Як НКВС хотів завербувати начальника розвідки УНР в екзилі

Розсекречені документи із архіву розвідки іноді несподіваним чином проливають світло на досі нез’ясовані сторінки в біографії визначних діячів української еміграції – життєві проблеми, поневіряння за кордоном, турботи про рідних і близьких. На родинних почуттях часто намагалися зіграти представники ДПУ–НКВС, щоб змусити певну особу відмовитися від активної діяльності, змінити свою позицію чи погодитись на співпрацю. Такі заходи розробляли, зокрема, стосовно керівника розвідки УНР у екзилі генерал-хорунжого Всеволода Змієнка.

Як для військового, кар’єра Всеволода Юхимовича Змієнка складалася доволі успішно. Він народився в Одесі 16 жовтня 1886 року. У 1907 році закінчив юнкерське училище. Спершу служив у Очакові, потім – в 11-му піхотному полку в Житомирі. У 1913 році закінчив Миколаївську академію Генерального штабу в Петербурзі. Після цього служив у 59-му піхотному Люблінському полку в Одесі для здобуття ротного командного цензу. У складі цього ж полку вирушив на фронт. Воював хоробро, мав бойові нагороди і стрімке просування по службі.

Влітку 1917 року обіймав посаду начальника штабу 83-ї піхотної дивізії у російській імператорській армії. А потім усе змінилося. В Одесі 33-річний офіцер поринув у атмосферу української революції. У той час, коли в Петрограді штурмували Зимовий палац, Всеволод разом з іншими українськими військовиками формував Одеську гайдамацьку дивізію військ Центральної Ради. Невдовзі він очолив штаб цієї дивізії. У 1918 році став військовим комісаром Одеси й округи, після цього – головою військового відділу Головної Комісії Херсонщини, Таврії і Катеринославщини.

Під час наступу на Одесу Добровольчої армії Антона Денікіна Змієнко особисто керував бойовими діями гайдамаків на вулицях Одеси. У подальшому він незмінно посідав відповідальні військові посади: був начальником штабу 3-го Херсонського корпусу, виконувачем обов’язків командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, командувачем східного фронту у складі Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, головою комісії з ліквідації справ Східного фронту, начальником штабу 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР.

У складі цієї дивізії він під тиском більшовицьких військ невдовзі відійшов до румунського кордону, потім – до Румунії, а звідти через контрольовані польськими військами землі – до Волині. Там дивізію перейменували на 1-шу дивізію Корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця, а згодом на її основі з інтернованих польською владою вояків Дієвої армії УНР Всеволод Змієнко разом зі своїм давнім другом Марком Безручком сформували 6-ту Січову стрілецьку дивізію.

Невдовзі дивізія під Замостям зіграла вирішальну роль у стримуванні наступу червоної кінноти на Варшаву. За успішне проведення цієї бойової операції і Безручко, і Змієнко були підвищені у званні до генерал-хорунжих Армії УНР. Та це лише ненадовго підсолодило загальну гіркоту поразок українського війська, яке згодом під натиском червоних змушене було перейти Збруч, за яким уже була польська земля. А там усіх було інтерновано.

Із грудня 1920 року разом з іншими вояками Армії УНР В. Змієнко перебував у таборах інтернованих. Спочатку – в Александрові, потім – у Щипйорно. А вся його рідня залишилася в Одесі. Від дружини і дітей він не мав жодних звісток, і вони не знали, де його шукати.

Невдовзі В. Змієнко отримав листа від одного з однополчан із Одеси. Товариш писав, що від тифу померли мати В. Змієнка, дружина і майже всі родичі. Залишилося троє дітей – донька Галина і сини Олег та Всеволод. Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра дружини – Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої Олександр Рябінін-Скляревський упродовж 1918–1920 років служив на різних посадах в українській армії у званні генерал-хорунжого. Свого часу він і Всеволод Змієнко одружилися з доньками генерала Дмитра Скляревського, командира дислокованого в Одесі піхотного полку, й таким чином породичались.

У 1921 році родичі і знайомі знайшли можливість переправити двох дітей – Всеволода та Галину до батька в Польщу. Спершу, з огляду на те, що В. Змієнко весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, за дітьми наглядала Клавдія Олексіївна Безручко – дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка.

Донька Галина невдовзі здобула освіту в навчальних закладах Перемишля, Варшави, Берліна та Відня. У 1948 році вона переїхала до Канади, де набула авторитету як громадська діячка, очолювала Союз українок Канади та прихильників Державного центру УНР. У 1992 році Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин як секретар Президії Української Національної Ради брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного центру УНР в екзилі Президентові України Леонідові Кравчуку. В україномовних та англомовних виданнях вона опублікувала значну кількість публіцистичних та історичних праць. Частина з них видана і в Україні окремою книжкою, що містить також особисті спогади про життя самої Галини та її близьких.

Про сина Всеволода у відкритих джерелах згадується, що він навчався у Варшаві. В роки Другої світової проживав у різних країнах Європи. Зрештою, у 1945 році нібито загинув. А доля іншого сина, Олега, була невідомою. З цього приводу дослідники писали таке: «Що сталося з Олегом, який залишився в Україні, встановити не вдалося навіть СБУ, оскільки жодних подробиць від спецслужби Галина так і не отримала».

Відповідь на це запитання нині дають розсекречені документи з Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України. Водночас вони проливають світло не лише на долю сина Змієнка, але й свідчать про те, як органи НКВС СРСР цинічно і безжально намагалися використати близькі родинні стосунки у справі протидії своїм ідеологічним супротивникам, при цьому руйнуючи інші долі.

В еміграції генерал-хорунжий Всеволод Змієнко упродовж 1928–1936 років у Військовому міністерстві уряду УНР очолював секцію розвідки та контррозвідки. Особливо важливого значення надавалося роботі розвідки. Перед нею стояло завдання збирати інформацію про становище в Україні з метою підготовки умов для повалення радянської влади і відновлення незалежності й державного суверенітету республіки шляхом активізації партизансько-повстанського руху на території УСРР та інших заходів.

Коли уенерівську розвідку очолив В. Змієнко, ця робота суттєво активізувалася, що неабияк непокоїло радянські спецслужби. Про нього почали збирати інформацію і гадати, як можна йому протидіяти. Відповідно, завели оперативну справу, до якої долучали всі отримані від агентури та інших джерел відомості.

В одному з документів зазначається: «Зі Змієнком, за багатьма відомостями, можна було б і поспілкуватися. Він доволі врівноважений і не належить до крайнього петлюрівського крила. Змієнко не засліплений зоологічним шовінізмом і здатен підходити до оцінки петлюрівської діяльності об’єктивно, навіть критично. Поляків він не любить. Побачення з ним могла би провести людина, яка знає його з минулої служби… Якби була для цього якась причина, наприклад, якби знайшовся його син або щось подібне, що могло б його спонукати виїхати на побачення…»(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6945. – Т. 1. – Арк.1).

За ідею використати у своїх цілях другого сина В. Змієнка, Олега, який залишився на радянській території, органи НКВС ухопилися одразу. То був перевірений спосіб впливу, який майже завжди призводив до потрібного результату. Заради того, щоб близьких людей залишили у спокої, а надто в живих, об’єктів оперативної зацікавленості змушували йти на що завгодно.

Пошуки Олега в Одесі, як свідчать архівні документи, дещо прояснили ситуацію. З’ясувалося, що у 1921 році його не змогли вивезти до Польщі разом із братом і сестрою, тому що не знайшли метричне свідоцтво. А без документів перевезти дитину через кордон було неможливо. Тож він опинився у сім’ї рідної тітки Марії Дмитрівни Рябініної-Скляревської.

Коли чекісти про це дізналися у 1931 році, вони одразу вирішили заарештувати її чоловіка – Олександра Рябініна-Скляревського і в процесі допитів отримати від нього всю необхідну інформацію про хлопця. Привід довго не шукали, адже той був колишнім царським офіцером, а отже неблагонадійним і таким, що може вороже ставитися до радянської влади. Докладне вивчення біографії О. Рябініна-Скляревського засвідчило, що він був полковником Генерального штабу російської імператорської армії, а після 1917 року – генерал-хорунжим армії УНР. Цього було достатньо для здійснення будь-яких процесуальних дій стосовно нього. Крім того, з’ясувалося, що у 1930 році він уже був заарештований у справі «Весна» щодо членів нібито військової контрреволюційної організації. Але тоді доказів проти нього не знайшли і звільнили з-під варти.

Під час виклику до Одеського окружного відділу ДПУ УСРР О. Рябінін-Скляревський розповів, що ще у 1924 році до них із Москви приїздила сестра його дружини – Валентина Скляревська-Вальчукевич, яка забрала Олега з собою. Той нібито навчався в Інституті трудового виховання, мав прізвище Скляревський – за дівочим прізвищем рідної матері. Про свого рідного батька, Всеволода Змієнка, нічого не знав. Йому навмисно нічого не розповідали про нього, щоб позбавити від зайвих проблем. Адже діяльність В. Змієнка у добу національно-визвольних змагань, як активного учасника протидії радянській владі, стала приводом для внесення його до переліку політичних злочинців, які розшукувалися органами ДПУ. А це загрожувало серйозними неприємностями усім родичам.

До Олега чекісти близько підступилися лише у 1934 році. На той час уже дізналися, що через розлучення тітки та інші проблеми в сім’ї він протягом певного часу вів у Москві спосіб життя безпритульного. Потім був затриманий міліцією за дрібну крадіжку, направлений у заклад для безпритульних неповнолітніх дітей, а звідти – до Інституту трудового виховання. За клопотанням із дитбудинку отримав місце в гуртожитку. У листах в Одесу до Марії Дмитрівни Рябініної-Скляревської, яку називав мамою, писав, що працював креслярем на автозаводі імені Сталіна, потім за скороченням штату був звільнений. Невдовзі влаштувався креслярем на завод «Калібр».

Проаналізувавши зібрані відомості, у травні 1935 року начальник Іноземного відділу УДБ НКВС УСРР Абрам Сапір дійшов такого висновку: «Вважаю за доцільне всебічно вивчити Олега Змієнка і за наявності у нього позитивних рис обговорити питання про його переселення в Україну, орієнтовно в Одесу, де він зможе мешкати у Рябініних. Перебування сина Змієнка в Україні дасть змогу нам за сприятливої ситуації здійснити деякі заходи і проти самого Змієнка» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6945.– Т. 1. – Арк. 43).

В іншому документі, адресованому керівництву Іноземного відділу ГУДБ НКВС СРСР, Абрам Сапір зазначав: «Нами намічені заходи із вербування Змієнка Всеволода або засилання нашого агента для встановлення зв’язку з ним і впровадження у розвідку УНР. Як у першому, так і в другому випадку комбінація розрахована на використання Скляревського Олега…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6945.– Т. 1. – Арк. 44).

Тим часом події стрімко розгорталися і набирали обертів. У 1936 році із-за кордону надійшло повідомлення, що нібито між начальником розвідки УНР генералом Всеволодом Змієнком і начальником розвідки ОУН полковником Романом Сушком досягнута домовленість про об'єднання діяльності обох розвідок, що насправді не відповідало дійсності. Але керівництво НКВС СРСР це неабияк занепокоїло, і воно дало вказівку прискорити розробку заходів із нейтралізації активності В. Змієнка.

У цій ситуації чекісти вирішили не витрачати більше часу на додаткове вивчення Олега, підготовку, виховання в потрібному руслі, доведення до нього інформації, що його батько є ворогом радянської влади, розроблення легенди із впровадження в поле зору поляків на території СРСР, а потім виведення на територію Польщі. Таким був початковий задум. Пішли іншим шляхом. Його заарештували за поширення на заводі нібито антирадянської літератури (насправді то були старі газети «Русское слово», які його сусід зберігав у сарайчику на подвір’ї будинку і використовував для розпалювання плитки).

Для подальшого розслідування справи Олега Скляревського направили до Одеси. Слідство тривало майже два роки. Одночасно заарештували й Олександра Рябініна, якого намагалися використати у збиранні відомостей про генерала Змієнка і його сина. Але жодної цінної інформації від нього не змогли отримати. Натомість, як свідчать архівні документи, у 1938 році його як німецького шпигуна засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Звісно ж, за надуманими звинуваченнями.

У тому ж році Олега Скляревського звільнили з-під варти «за відсутності доказів контрреволюційної і терористичної діяльності». Водночас із ним почали цілеспрямовано працювати для можливого виведення за кордон. При цьому розповіли, ким є його батько. Спонукали через близьких родичів отримати адресу рідного брата Всеволода, який на той час мешкав і навчався у Празі. Як один із варіантів, розглядали нібито його втечу до Польщі до рідних сестри і брата з метою подальшого впровадження у коло знайомих і колег батька з розвідувальної роботи.

Тим часом генерал Всеволод Змієнко 30 жовтня 1938 року помер. Відомостей про місце перебування його доньки й сина закордонна агентура НКВС здобути не змогла. Тому відмовилися і від задуму з виведення Олега за кордон. Понад те, боялися, що він залишиться у Польщі і розповість про все, до чого його намагалися підготувати.

Зрештою, у травні 1940 року подальше ведення справи припинили і залишили Олега Скляревського у спокої «як непридатного до закордонної роботи». Він звільнився з роботи і виїхав до Москви. Інформації про його подальшу долю в матеріалах архівної справи немає.

У цій драматичній історії задум чекістів із використання сина для проникнення в оточення батька за кордоном і створення умов для його вербування органами НКВС не спрацював. Але якою ціною все здійснювалося? Ціною арештів, допитів, багаторічного ув’язнення близьких і рідних людей, ламання людських доль…