Юрій Бойко-Блохін і його сповнений випробувань шлях до утвердження української нації

Матеріали оперативної розробки за кордоном видатного українського вченого, громадсько-політичного діяча й теоретика українського націоналізму Юрія Бойка-Блохіна дають змогу зрозуміти, чому органи мдб / кдб срср так прискіпливо займалися саме науковцями – істориками, мовознавцями, літературознавцями, археологами. Їхні дослідження витоків української нації, державності, мови, культури неабияк ставали на заваді імперським планам кремлівського керівництва, яке переписувало історію на свій лад. Тим, хто заважав цьому і не вписувався в затверджену на найвищому рівні в москві концепцію, оголошували війну.

«“Курсант” відмовляється від роботи»

Постать Юрія Блохіна привернула увагу чекістів одразу після завершення Другої світової війни. Серед українських діячів, які оселилися в Мюнхені, він вирізнявся неабиякою науковою, громадською і політичною активністю, виступав на наукових конференціях, писав статті й книги, входив до складу різних товариств та об’єднань. Але найголовніше – був членом Проводу українських націоналістів мельниківського крила й очолював референтуру пропаганди. Саме це стало підставою для взяття його в оперативну розробку представництвом мдб срср при Німецькій Демократичній Республіці.

Збирання досьє на Ю. Блохіна почалося з того, що з Берліна до Києва надіслали запит із проханням надати інформацію про те, чим він займався в період гітлерівської окупації, а також перевірити, чи не був раніше в агентурному апараті органів нквс урср. У відповіді йшлося про те, що він здебільшого перебував у Харкові, був членом міської управи, брав участь у роботі «Просвіти», відповідав за роботу з молоддю, друкував у газетах антирадянські статті під псевдо Ю. Бойко і Ю. Савченко, у 1941 році вступив до ОУН-м. Із відступом німецьких військ евакуювався до Києва і Львова й зрештою опинився у Мюнхені, де мешкав під прізвищем Карбик (пізніше в науковому середовищі став більше відомий як Бойко-Блохін). Крім того, повідомлялося, що Юрій Блохін і його дружина Олександра Сулима в агентурній мережі мдб не перебувають.

Через деякий час із берлінського представництва мдб надійшов новий запит. Просили перевірити, чи насправді Ю. Блохін раніше був репресований і за що. Пошук цих матеріалів мав несподівані наслідки. Факт арешту підтвердився. В архівах знайшли слідчу справу на нього. Після вивчення наявних матеріалів склали узагальнену довідку. В ній ішлося про те, що Блохін Юрій Гаврилович, 1909 року народження, уродженець міста Миколаєва, українець, із селян, учитель за фахом, був заарештований 10 жовтня 1929 року Миколаївським окружним відділом дпу.

Зазначалося, що під час активної розробки упродовж 1928–1929 років учасників контрреволюційної організації «Спілка визволення України» органи дпу встановили причетність до українського націоналістичного підпілля студента Миколаївського інституту народної освіти Ю. Блохіна. У той час він нібито був організатором і керівником націоналістичного гуртка, до якого входила велика кількість молоді та студентів миколаївських навчальних закладів. Крім того, був пов’язаний із керівником миколаївського осередку СВУ М. Лагутою, від якого отримував націоналістичну літературу й використовував її у своїх антирадянських виступах. У довідці цитуються деякі висловлювання Ю. Блохіна, зокрема таке: «…неодноразово підкреслював, що Україна тривалий час знаходиться під іноземним ярмом і що через це вона в культурному відношенні відстала. Необхідно організувати українську молодь у тісно згуртовану організацію для відродження колишньої слави України» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10948. – Т. 1. – Арк. 79–81).

Далі йдеться про те, що через побоювання арешту Ю. Блохін виїхав до Одеси, де вступив до тамтешнього інституту народної освіти, встановив контакти з керівником Одеської обласної організації СВУ професором Т. Слабченком і за його вказівкою проводив націоналістичну роботу серед студентів інституту. Там його невдовзі заарештували й доправили до Миколаєва для розслідування справи. Під час слідства він нібито заявляв, що ніякою антирадянською діяльністю не займався. Тож через відсутність вагомих доказів третього лютого 1930 року його звільнили з-під арешту.

Пошуком і перевіркою цих матеріалів займалося Харківське управління мдб, на адресу якого невдовзі надійшов черговий документ із Києва з важливими уточненнями. Зазначалося, що внаслідок додаткової перевірки з’ясували, що Ю. Блохін був завербований Миколаївським окружним відділом дпу і мав псевдо «Курсант», а згодом – «Залізний». Відтак керівництво мдб урср у черговій директиві поставило завдання: «Залізного» необхідно змусити працювати на нас. Але спершу мали знайти в архівах, крім наявної слідчої справи, ще й особову та робочу справи агента.

Водночас одразу ставили й іншу вимогу: «Підібрати, підготувати й направити до Мюнхена нашого перевіреного кур’єра-вербувальника для встановлення зв’язку із “З” [“Залізним”], забезпечивши кур’єра фотокопією підписки “З” та іншими матеріалами, за допомогою яких можна схилити “З” до співробітництва з нами» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10948. – Т. 1. – Арк. 61).      

Така практика тоді була доволі поширеною в роботі органів мдб. За оперативними обліками перевіряли майже всіх, хто після війни опинився за кордоном. У разі підтвердження, що особа за різних обставин у роки жорстоких репресій і масових арештів під психологічним тиском або з інших причин давала згоду на співпрацю, намагалися її схилити до продовження негласного співробітництва уже в умовах закордону. Для наполегливішого переконання погрожували оприлюднити матеріали зі справи серед близьких та знайомих і навіть у пресі. Але з Ю. Блохіним із самого початку все пішло не за звичним сценарієм.

Як свідчать розсекречені документи, після тривалих розшуків чекістам вдалося знайти справу на нього. У ній лише 40 сторінок. Перший документ – підписка, датована 11 травня 1928 року. Але не про згоду на негласне співробітництво, а про зобов’язання не розголошувати факт виклику до органів дпу. Такі зазвичай відбирали в усіх, кого викликали на допит, бесіду або з інших причин. Свідчень про роботу Ю. Блохіна як секретного співробітника у справі немає. У наявних документах ідеться про те, що працівники Миколаївського окружного відділу дпу усрр ще кілька разів викликали його на бесіди, але все марно. «…Працював у нас недовгий час через те, що виїхав, – зазначається в одній із довідок, – від роботи відмовлявся, на явки з’являвся не акуратно…» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10948. – Т. 1. – Арк. 240). У документі, затвердженому міністром держбезпеки урср М. Ковальчуком, фігурують такі самі висновки: «…Відомостей про його роботу як агента щодо розробки українських націоналістів у його особовій справі немає і підтвердити це нині неможливо» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10948. – Т. 1. – Арк. 87).

Більшість матеріалів особової справи «Курсанта» – автобіографія, довідки з місця мешкання і навчання, про складання іспитів, здобуття права на викладання української мови, ведення гуртків тощо. Це псевдо Ю. Блохіну вочевидь заочно надали самі чекісти, що нерідко траплялося. Такі матеріали для шантажування не підходили. Тож вирішили вдатися до іншого перевіреного методу – підроблення документів. Для цього взяли написану Ю. Блохіним автобіографію і поставили завдання оперативно-технічному підрозділу таким самим почерком виготовити нібито його донесення в дпу. У донесенні йшлося про те, що він отримав від М. Лагути, головного провідника антирадянської націоналістичної організації «Спілка визволення України» на Миколаївщині, завдання особисто доправити до Києва звіт миколаївської організації СВУ, передати його письменниці Людмилі Старицькій-Черняхівській та отримати від неї інформацію про те, як діяти далі. «У зв’язку з викладеним прохаю Ваших вказівок. “Курсант”», – такою фразою закінчувалося донесення.    

 Згадування в донесенні про Л. Старицьку-Черняхівську, активну учасницю національно-культурного руху, яка в минулому входила до складу Української Центральної Ради, було невипадковим. У 1930 році вона була заарештована за участь у сфабрикованій органами дпу організації СВУ. У такий спосіб хотіли кинути тінь на Ю. Блохіна, що нібито й він причетний до цього арешту, що насправді не відповідало дійсності.

Копію цього підробленого донесення і підписки про нерозголошення, на яку додатково наклеїли світлину Ю. Блохіна зі слідчої справи, надали агенту «Бурілову». Той мав виїхати до Мюнхена і здійснити, як зазначається в документах, перевербування. У доповіді міністрові держбезпеки срср В. Абакумову  про проведення цього оперативного заходу зазначалося, що агентові дана вказівка «змусити Ю. Блохіна беззаперечно прийняти таку пропозицію». «Якщо знадобиться, – йшлося в документі, – агент заявить, що у разі відмови фотокопії його підписки та агентурних донесень передадуть із відповідною легендою політичним противникам мельниківців – Центральному Проводу ОУН-бандерівців і редакціям бандерівських газет з метою його компрометації і подальшої ліквідації як радянського агента, а його родичі, які мешкають у радянському союзі, будуть піддані репресіям. Якщо ж він погодиться з нашою пропозицією і виконає доручене завдання, йому нададуть необхідну матеріальну допомогу, яку він, за наявними у нас агентурними відомостями, дуже потребує у зв’язку з тяжкою хворобою доньки. Крім того, йому забезпечать реабілітацію і повернення до радянського союзу» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10948. – Т. 1. – Арк. 113).

«Моя остаточна відповідь радянській розвідці»

Вранці 18 грудня 1952 року в Мюнхені до під’їзду одного з будинків зайшов непримітний чоловік, піднявся на третій поверх, знайшов табличку з написом «Prof. Yyrij Bojko», натиснув на кнопку дзвінка й став чекати. Двері відчинив міцної статури чоловік, якого агент про себе охарактеризував як «типовий український дядько».

«Голова у Бойка велика, – наводиться зовнішній опис у звіті, – риси обличчя великі і правильні, як мовиться, «витесані з каменю». Волосся густе, сиве, зачесане набік, доволі коротко підстрижений. Брови дуже густі, але не такі сиві, як волосся. Очі сірі, дещо розкосі, особливо ліве око дивиться кудись невизначено вбік» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10948. – Т. 2. – Арк. 35).

Коли зайшли до кімнати, «Бурілов» заявив, що має до професора два питання. Перше – консультація з приводу занять в університеті. Але одразу зауважив, що це не настільки важливо, і перейшов до головного. «Я маю для Вас звістку від Ваших родичів, від батька, сестри та інших, звістку й вітання». Ю. Бойко-Блохін, який збирався жестом запропонувати незнайомцю сісти, зупинився, насторожено подивився і передумав запрошувати. Далі розмовляли стоячи. «Бурілов» додав, що має вітання ще й від тих радянських органів, з якими господар квартири мав контакти в минулому як «Курсант» і «Залізний».

Як зазначається в звіті, Ю. Бойко-Блохін секунд десять прискіпливо дивився агенту в очі, потім на крок відступив і жорстко вимовив: «Я не бажаю і не буду вести з Вами переговори на цю тему». Його тон був очевидно ворожим. Агент це одразу відчув. Відтак намагався щось розповідати про батьків та інших родичів, де вони мешкають і чим займаються, про те, що ніхто за кордоном нічого не дізнається про цей візит, закликав бути поміркованим. Але Ю. Бойко-Блохін не хотів нічого чути й показав жестом на двері.

«Бурілов» спробував ще якось залагодити ситуацію, говорив про гарантії недоторканності для родичів і самого професора, що йому не доведеться працювати проти німців чи американців, лише надавати інформацію про українську еміграцію, а це, мовляв, безпечно для нього і не є криміналом. Крім того, застерігав, щоб той не надумав заявляти про цей візит у поліцію, бо це рівнозначно самогубству. Тоді, мовляв, копію його підписки та інші документи зі справи радянські представники нададуть до Української Народної Ради, до складу якої він входить, до бандерівської Служби безпеки та інших емігрантських організацій.

На ці посули й погрози Ю. Бойко-Блохін заявив таке:

«Послухайте, що я Вам тепер рішуче і, підкреслюю, остаточно скажу. Вас я бачу в перший і, сподіваюся, якщо Ви розумна людина, в останній раз… Далі. Ви, самі того не бажаючи, своєю появою в мене з цими пропозиціями певним чином попередили, з якого боку мені може загрожувати небезпека, і я буду готовий до того, як себе в майбутньому захистити. Можу Вас у цьому запевнити. Ні Вам, ні іншим не раджу ще раз до мене звертатися, бо надалі я діятиму так, як мені підказує моя совість, і тоді не ображайтеся на мене. Щодо моїх родичів, то листуватися з ними я не бажаю. Це колишні, щоправда, кровні зв’язки, але ми з батьком завжди розходилися в поглядах… Вас я прошу негайно залишити мою квартиру і попереджаю, щоб ще раз із такими пропозиціями не зверталися ані Ви, ані інші, бо наступного разу ми вже так мирно не розійдемося. Моя остаточна відповідь радянській розвідці: не намагайтеся мене переконувати, бо переконати мене неможливо жодними засобами»

(ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10948. – Т. 2. – Арк. 40–41).

«Бурілов» хотів щось заперечити, але Ю. Бойко-Блохін рішуче його застеріг «не зловживати терпінням і не перетягувати струну». Після цього агент вийшов на вулицю, дістався до залізничного вокзалу і взяв квиток до Берліна. Наступного дня про поїздку і розмову з професором доповів у представництві мдб срср.

«Передати матеріали бандерівцям, щоб ті його ліквідували»

На початку лютого 1953 року із Берліна до Києва надійшов запит із вимогою, щоб агент «Бурілов» терміново зробив докладне описання квартири Ю. Бойка-Блохіна, а також схеми будинку, підходів до нього, входу до під’їзду, внутрішніх сходів. Додатково просили згадати, чи замикаються на ніч двері до під’їзду, наскільки жвавий рух на вулиці, чи є поряд поліцейська дільниця. Таку саму інформацію в той період у мдб збирали щодо військового міністра екзильного уряду УНР генерал-хорунжого Миколи Капустянського, якого планували ліквідувати, а невдовзі – щодо Лева Ребета й Степана Бандери.

Через смерть у березні того самого року сталіна та реорганізацію в системі мдб низка таких спецоперацій була поставлена на паузу і зрештою не доведена до кінця. Але об’єктів оперативної розробки не залишили у спокої. За Ю. Бойко-Блохіним продовжували стежити. Наприкінці 1957 року від закордонної агентури чекісти дізналися, що про візит «Бурілова» він одразу проінформував керівництво ОУН-м, розповів про все, як було. Ця історія нібито набула розголосу в українських емігрантських колах у Мюнхені.

Попри це в кдб срср (у той період мдб було вже перейменоване в кдб) не залишали планів поквитатися з непоступливим професором. На той час він написав фундаментальні праці «Шлях нації», «Проблеми історіософії українського націоналізму», «Основи українського націоналізму», «російське історичне коріння більшовизму» та інші. Він одним із перших на науковому рівні дослідив питання про російську національну природу більшовизму, доводив, що більшовизм переміг і прищепився в росії, бо є питомо російським явищем, яке відповідає світогляду та характеру росіян. У наукових працях Ю. Бойко-Блохін підкреслював, що національна перемога українців є можливою, якщо в надрах нації відбудеться «великий духовий переворот, опертий на відчутті єдности “мертвих, живих і ненароджених”. Внаслідок так званої сили постане могутня Українська Самостійна Соборна Держава зі світовою місією».

У кдб такі праці розцінили як крамольні й шкідливі. «Як член ПУН, – зазначалося в рапорті начальника 1-го (розвідувального) управління кдб урср С. Савченка на голову кдб урср В. Нікітченка, – Блохін проводить злісну антирадянську пропаганду, систематично пише статті й брошури наклепницького змісту. Спроба припинити антирадянську діяльність Блохіна в 1952 р. шляхом його перевербування на основі наявного співробітництва з ним у 1928 р. не мала успіху. Блохін категорично відмовився від співробітництва й попередив агента-вербувальника, що викаже його місцевій владі, якщо він прийде до нього вдруге… З метою припинення ворожої діяльності Блохіна вважаємо доцільним здійснити захід щодо його компрометації як “радянського агента” шляхом поширення анонімного листа членам ПУН зі звинуваченням Блохіна у співробітництві з нашими органами (проект листа додається)» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10948. – Т. 2.  Арк. – 139–140).

У листі, крім усіх інших «гріхів», Ю. Бойку-Блохіну закидали, що він безконтрольно зустрічався за кордоном з більшовицькою агентурою. Зокрема, йшлося про таке: «Чому він не розказує, з ким зустрічався у сквері на Карлспляці і їздив у нічну пору на таксі по Мюнхену, коли тут перебував хор з України?» Цей закид не був випадковим. Але його суть чекісти переінакшили.

У звіті про поїздку за кордон працівника Львівського управління кдб, який виїздив під прикриттям заступника директора Українського народного хору, зазначалося, що під час гастролей у Мюнхені він зустрічався з низкою українських емігрантів. Один із тих, хто виявив підвищену цікавість до концерту, представився Юрієм Бойком, професором Українського вільного університету. Він коротко розповів «заступнику директора хору» про себе і навіть про те, що радянська розвідка посилала до нього агента, щоб завербувати. Потім вони домовилися про ще одну зустріч на Карлспляці. Тоді гуляли містом до другої години ночі. Говорили про українське мистецтво, культуру, літературу, Голодомор, репресії проти української інтелігенції.

Після повернення з-за кордону працівник кдб докладно описав ті дві зустрічі. У висновках зазначив, що наочно переконався в тому, що Ю. Бойко є одним із головних ідеологів українського націоналізму і затятим ворогом срср, з яким необхідно «лише боротися». Для цього пропонував підготувати для газети «За повернення на батьківщину» статтю про це спілкування із розвінчанням «ворога українського народу».  

У компрометувальному листі все це видавали за конспіративні зустрічі з більшовицьким представником. Усього виготовили пів сотні таких листів. Їх надіслали до провідних діячів української еміграції та газети «Українське слово». Через певний час у довідках зазначалося, що на листи немає жодної публічної реакції. Висловлювали припущення, що кореспонденцію могли вилучити німецькі спецслужби. Тож ставили завдання не зупинятися і продовжувати поширювати анонімки не лише в Західній Німеччині, а й в інших країнах компактного мешкання українських емігрантів.

За підсумками цього довготривалого заходу відрапортували, що зусилля увінчалися успіхом і мельниківці виключили Ю. Бойка-Блохіна зі складу членів ПУН. Тож винесли постанову про те, що поставленої мети досягнуто, і справу закрили й здали до архіву. Насправді ж на ті анонімні листи й фальшиві звинувачення у Проводі ОУН не зважали. Адже Ю. Бойко-Блохін із самого початку про все розповів однопартійцям. А історія з виведенням його зі складу ПУН була пов’язана з тим, що він на запрошення бандерівської Спілки української молоді їздив до Англії для читання лекцій про Тараса Шевченка. Тобто в основі конфлікту були партійні протиріччя, а не світоглядні.

Щодо світоглядних переконань Ю. Бойка-Блохіна, то вони за увесь час не зазнали суттєвих змін. Він до кінця життя залишався відданим ідеї відновлення української незалежності і розбудови української нації. В Українському вільному університеті він не лише здобув звання професора історії української літератури, а й став деканом і потім ректором. Крім того, мав визнання як знаний фахівець із мовознавства, історії України, філософії, етнографії, педагогіки, літературної критики, мистецтвознавства. Був віце-президентом Державного центру УНР в екзилі (1984 р.) і головою сенату ОУН-м до кінця свого життя.

За кордоном вийшло чотири томи вибраних наукових праць Ю. Бойка-Блохіна ще за його життя. Рідну землю він відвідував тричі у 1990-тих роках після відновлення незалежності України. Брав участь у виставці своїх праць, наукових і творчих зустрічах.  За визначні досягнення нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, отримав диплом почесного академіка Академії педагогічних наук України, став членом Спілки письменників України. Помер 17 травня 2002 року в Мюнхені. На його честь названо одну з вулиць у Миколаєві, де він народився, провів юнацькі роки й був заарештований за націоналістичну діяльність.