Як співробітники кгб намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено матеріали, які проливають світло на те, як у 1950–1960-х роках органи мгб/кгб ссср намагалися схиляти до співпраці, відмови від антисовєтської діяльності та повернення до совєтського союза діячів культури, науки та літератури, які опинилися в еміграції, а в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об’єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

«Чому я не хочу вертати на «родіну»

У вересні 1946 року з москви, з Першого головного управління мгб ссср, до Києва надійшов пакет, вміст якого свідчив про те, що одразу доведеться заводити нову справу. Всередині була брошура з красномовною назвою «Чому я не хочу вертати на «родіну» авторства Івана Багряного, його світлина і вирізки з редагованої ним за кордоном газети «Українські вісті» з уривками повісті «Тигролови» та іншими статтями. У супровідному документі брошура називалася антисовєтською, а її автор – українським націоналістом, який перебуває в американській зоні окупації Німеччини. Просили повідомити, що відомо про І. Багряного і його родичів.

Аналіз змісту брошури, проведений в мгб усср, засвідчив, що її автор не просто стояв на антисовєтських позиціях, а був небезпечним ворогом совєтської влади. То був свого роду памфлет, який пояснював західній громадськості, що відбувалося під совєтською владою у міжвоєнні роки та чому багато громадян ссср не хотіли повертатися до «сталінського табору». Це і штучний голод, який забрав життя мільйонів українців, і антирелігійні кампанії, і знищення духовенства та української інтелігенції, яку «вимордувано в такий спосіб, що й Гітлер міг би позаздрити й навчитись».

«Я повернуся до своєї Вітчизни, – зазначалося у памфлеті, – з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли нквд піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».

Чекісти прискіпливо вивчали текст з олівцем у руках. Окремі фрази підкреслювали. Як наприклад: «Ось чому я ненавиджу більшовизм і не хочу повертати «на родіну». Або такий вислів: «Ось чому я не хочу повертатись під більшовизм й ніколи не дамся живим…» А ще робили помітки в тексті, де І. Багряний повідомляв певну інформацію про себе: про те, що йому 35 років, що «відсидів третину свого життя по совєтських тюрмах і концентраках ще до війни». Про те, як його 92-річного діда, однорукого каліку, чекісти у 1920 році замордували на його очах за те, що був заможним селянином і виступав проти «комуни», а дядька – за те, що був «солдатом національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність Українського Народу».

Інформація біографічного характеру з памфлету дала змогу швидко встановити особу автора і зібрати на нього всі необхідні відомості. Невдовзі до москви надіслали відповідь, у якій докладно інформували, хто ж так посмів публічно виступити проти політики ссср. А памфлет на той час уже набув нечуваного поширення. Його можна було купити в багатьох кіосках і книгарнях. Текст переклали англійською, німецькою, іспанською та нідерландською мовами.

У документі мгб усср повідомлялося, що Багряний-Лозов’ягін Іван Павлович, 1906 року народження, уродженець м. Охтирка Сумської області, за спеціальністю літератор, у період з 1926 по 1928 рік був студентом Київського художнього інституту. Написав і видав «націоналістичні за змістом, очевидно контрреволюційні» твори «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», «Батіг», «Аве Марія», «Скелька» та інші.

«16 квітня 1932 року, – йшлося далі, – за націоналістичну діяльність Багряний був заарештований і за рішенням Особливої наради при колегії огпу усср висланий за межі України терміном на 5 років… Після відбуття терміну висилки Багряний повернувся на проживання в м. Охтирку і працював художником у місцевому народному домі. В 1938 році він повторно був заарештований Охтирським ро нквд і звинувачувався як учасник української націоналістичної організації. В 1940 році справу було припинено за недостатністю доказів складу злочину, і Багряного з-під варти звільнили» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 1. –  Арк. 102–104).

Крім цього, у документі  зазначалося, що І. Багряний під час Другої світової війни працював у газеті «Голос Охтирщини», потім подався на Західну Україну, де встановив контакти з ОУН. Після завершення війни опинився в еміграції, спершу в Аугсбурзі, потім у Новому Ульмі, працював у пропагандистській референтурі Проводу ОУН, виступав за зміну усталених традицій цієї організації та надання новим членам ширших прав. Відтак 31 грудня 1946 року на підставі зібраних матеріалів на Багряного-Лозов’ягіна І. П. в мгб усср завели справу-формуляр із забарвленням «український націоналіст».

Незваний гість з України

Після заведення справи чекісти почали збирати інформацію про близьких родичів і знайомих І. Багряного, які жили на території усср, і про перебування його під слідством. Хотіли дізнатися, як він поводився під час арештів і на засланні, чи йшов на співпрацю зі слідством та інші подробиці, які могли б знадобитися в оперативній розробці. В автобіографічних творах, що виходили друком за кордоном і мали неабиякий успіх, ішлося про те, що головний герой не підписував жодних зізнань.

Натомість чекісти знайшли в архівах першу слідчу справу на І. Багряного і нібито власноруч написані ним зізнання. Зокрема, йшлося про визнання ним того, що упродовж тривалого часу він серед свого оточення в Києві й Харкові, а також серед знайомих військовослужбовців красной армії поширював контрреволюційні погляди. Ось витяг із його зізнання:

«В 1928 році я переїхав до Харкова і мав тоді такі переконання:

1. Я повинен працювати в першу чергу для укр. культури і твори мої мають бути національними не лише за формою, а й за змістом.

2. Національна політика проводиться неправильно… Російській культурі надається перевага і для неї створюються кращі умови, і за рахунок нашої російська культура домінує. Ми від неї залежні.

3. У своєму культурному розвитку нам необхідно орієнтуватися на Європу, а не на москву.

4. Для української культури створені дуже тісні межі… Я хотів писати, друкуватися і просувати свої погляди й настрої в маси. Моя місія в тому, щоб залишитися українським письменником до кінця, пробуджуючи своїми творами «національну свідомість»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 1. –  Арк. 54).

Але то було не зовсім те, що хотіли знайти. За змістом то був зухвалий виклик сталінській національній політиці. Шукали ж підтвердження якогось каяття, згоди на співпрацю, спокутування провини. Цього шляхом тортур і залякувань чекісти нерідко добивалися від заарештованих. Відтак розіслали запити до центрального апарату мгб ссср у москві, до Харкова, де його тримали у тюрмі, та за місцем відбуття адміністративного заслання. Із москви надійшла відповідь, що «Багряний-Лозов’ягін Іван Павлович за агентурним обліком агентурно-освідомчої мережі мгб ссср не проходить». Така сама відповідь була з відповідних органів і підрозділів мгб усср, з омска, новосібірска, хабаровска. Не змогли знайти і жодної агентурної справи на нього.  

Водночас це не стало на заваді здійснення оперативного задуму, який уже визрів у надрах мгб усср. Згідно із задумом, мали знайти родича або близького знайомого І. Багряного, щоб послати за кордон із відповідним завданням. А завдання полягало у схилянні до відмови від антисовєтської діяльності і до співпраці з органами мгб. Із собою йому планували дати листа від дружини І. Багряного, яка жила разом із сином та донькою в Охтирці, та їхню спільну світлину, щоб це спонукало до прийняття «правильного» рішення і подальшого створення умов до повернення в ссср. Крім цього, планували озброїти компрометувальними матеріалами на випадок відмови від запропонованого. Розробили і план «Б»…

На роль кур’єра обрали далекого родича й давнього знайомого І. Багряного за часів спільного проживання в Охтирці і перебування в лавах ОУН. Той щойно повернувся до ссср з Німеччини, куди був вивезений гітлерівцями на примусові роботи, а після завершення війни ще упродовж майже трьох років працював там у швацькій майстерні при одній із совєтських військових частин. Згідно з розробленою легендою, йому дали оперативне псевдо «Доля», спершу вивели до Берліна, а потім влаштували комірником на одному з німецьких заводів поблизу кордону із Західною Німеччиною. Там він упродовж дев’яти місяців жив і працював, після чого отримав завдання нелегально перейти кордон, дістатися міста Новий Ульм, розшукати там І. Багряного і провести з ним зустріч.

Така зустріч відбулася у жовтні 1952 року. На той час І. Багряний очолював засновану ним Українську революційно-демократичну партію (УРДП), редагував газету «Українські вісті» – як друкований орган партії. Крім цього, був головою виконавчого органу Української Національної Ради (УНРада) і заступником президента УНР в екзилі. В архівних документах УРДП проходила як одна з найактивніших антисовєтських організацій із доволі розгалуженою мережею. Про її політичне спрямування чекісти зазначали, що ця партія «спершу дотримувалася бандерівської ідеології, потім вступила у союз із мельниківцями, після чого долучилася до українських соціалістів і зрештою стала на чолі «демократичного блоку».

Попри такі хитання УРДП ставила за мету незалежність України, і це робило її об’єктом оперативних спрямувань мгб. А лідер партії, попри політичну активність, мав іще реноме талановитого літератора. Він уже надрукував за кордоном романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський» та інші твори, які показували злочинну сутність сталінського режиму і його репресивну систему. Такого активного діяча не могли залишити без уваги.

«Доля» мав усю необхідну інформацію про І. Багряного. Він з’явився до нього на квартиру ввечері. На запитання, як він тут опинився, зізнався, що його прислали з москви. Описання в архівних документах цієї та інших зустрічей дає змогу зрозуміти, як органи мгб за допомогою своїх методів схиляли певну особу на свій бік.

 «Доля» без довгого вступу одразу сказав І. Багряному, як йому й веліли, що в москві нібито пам’ятають про його співпрацю під час слідства з совєтськими органами, а відтак хочуть, щоб він і в нових умовах погодився на співробітництво. А після цього, мовляв, йому дадуть можливість повернутися на батьківщину. На це І. Багряний, як свідчать документи, рішуче заявив, що ні з ким він не співпрацював і що все це просто вигадали.

«Доля» радив не поспішати з висновками. Він говорив про те, що в москві знають про великий талант І. Багряного, і що він у ссср з його здібностями міг би стати лауреатом сталінської премії. Але спершу має повідомляти про діяльність своєї партії і загалом про плани й наміри діячів української еміграції, з якими він добре знайомий. «Це почесна робота, – зазначав він, керуючись наданими інструкціями, – бути представником совєтської влади в таборі її ворогів і своєчасно попереджати про задуми ворогів. Вони дозволяють тобі навіть поки що залишитися в тій ролі, в якій ти є нині, у тому ж дусі писати в газетах, виступами з такими самими доповідями і вести себе так само, як намічено вашими планами. Але про все це потрібно своєчасно повідомляти».

«На це я не піду, – відповів І. Багряний. – Якщо ти повернешся до них, то так і передай їм, що Іван Павлович дрібним сексотством займатися не буде, у нього є важливіші справи – це доля українського народу…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 3. –  Арк. 170–172).

Після цього «Доля» передав лист від дружини і світлини. І. Багряний, як свідчать архівні документи, мовчки прочитав його, вийшов в іншу кімнату й закашлявся, після чого у нього з рота потекла кров. На це зауважив, що у нього хворі легені, вже зробили одну операцію, але потрібна друга. А потім із сумом додав: «Виходить, що вони там і мою дружину терзають через мене».

На завершення розмови І. Багряний порадив своєму родичу сховатися від своїх кураторів із мгб на Заході, знайти роботу, одружитися. Але той відповів, що його все одно знайдуть, де б він не сховався, до того ж цькуватимуть родину. Тож він прийняв рішення повернутися і доповісти про виконання завдання. Але результат не влаштував кураторів із мгб. Відтак наприкінці лютого 1953 року його знову відправили до Нового Ульма.

На цей раз І. Багряний зустрів його не настільки привітно. Розповів, що після попереднього візиту він розповів про всі ці домагання своєму найближчому оточенню. Відтак вони вжили додаткових заходів і посилили охорону для того, щоб убезпечитись від подібних гостей. А до поліції не звертався, бо йому й так шкода родича, що потрапив у зловісні тенета чекістів.

«Доля» нарікав, що він підневільна людина і що його знову відправили з таким самим завданням. Він озвучив умови чекістів до І. Багряного: необхідність спокутувати свою провину перед совєтською владою, розкаятися, виправити помилки, погодитися на співпрацю, що дасть змогу повернутися на батьківщину і продовжити «чесно жити й творити на користь українського народу». При цьому передав новий лист від дружини і ще один лист, написаний в мгб.

 «Ми усвідомлюємо те, – йшлося в листі, – що Ви є відкритим ворогом Совєтского Союза і якби нині за волею випадку потрапили б до рук совєтських органів, то безсумнівно були б засуджені.

 Але з Вашого боку було б неправильно гадати, що через цей лист, через встановлення з Вами контакту ми прагнемо досягти якоїсь корисливої або підступної мети. Повірте, що витрачаючи стільки часу, сил і засобів для встановлення контакту з Вами, як з нашою довіреною особою, ми безумовно зацікавлені не в тому, щоб Вас нині або колись у майбутньому позбавити свободи, а навпаки, щоб Ви якомога довше знаходилися в тому оточенні, в якому Ви нині знаходитесь. При цьому ми пропонуємо Вам роль не «дрібного сексота», як Ви висловлюєтесь, а благородну і почесну роль представника великого Совєтского Союза в стані його ворогів.

І тут уже повірте в щирість наших слів, що в разі прийняття наших пропозицій і чесного ставлення до них, скільки б Ви не знаходилися в стані ворога – рік чи п’ять років – якщо Вам знадобиться шукати захисту або схованки, Ви завжди будете прийняті на своїй Батьківщині як людина, яка заслужила право на пробачення, на спокійне і забезпечене життя і плідну працю» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 70–71).     

 «Доля» передав листи і домовився про зустріч наступного дня. Вона відбулася 6 березня 1953 року. І. Багряний, як свідчить документальний звіт, зайшов до пивного бару у піднесеному настрої і одразу промовив: «Ну, що ж, усе закінчено?». А після того, як родич нічого не зрозумів, додав: «сталін помер, а отже справа набуває іншого змісту… Тепер відбудуться значні політичні події. Там, у кремлі, не помиряться за владу. В ссср відбудеться революція. Америка скористається цією ситуацією, цим розбратом. Буде війна. І нам випаде нагода прийти до влади…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 3. –  Арк. 202).

Зрештою, як свідчать архівні документи, після цієї та наступної зустрічей, які відбувалися під наглядом працівників служби безпеки УРДП, І. Багряний знову запропонував своєму знайомому залишатися на Заході. У разі ж незгоди порадив розповісти після повернення все, як було. При цьому додати, що партія має потужну розвідку. Тому краще не робити повторних спроб когось прислати, бо будуть затримані, як це сталося з двома особами. Тих, мовляв, нещодавно підіслали для зустрічі з членами українського еміграційного уряду, але їх викрили.

І на завершення додав: «Передай їм, що я не погоджуюся на їхню пропозицію і не погоджусь навіть тоді, коли вони погрожуватимуть знищити мене. Ну, а якщо уб’ють мене, то, що ж, так тому й бути. Знайдуться інші люди, які продовжуватимуть мою справу» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 51).   

Листи до редакцій. Почерк кгб

«москва, кгб прі совєтє міністров ссср, товаріщу «Владімірову».

…Нами прийнято рішення скомпрометувати Багряного шляхом направлення в газети «Шлях перемоги», «Український самостійник», «Сучасна Україна» і «Посєв» статті, яка розкриває Багряного як совєтського агента.

При цьому ми керуємося тим, що редактори зазначених газет, як противники УНРади і УРДП, опублікують цю статтю або, в крайньому разі, донесуть її зміст до відома американської чи німецької контррозвідок.

Зазначена стаття буде підписана вигаданим прізвищем і відправлена поштою з Франкфурта на Майні.

Здійсненням заходу з компрометації одного з лідерів УНРади Багряного ми ставимо ціль посилити чвари між українськими націоналістами і підірвати довіру американців до УНРади…»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 279–280).

Цей документ датований вереснем 1954 року і підписаний Уповноваженим кгб при см ссср у Німецькій Демократичній Республіці євгенієм пітоврановим. Це він у той час з позицій кгб у Берліні координував і спрямовував усі заходи стосовно І. Багряного. В одному з пунктів плану, розробленому ще трьома роками раніше, передбачалося, що в разі відмови лідера УРДП від співпраці, необхідно перейти до варіанту його компрометації. Зокрема, йшлося про те, щоб поширити в колі української еміграції інформацію про нібито його співпрацю як у минулому, так і нині з совєтськими спецслужбами. 

Підготовлена стаття була однією з ланок здійснення цього плану. Вона мала вигляд листа. У ньому «доброзичливець» зазначав, що від своїх друзів-українців дізнався, що І. Багряний є совєтським шпигуном. Повідомляв, що іще до війни той «був активним комсомольцем і потім за хорошу роботу його взяли в гпу, і він працював політичним комісаром в охтирській міліції». Потім додавав, що за кухлем пива у Франкфурті почув від якихось українських скитальців, яких запам’ятав лише за іменами, що до І. Багряного приходив совєтський агент, «який кілька разів з ним зустрічався і повернувся назад цілим і неушкодженим». А ще, мовляв, І. Багряний не просто постійно критикує бандерівців, соціалістів та представників інших партій, а й робить це за завданням совєтської розвідки.

У цій та інших фальшивках, як свідчать архівні документи, до реальних фактів із біографії І. Багряного додавали викривлену інформацію, яка мала його скомпрометувати як перед членами інших українських партій, так і в очах однопартійців. Це був комплекс різнопланових оперативних заходів. Серед них – підготовка інформації від імені керівника легендованого Дрогобицького окружного проводу ОУН про отримання ним інформації від «надійних» джерел про зв’язки І. Багряного і «Долі» з органами мгб. Цю інформацію мали певним чином донести до відома Степана Бандери у Мюнхені.

Крім цього, через можливості Першого головного управління кгб при см ссср «поширили на Заході з метою компрометації лідера УРДП Багряного листівку-звернення від імені членів ЦК УРДП», у якій він зображувався у негативному світлі. Листівку надрукували на папері канадського виробництва на ротаторі. Іншого листа кгб виготовив від імені близького у минулому до І. Багряного діяча УРДП Григоренка, якого вважали перспективною особою у партії. У тексті заявлялося про розрив стосунків між ними. З цього приводу зазначалося, що це було зроблено для того, «щоб посварити їх між собою і загострити ворожнечу між УРДП і ЗЧ ОУН».

«Лист був надрукований на машинці, – зазначалося в документі, – у п’яти примірниках і за підписом Григоренка, виконаний можливостями 3 Спецвідділу, надіслано з Нью-Йорка в адреси редакції газети «Українські вісті» (м. Новий Ульм), її представнику в Лондоні Бондаренку, М. Лівицькому, В. Стахіву і С. Мудрику. Як стає зрозуміло з газети «Шлях перемоги» від 17 травня ц. р., що додається, наші розрахунки про те, що лист Григоренка зіграє свою роль у посиленні протиріч між ЗЧ ОУН і УРДП, виправдалися» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 3. –  Арк. 308–309).  

Крім цього зазначалося, що кгб «має можливості виготовляти і розсилати подібні матеріали на адресу українських націоналістів із більшості європейських і американських країн». Підтвердженням того, як це робилося на практиці, є низка інших документів. Зокрема, у рапорті на ім’я є. пітовранова, датованому березнем 1955 року, зазначається таке:

«У жовтні 1954 року нами з метою компрометації зрадника Батьківщини, лідера УРДП Багряного були надіслані листи до газет «Шлях перемоги» і «Український самостійник», у яких Багряний був показаний як «совєтський агент». Але реакції на ці листи не було.

Оскільки Багряний продовжує свою антисовєтську діяльність і нині готує проведення чергового з’їзду УРДП, вважаємо доцільним продовжити наші заходи з компрометації Багряного, для чого розіслати в адреси українських, білоруських і російських антисовєтських газет, а також рядовим українським націоналістам лист з таким розрахунком, щоб він потрапив до місць зосередження еміграції в Мюнхені, Мюнхені-Людвігсфельді, Новому Ульмі, Регенсбурзі, Аугсбурзі, Інгольштадті, Геттінгені, Ганновері.

Цей лист буде надрукований на машинці німецьким шрифтом українською мовою і поширений у Західній Німеччині через нашу агентуру.

Надсилаючи подібний лист, ми маємо мету спричинити реакцію проти Багряного і УРДП з боку ворожих до нього угруповань: ОУН-бандерівців, УГВР, СЗСУ-СП та інших, а також з боку членів УРДП напередодні її з’їзду» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 300–301).  

Такий лист був підготовлений і надісланий до 70 адресатів. Але очікуваного результату, як свідчать документи, ця акція не мала. Зазначалося, що редакції українських газет лист не публікували, вважаючи, що це може бути провокацією, і що підрив у такий спосіб авторитету УРДП як партії, яка об’єднує нових українських емігрантів-націоналістів, є шкідливим.

Деякі з таких фальшивок представникам УРДП вдавалося розвінчувати. Так, у квітні 1953 року в газеті УРДП «Українські вісті» була надрукована стаття під заголовком «Справа, яку не можна залишати без уваги». У ній ішлося про публікацію в Англії в журналі «Меч і воля» статті наклепницького характеру про І. Багряного як лідера УРДП і виконувача обов’язків голови УНРади. Авторами статті нібито були В. Бондар, Т. Мироненко і В. Найдьон. Але коли почали розбиратися, то з’ясувалося, що ті таку статтю не писали. Про це вони засвідчили письмово в листі до президії УНРади.

Відтак «Українські вісті» заявляли, що ця провокація має мету вивести зі строю І. Багряного у сподіванні, що він «у своїй бурхливій політико-літературній діяльності з підірваним у совєтських тюрмах здоров’ям не витримає додаткового навантаження, холодної війни (війни нервів)…». Але в цьому випадку представники УРДП, як свідчать архівні документи, у провокації звинуватили не кгб, а своїх політичних опонентів на чолі з Тарасом Бульбою-Боровцем, які видавали журнал «Меч і воля».

Тож кгб внаслідок проведення низки заходів вдавалося досягати певної мети, вносити розлад у діяльність партії, в стосунки з іншими діячами української еміграції. Але все ж це не призвело до відмови І. Багряного від політичної діяльності і критики совєтського ладу. Тоді вдалися до одного з інших болісних психологічних прийомів. У 1956 році кгб розшукав сина І. Багряного від першого шлюбу, який жив у совєтському союзі, і змусив звернутися до нього по радіо. То був заклик «покаятися» і припинити «ганебні наклепи на свою батьківщину і не вводити в оману своїх земляків, які страждають на чужині».

Про реакцію на цю подію свідчить одна з довідок, знайдених серед архівних документів. У ній наводяться слова І. Багряного зі статті, опублікованої в «Українських вістях» 14 липня 1957 року. Зокрема, йдеться про таке:

«… от хоч би й використання дітей, ця шляхетна метода, щоби заманити батьків на шибеницю, щоби достати їх нарешті до своїх «гуманних» рук. Силу цього засобу спізнає і спізнав лише той, хто йому відданий. Автор цих рядків знає, яка ж це диявольська метода. Бо гуманісти з москви пустили в політичну експлуатацію й його сина, змушуючи виголошувати по радіо та друкувати в совєтських газетах зворушливі звернення до батька, які так не гармоніюють з юпітеровим сказом. Але розмовляти з сином це справа батьківська. Зрештою, все залежить від того, в кого він удався – в «Остапа», чи в «Андрія»… Чуєш, сину? Я не маю дороги промовити до тебе, бо совєтські заглушувачі геть все глушать. Але хотів би, щоб ти це почув. Тоді, як ми з тобою розгубилися в завірюсі війни, тобі було 5 років. Зараз ти доросла людина й, ніби вже якийсь старшина совєтської армії, як видно з світлини в совєтських газетах. Значить людина з головою… Чи це тебе тільки так нарядили? І надрукували, щоб зворушити батьківське серце? Воно зворушене, сину. І я тобі кажу те, що сказав… Зрештою, якщо син хоче розмовляти з батьком, то він мусить сам знайти шлях до батькового серця, на те він і син…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 387–388).

Попри таку, на перший погляд, спокійну відповідь на провокацію кгб, І. Багряний, як свідчать документи, переживав сильне нервове потрясіння. Усе це неабияк погіршило й так підірване сталінськими тюрмами та засланням здоров’я.          

«Розробити план ліквідації через агента «Тараса»

У документах, датованих кінцем 1955 – початком 1956 року, йдеться про погіршення стану здоров’я  І. Багряного. «Він лежить цілими днями в ліжку, – зазначається в одному з повідомлень. – Для нього зробили спеціальний пристрій, за допомогою якого (така дошка), він може увесь час писати. Він лежачи пише статті, а також працює над якимись новими книгами… Однак всі сходяться на тому, і навіть його дружина, що дні Івана Багряного лічені і що він може померти» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 3. –  Арк. 263).

Попри це в кгб не припиняли розробляти заходи, щоб його добити морально і фізично. Зокрема, в той самий період було складено план заходів на рік, спрямованих на протидію антисовєтським центрам за кордоном. У ньому був такий пункт: «З метою припинення діяльності одного з головних і небезпечних ворогів Совєтського Союзу, який наносить велику шкоду совєтській державі, лідера УРДП Багряного Івана – розробити план його ліквідації через агента «Тараса». План надати на затвердження Центра. Термін: січень 1956 р.» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10812. – Т. 5. –  Арк. 361).

Агент «Тарас», про якого згадується в документі, – це Богдан Сташинський. У той період він перебував за кордоном і під кураторством Апарату уповноваженого кгб при рм ссср в НДР готувався до ліквідації Лева Ребета (атентан здійснив у жовтні 1957 року), а після цього – до убивства Степана Бандери (жовтень 1959 року). Документів, які б свідчили про подробиці підготовки до замаху на І. Багряного, в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України не виявлено. Вочевидь, вони можуть зберігатися в московських архівах.

Є лише відомості про те, що у 1958 році працівники кгб просили «німецьких друзів» провести так звану оперативну установку  І. Багряного за місцем проживання: дізнатися, коли він виходить на роботу і повертається додому, інформацію про сусідів тощо. Крім цього, збирали інформацію про його поїздки, виступи, публікації і продовжували поширювати в різних газетах за кордоном матеріали компрометаційного змісту. За ним стежили до кінця життя та намагались повернути до ссср, розуміючи, що його голос важить багато за кордоном. Знаючи про ці стеження, він, як стверджували його близькі друзі, носив зашиту в лацкані свого піджака ампулу з ціаністим калієм, щоб не бути викраденим працівниками кгб і знову не потрапити до совєтських таборів. Усе це позначалося на стані здоров’я. 

1963 року філія Об'єднання демократичної української молоді у Чикаго розпочала акцію за надання Іванові Багряному Нобелівської премії з літератури. Але раптова смерть письменника перешкодила офіційному висуненню його на цю нагороду. Помер він 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина). В ссср письменник був заборонений. Після проголошення Незалежності України його твори включили до шкільної програми. 1992 року постановою Кабінету Міністрів України І. Багряному посмертно присудили Шевченківську премію за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови».