говорять про те, що це вбивство організували самі чекісти, і що то не було схоже на пограбування, бо до помешкання навіть не увійшли і нічого не взяли. Левко Симиренко у той період не займався політичною діяльністю. Лише в російській імперії він примкнув до народовольців, за що потрапив до Лук’янівської тюрми Києва, а звідти – на багаторічне заслання до красноярська. Після повернення з сибіру на батьківщину він продовжив розвивати у Млієві колекційний сад і помологічний розсадник, який став одним із найкращих у Європі. Водночас для совєтської влади з її принципами диктатури пролетаріату він був чужорідним елементом.

Так само і його син Володимир увійшов у немилість до влади, яка в особі всіх міцних господарників і новаторів шукала ворогів совєтського ладу і прихильників капіталістичних методів. 

У листі нквд ідеться про те, що він став спадкоємцем батькового плодового розсадника, а невдовзі – директором усього виробництва і наукових закладів, створених на його базі. І завершується документ у стилі тогочасної більшовицької риторики: «Працюючи у Садстанції, Симиренко В. Л. проводив шкідницьку роботу, як от: вирощування і поширення фруктових дерев, що не плодоносять, водночас зміцнюючи матеріальну потужність Садстанції як своєї власності в очікуванні реставрації капіталізму» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 129).

Відтак, як зазначається, він був засуджений на 10 років. Подається і перелік справ, за якими він проходив, зокрема, за оперативними розробками «Дозріле», «Пекарі» та «Авось». Усі стосувалися шкідництва у сільському господарстві і датувалися 1932 роком. Тобто в той період, коли сталінський режим спричинив масовий голод на українських землях, а на додачу ще й організував репресії стосовно агрономів, ветеринарів, інженерів, учених, дослідників та практиків аграрного сектору. За такими справами у той період проходили тисячі осіб.

«курський вокзал». Кінцева

Про обставини арешту Володимира Симиренка і подробиці розслідування кримінальної справи в документах із архівних фондів розвідки не йдеться, оскільки в них більше уваги приділено двоюрідному брату і його оперативній розробці за кордоном. Водночас із інших джерел відомо, що невдовзі після трагічної смерті батька Володимир Левкович був призначений керівником націоналізованого батьківського розсадника. Він побачив порослі бур’янами сади, у міжряддях яких селяни випасали худобу.

Довелося докласти чимало зусиль, щоб привести все до ладу. Вже за рік на базі цього господарства було засновано Мліївську садово-городню дослідну станцію та Центральний державний розсадник України. В. Симиренко упродовж 1921–1930 років працював директором цих установ. Крім цього, у 1930 році він організував Всесоюзний науково-дослідний інститут плодового та ягідного господарства у Китаєві, передмісті Києва  (нині – Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України).

Під керівництвом професора В. Симиренка Мліївська дослідна станція стала головним садівничим науково-методичним центром совєтського союзу. Їй підпорядковувалася мережа дослідних садівничих установ не лише в усср, але й у російській федерації та республіках Закавказзя. Він підготував фундаментальний проєкт реконструкції садівничої науки з урахуванням природно-історичних особливостей кожного регіону та рівня розвитку садівничої галузі в кожній союзній республіці. У своїх працях учений підкреслював, що садівництво треба розвивати передусім на основі місцевих сортів, у другу чергу – на акліматизації привізних, а далі вже на розведенні нових різновидів.

Але на заваді цим науково обґрунтованим і перевіреним на практиці планам стало кремлівське керівництво, яке не підтримало В. Симиренка, а стало на бік івана мічуріна з тамбовського містечка козлов. Той мав невеликий розсадник і багато псевдонаукових ідей. Як наприклад, пропонував негативний вплив сибірського клімату на європейську територію росії вирішити створенням грандіозної лісосмуги між Уральським хребтом і Каспійським морем, висував ідею насадження в середньоазіатській пустелі зеленого килиму з посухостійких рослин і розведення їстівних кактусів. Він з ентузіастом вітав усі кремлівські ініціативи, гаряче схвалював ідеологічні рішення партійних з'їздів та урядових постанов, мав запрошення на всілякі форуми й зібрання. Натомість отримував щедре державне фінансування й нагороди.

 У тій ситуації Володимир Симиренко виявив сміливість і публічно піддав науково обґрунтованій критиці ці та інші сумнівні ідеї івана мічуріна та його методи в селекції сільськогосподарських культур. Натомість на нього посипалися доноси щодо протидії лінії та рішенням партії, невизнання мічурінських методів у селекції рослин, звинувачення у відвертому шкідництві. А ідея створення Всесоюзного інституту плодових і ягідних культур у Києві розглядалася як прояв українського сепаратизму та буржуазного націоналізму.

Антисимиренківська та антиукраїнська кампанія продовжилася тим, що в москві прийняли рішення про скасування Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур і переведення його до козлова разом з науковим персоналом та інвентарем. Професора В. Симиренка заарештували на Різдвяні свята 1933 року. Чекісти цілу ніч проводили обшук у помешканні, а на завершення спалили у каміні весь родинний архів і багато рукописів та наукових праць.

Після цього – одинадцять місяців перебування у камері смертників у Лук'янівській в'язниці, суд, смертний вирок і його заміна на 10 років виправно-трудової колонії. Вийти на волю В. Симиренко мав у 1943 році. Наприкінці 1937 року розглянули його клопотання про звільнення від подальшого відбування покарання. Вочевидь зважили усю абсурдність звинувачень і на день народження звільнили з колонії з формулюванням «за чесну працю і високі показники діяльності».

У пошуках справедливості і підтримки друзів та однодумців він одразу поїхав із Херсона до москви. Але у москві на курському вокзалі його заарештували і відвезли на луб’янку. Знову допити й приниження, які тривали 10 місяців. Закінчилося це тим, що його передали у розпорядження тресту «госплодорассаднік» (м. обоянь, курской обл.) й призначили на посаду агронома з розсадництва обоянского рассаднічєского совхоза.

30 березня 1938 року В. Симиренка заарештували знову. Упродовж шести місяців тривало нове слідство. Вченого звинуватили в організації контрреволюційної групи, яка ставила за мету повалення совєтської влади і займалася шкідництвом та диверсіями на користь іноземних держав. 2 вересня 1938 року його засудили до розстрілу. Вирок виконали в ніч з 17 на 18 вересня в урочищі солянка під курском. Але то був не просто суд, а процес і над відомим українським вченим, і над значною кількістю його однодумців – агрономів, садівників, науковців із найрізноманітніших установ і населених пунктів.

Крім цього, кремлівська влада намагалася не лише знищити самого В. Симиренка, а й стерти всю пам'ять про нього. З бібліотек і книгарень вилучили й спалили його книги та наукові журнали зі статтями. Також знищили і заборонили наукові твори його батька, довели до занепаду Мліївську дослідну станцію, зруйнували родинну симиренківську Свято-Троїцьку церкву, репресували родичів, які не встигли врятуватися втечею за кордон.

Реабілітували Володимира Симиренка у 1957 році. Як не старалася совєтська влада, не вдалося відправити у небуття назву славетного симиренківського сорту яблуні «Ренет Симиренка». Після розстрілу вченого його перейменували на «Зеленка Вуда». Саме Володимир Левкович Симиренко фактично дав путівку в життя цьому сорту, зразок якого виріс у саду діда Платона Федоровича, а ретельно дослідив і описав його батько – корифей садівничої науки Левко Платонович. Вшанування пам’яті родини Симиренків триває донині.