Юліан Ревай: «Нарід переболіє рану, збереже честь, нашу історію, нашу державу»

Юліан Ревай був одним із творців і найпопулярніших політичних діячів Карпатської України, незалежність якої проголосили 15 березня 1939 року, а його призначили прем'єр-міністром. Після поразки визвольних змагань у краю і падіння Карпато-Української держави емігрував разом із деякими членами уряду за кордон. Там продовжив боротьбу за українську справу. Це стало підставою для його розшуку органами СМЕРШ, а згодом – мдб урср. Про перебіг цієї оперативної розробки і захоплення особистого архіву політика розповідають розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.      

У жовтні 1938-го року було проголошено автономію Підкарпатської Русі зі столицею в Ужгороді, де постав свій уряд. Ті події стали предметом прискіпливої уваги з боку органів нквс урср. Їх відлуння могло сприяти пробудженню національної самосвідомості всіх українців. А це жодним чином не вписувалося у політику кремлівського керівництва. Тож чекістам поставили завдання відстежувати все, що відбувалося на теренах щойно проголошеної автономії у складі тодішньої Чехословаччини.

В одному з повідомлень нквс урср зазначалося: «В суботу 19 листопада федеративний парламент у Празі остаточно затвердив проєкт закону про автономію Карпатської України. За законопроєкт проголосувало 146 осіб, проти – 23. Згідно з новим законом вся влада переходить до рук українського уряду. Питання про офіційну назву і державну мову вирішить сойм Карпатської України… У суботу ввечері міністр Карпатської України Юліан Ревай виголосив у Празі по радіо промову до населення у зв’язку із затвердженням федеративним парламентом Конституції Карпатської України. Промову передали всі чеські і словацькі радіостанції. Промова міністра Ревая справила велике враження у всьому краї. В Хусті населення вийшло на вулиці і слухало промову біля репродукторів…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8570. – Т. 1. – Арк. 11).

Ту промову Ю. Ревая, надруковану в газеті «Нова зоря», № 90 від 24 листопада 1938 року, долучили до справи. «Сьогодні закінчилася боротьба за політичні права нашого народу по цей бік Карпат, – йшлося у зверненні. – …Доля нам усміхнулася. Боротьба закінчилася перемогою… Наш нарід показався зрілим і разом зі свою інтелігенцією станув одним фронтом за владою проти продажних політиків… Нарід, напруживши всі сили, не піддасться, переболіє рану, збереже честь, нашу історію, нашу державу… Від сьогодні ти, український народе, став вільним і незалежним. Твоя боротьба скінчилася повною перемогою. Твоя воля здійснилася. Щасти тобі, Боже!» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8570. – Т. 1. – Арк. 14).

Йшлося про те, що право автономії для українців Закарпаття у складі Чехословаччини гарантували ще у 1919 році. Проте у Празі затягували з цим майже 20 років. Зрештою, перший автономний уряд Карпатської України був створений у жовтні 1938 року. Його очолив русофіл Андрій Бродій. Але проіснував цей уряд недовго – лише 15 днів. Вже 26 жовтня А. Бродій був звинувачений Прагою у державній зраді за ведення таємних перемовин із Будапештом щодо приєднання краю до Угорщини та заарештований. Новим прем'єр-міністром був призначений отець Августин Волошин. Юліан Ревай у тому уряді став міністром торгівлі, транспорту і праці. Загалом він був доволі публічною особою, добре володів словом і вмінням переконувати. Тож саме йому й випало виступати по радіо з такої урочистої нагоди.

Після промови Ю. Ревая, як свідчать долучені до справи газети і оперативні повідомлення, українці на вулицях обіймалися і плакали, скандували гасла «Слава урядові! Слава республіці!» В неділю, 20 листопада, в Хусті, куди з Ужгорода вимушено переїхав уряд, відбулася велика маніфестація. Члени організації національної оборони «Карпатська Січ» пройшли військовим парадом перед прем’єр-міністром А. Волошиним і віддали честь національному прапору.

Як відомо, автономія проіснувала лише п’ять місяців. Внаслідок залаштункових переговорів і прагнень нацистської Німеччини перекроїти карту Європи напередодні Другої світової війни низка країн опинилася під загрозою втрати свого суверенітету і частини території. Серед таких була і Карпатська Україна. У ніч на 14 березня 1939-го року на автономну республіку напала Угорщина. Одним із кроків врятування від агресії стало проголошення незалежності Карпатської України. Це відбулося 15 березня на засіданні Сойму. На ньому таємним голосуванням також було обрано першого президента держави Августина Волошина, прем’єр-міністром і міністром закордонних справ  – Юліана Ревая. Державною мовою визначили українську. Затвердили державний герб – тризуб Володимира Великого у поєднанні з гербом Закарпаття, синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла Україна».

Одразу патріотичні сили стали на захист незалежності своєї держави. На Красному Полі відбулася битва січовиків з регулярними угорськими військами. Але сили були нерівними. Нападників вдалося затримати ненадовго. Уже під вечір столицю Карпатської України місто Хуст захопили угорці. Окремі підрозділи продовжували боротьбу ще упродовж певного часу. Це дало змогу президентові А. Волошину та уряду виїхати за кордон.

Про перебіг тих подій у архівних документах стосовно оперативної розробки Ю. Ревая відомостей немає. Один із перших документів справи датований 16 березня 1944 року. Це відповідь начальника радянської зовнішньої розвідки Павла Фітіна народному комісару держбезпеки урср Сергію Савченку і одночасно начальнику 4 управління нкдб срср Павлу Судоплатову. Йшлося про те, що розвідкою за кордоном встановлено місцезнаходження А. Волошина – у Плзені (Чехословаччина), де він працював директором одного з духовних закладів. Про Ю. Ревая повідомлялося, що він у той час мешкав у Німеччині.

За адресою, встановленою нкдб, Августин Волошин у травні 1945 року був заарештований співробітниками СМЕРШ і вивезений до срср. Помер у московській Бутирській в'язниці 19 липня 1945 року. В архівних фондах СЗРУ зберігається лише тоненька тогочасна справа щодо його розшуку зі світлиною із якоїсь української газети. Але жодних подробиць про його арешт, етапування, допити і утримання у в’язниці немає. Всі матеріали увійшли до слідчої справи.         

На Ю. Ревая справу завели 7 лютого 1945 року. У ній цитується повідомлення закордонного агента «Тишка» такого змісту: «…У 1945 році в будинку А. Волошина мешкав відомий український націоналіст Ревай Юліан, колишній прем’єр-міністр волошинського «уряду», який у подальшому виїхав кудись на Захід…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8570. – Т. 1. – Арк. 181).

У відкритих джерелах зазначається, що Ю. Ревай у 1945 році був заарештований радянськими спецслужбами у Празі і що йому невдовзі вдалося втекти до американської зони окупації Німеччини. Про той арешт у матеріалах справи-формуляра докладних відомостей немає. Натомість є витяг із копії листа до Матчака М. Ф. від якогось Генека, датованого 16 лютого 1947 року. У ньому йдеться про таке: «Не знаю, чи писав тобі д-р Р. про арешт у Франкфурті Ревая, видачу якого вимагав чеський уряд. Поки що його не видали, але відправили в Дахау для розправи…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8570. – Т. 1. – Арк. 31).

В іншому документі, надісланому начальником 1-го управління мдб урср Миколою Погрібним до москви, зазначалася така інформація: «Згідно з повідомленням відомого Вам агента «Зірчина», який особисто знає Ревая, останній до січня 1947 року мешкав у американській зоні окупації Німеччини, в районі Франкфурта на Майні або Ашаффенбургу, потім був заарештований американською окупаційною владою. У зв’язку з арештом родичка Ревая у лютому 1947 року приїздила до Мюнхена і зверталася до членів Центрального Проводу ОУН із проханням надати сприяння у звільненні Ревая. Тоді ж зак. агент «Радист» повідомив, що з розмов із низкою осіб, наближених до кіл закарпатоукраїнської еміграції в Празі, йому стало відомо про перебування Юліана Ревая в американській зоні окупації Німеччини в Мюнхені чи Регенсбурзі…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8570. – Т. 1. – Арк. 20–21).

В узагальненій довідці за справою-формуляром зазначається, що «в 1947 році Ревай з невідомих причин був заарештований американською владою, однак невдовзі був звільнений».

Попри певні розбіжності, загалом підтверджується інформація про те, що органи СМЕРШ у той період безпосередньо або у співпраці з відповідними службами союзницьких військ намагалися вистежити Ю. Ревая і в подальшому вчинити розправу над ним, як і над іншими українськими діячами. Одним із непрямих свідчень цього є те, що у березні 1947 року на ім’я начальника 1-го управління мдб урср Миколи Погрібного було направлено «матеріали з архіву бувш. «прем’єр-міністра» Закарпаття Юліана Ревая для оперативного використання». При цьому зазначалося, що ці матеріали отримали від особи, яка працювала перекладачем в органах СМЕРШ у Братиславі.

В цьому архіві Ю. Ревая зосереджено його листування зі своїми колегами і друзями за 1930–1940 роки, а також кілька світлин, на яких його позначили «зірочкою» для подальшого упізнання. Загалом це десятки рукописних листів, які потребують окремого дослідження. Їх могли вилучити під час обшуку. Але про це, як і про інші обставини арешту, звільнення або втечі з-під варти Ю. Ревая у архівних документах не йдеться.

Про те, що з арештом Ю. Ревая щось пішло не так, свідчить подальший перебіг подій. Органи мдб продовжували збирати інформацію про його місцезнаходження через закордонну агентуру. Управління мдб урср по Закарпатській області оголосило його в розшук. У процесі оперативної розробки здобули відомості, що він у 1946 році був одним із ініціаторів скликання конференції з відтворення «Української Національної Ради». На початку 1949 року отримали інформацію, що його бачили у Нью-Йорку і що він брав участь у діяльності різноманітних українських націоналістичних організацій. Зокрема згадується про те, що він був делегатом IV з’їзду Українського конгресового комітету Америки. У 1953 році справу закрили «за неможливістю подальшої агентурної розробки».

Із відкритих джерел відомо, що Ю. Ревай емігрував до США у 1948 році.  Був головою допомогового об'єднання «Самопоміч», директором канцелярії Українського конгресового комітету Америки (1949–1957), головою федеральної кредитової кооперативи «Самопоміч» (з 1954 року), директором Українського інституту Америки у Нью-Йорку та головою Карпатського дослідного центру, який нині носить його ім’я.  

Помер 30 квітня 1979 року. Похований на українському цвинтарі в Нью-Йорку.