Юрій Шевельов. Що не увійшло і не могло увійти до книги спогадів?

Чому Юрій Шевельов так довго не відгукувався на запрошення Павла Загребельного відвідати срср і яке застереження він отримав від одного з конгресменів США через це? Чому Олесь Гончар не захотів поїхати до Нью-Йорка і переконати свого колишнього викладача повертатися на батьківщину? Чому критика визначним українським мовознавцем концепції «общєрусского язика» не давала спокою керівництву кгб, яке відстежувало його діяльність упродовж кількох десятиліть? Які завдання те ставило своїй резидентурі у США для порушення на зустрічах із ним і чи здогадувався сам об’єкт оперативної розробки, з ким має справу? Про все це – у розсекречених документах із архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

«Він – його – йому… (і довкруги)»

Спогади Юрія Шевельова із назвою «Я – мене – мені… (і довкруги)», оприлюднені на початку 2000-х років, пролили світло на досі невідомі сторінки життя і діяльності видатного філолога, славіста-мовознавця, літературознавця, професора низки престижних університетів світу, багаторічного президента Української вільної академії наук і на той час уже лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000 р.). У них він відверто описував драматичні перипетії свого життєвого шляху. Навіть такі, про які інший волів би взагалі промовчати.     

На запитання в одному з тодішніх інтерв’ю, чи залишилися до сьогодні закритими для публічного обговорення якісь теми, сторінки, нюанси його життя – він відповів: «Ні. Я не маю ні перед ким ховатися чи чогось соромитися. Я ніколи нікого не зрадив. Це абсолютно щиро й однозначно. Моє сумління чисте. Звичайно, за прожиті роки мінялися де в чому і деякі погляди – про них я пишу в своїх книгах... До того ж, є на світі (й, сподіваюся, будуть) критики, полемісти, історики. Треба й їм щось лишити на розгляд, відкриття і викриття».

Визначний мовознавець зі світовим іменем не випадково обрав для своєї книги спогадів таку багатозначну назву. Вона цілком підійшла б і для назви справи агентурної розробки, яку завели на нього в мгб урср. Хіба що у трішки зміненому вигляді – «Він – його – йому… (і довкруги)». Натомість справі дали назву «Шевченко». Такий псевдонім Юрій узяв для подальших конспіративних зустрічей із чекістом, який 18 вересня 1941 року у Харкові викликав його на допит. То був фарс і насмішка над тими, хто намагався схилити його до співпраці.  Адже подальші зустрічі мали відбуватися на лавці біля пам’ятника Тарасові Шевченку. І про це він так само через роки розповів. Бо йому справді не було жодних підстав це приховувати, як і свою літературну, наукову та громадську діяльність в роки Другої світової війни під гітлерівською окупацією у Харкові і Львові, а невдовзі – в країнах Європи і в США.

Чому ж він став об’єктом оперативної уваги тоді ще нквд урср, чому його не залишили у спокої і після завершення війни , та чому всі ці потуги не мали жодного успіху? Відповідь на ці питання дають розсекречені архівні документи.

Справа була заведена 18 жовтня 1950 року. У ній зазначалося, що «Шевельов Юрій, літературний псевдонім Шерех Юрій, перебуває за кордоном і проводить активну націоналістичну діяльність, співпрацюючи з еміграційною українською націоналістичною пресою». На нього зібрали досьє, в якому фрагментарно було відображене майже все попереднє життя. Зазначалося, що він є сином дворянина, полковника старої армії. Насправді його батько був генерал-майором російської імператорської армії. Але такі подробиці чекістів не надто цікавили. Записали зі слів і не перевіряли.

Про навчання повідомлялося, що він закінчив першу Харківську торговельно-промислову профшколу, у 1931 році – літературно-лінгвістичне відділення Харківського інституту народної освіти. Працював викладачем української мови, згодом – керівником курсу української і російської мови й літератури в газетному технікумі, одночасно був викладачем української мови в Українському комуністичному інституті журналістики. Із 1938 року – на викладацькій роботі у Харківському державному університеті імені Горького. У 1939 році захистив дисертацію і одержав звання доцента та вчений ступінь кандидата філологічних наук. У вересні 1941 року працював в університеті завідувачем кафедри мовознавства.

Саме тоді, ще до окупації Харкова гітлерівськими військами, Ю. Шевельов потрапив у поле зору працівників нквд. Потім він глумливо називав ту епопею «28 днів особливої служби соціалістичній батьківщині». Чекісти знайшли ті, ще довоєнні матеріали, і долучили їх до нової справи. Серед них – рапорт, зі змісту якого стає зрозуміло, чому саме до нього проявили інтерес. Раніше в деяких публікаціях зазначалося, що на нього нібито написав донос викладач інституту журналістики і сусід по будинку Михайло (в інших довідках – Мойсей) Файбішенко. Насправді, у рапорті записано, що «Шевельов має зв’язки і перебуває в хороших стосунках із Цибенком, Булаховським і Білецьким, які розробляються нами, крім того, має зв'язок з іншими працівниками Харківського держ. університету та інших наукових закладів… і може бути спрямований на розробку осіб із цього середовища, які нас цікавлять» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11890. –  Арк. 28). Тобто не він був об’єктом зацікавлення, а його хотіли використати проти інших.   

Відтак 18 вересня 1941 року його викликали на допит. Під час допиту ставили запитання про його соціальне становище і цікавилися, чому він досі приховував інформацію про батька. А ще змусили розкаятися в антирадянських висловлюваннях, зокрема, стосовно введення радянським урядом плати за навчання і відміну стипендій. Хотіли дізнатися його думку про ситуацію на фронті. З цього приводу він доволі відверто й сміливо, як на ті часи, зауважив, що Червона армія відступатиме, а гітлерівська наступатиме.

Після завершення допиту взяли підписку про нерозголошення самого факту виклику до нквд і змісту питань, які обговорювалися. «Я попереджений, – ішлося у підписці, – що у разі розголошення нестиму відповідальність за усією суворістю радянських законів військового стану, як за розголошення військової державної таємниці». Цю фразу він запам’ятав на все життя і неодноразово її згадував в інших ситуаціях уже за кордоном. Наступного дня – знову виклик на зустріч і настійливе прохання написати ще одну підписку схожого змісту, доповнену фразами про згоду надавати допомогу у викритті ворогів радянської влади.

Чекісти сподівалися одразу отримати викривальну інформацію на об’єктів оперативної розробки, з якими Ю. Шевельов підтримував тісні контакти по роботі. Натомість те, що він написав, їх розчарувало. Зокрема, про Леоніда Булаховського він зазначив таке: «…академік, дійсний член Академії наук урср. Знаю з 1927 р., ближче познайомився у 1936–1937 рр. Мій науковий керівник. У політичному відношенні уявляється мені людиною радянських поглядів і, попри все, цілком позбавленою тих націоналістичних поглядів, які йому приписувалися у пресі в 1937 р.».

Про завідувача кафедри мовознавства Володимира Цибенка повідомляв: «…Знаю з 1937 р., ближче – з 1939 р. У політичних висловлюваннях був завжди обережним і уникав їх. Основні теми наших розмов – господарсько-побутові і наукові (я консультував його стосовно дисертації)…».

А про вже згадуваного М. Файбішенка написав, що той «нині в армії добровольцем. Комуніст. Знаю з 1938–39 р. Як мій сусід по квартирі (мешкає навпроти) нерідко мене відвідував. Часто говорив на політичні теми, при цьому завжди загострено, підкреслено по-радянському» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11890. –  Арк. 11–12).  

Про інших – так само. При цьому акцентував увагу, що жодних антирадянських висловлювань з боку своїх колег і знайомих не чув. Можливо, він невипадково надавав такі характеристики, маючи щирі наміри у такий спосіб захистити їх від подальших переслідувань. З цього приводу в одній із довідок зазначалося, що органи нквд розраховували на нього як на особу, яка «мала близькі підходи до об’єктів розробки серед реакційної професури Харківського університету, але він дав їм позитивні характеристики і більше в заходах не використовувався» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11890. –  Арк. 240).   

Так закінчилися «28 днів особливої служби соціалістичній батьківщині». І ця фраза з довідки є визначальною у тій короткотерміновій епопеї не надто приємних контактів із органами нквд. Водночас усе те є важливим для пізнання багатогранної постаті Ю. Шевельова, його життєвого шляху і тих рішень, які йому довелося приймати у майбутньому.

Під час гітлерівської окупації Ю. Шевельов із жовтня 1941 року до лютого 1943 року жив у Харкові. З нацистами не співпрацював, бо негативно ставився і до фашизму, і до більшовизму. Попри це у радянський період на нього намагалися навісити ярлик колаборанта. Після заведення у 1950 році справи оперативної розробки органи мгб прагнули знайти на нього хоча б якісь компрометувальні матеріали стосовно цього. Але все марно.

Як свідчить одна з довідок мгб, датована груднем 1949 року, вдалося зібрати лише такі відомості: «Мешкаючи в окупованому Харкові, у 1942 році був ученим секретарем навчально-методичного комітету міської управи, а також був літературним редактором журналу «Український посів». Перебуваючи на згадуваній роботі, Шевельов упорядкував підручник української мови для 6 і 7 класів, який відділом пропаганди був прийнятий до друку, за дорученням відділу пропаганди написав анотації до рекомендованих театральних постановок, зробив зауваження до списку небажаних у бібліотеках авторів, зробив наукові дослідження, прийняті до друку в «Наукових записках історико-філологічного товариства» у Празі, систематично друкував статті в газеті «Нова Україна»,  входив до складу комісії зі складання нового українського правопису, а також був референтом з питань преси Харківської міської управи. У січні 1943 р. Шевельов разом з матір’ю втік із Харкова і упродовж 1943 року працював у Львові в українському видавництві» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11890. –  Арк. 91).

Після війни усі його публікації в зазначених газетах були знайдені органами мгб і досліджені під мікроскопом. Намагалися знайти якесь прославляння ним гітлерівського режиму і його керівництва. Але жодної крамоли у статтях не знайшли, адже вони мали суто науково-публіцистичний характер і стосувалися мовознавчих та історичних тем. І все ж у спокої його не залишили.

Особові і безособові контакти

На той період співробітники мгб через закордонні джерела з’ясували, що Ю. Швельов жив у Німеччині. Дізналися, що упродовж 1944–1945 років він працював у журналі «Дозвілля», потім – у редакції української газети «Час» у місті Фюрт, що в Баварії. Невдовзі переїхав до Мюнхена, став професором Вільного українського університету, захистив докторський науковий ступінь. Одночасно з викладацькою і науковою діяльністю, як зазначається в архівних документах, був ініціатором створення об’єднання українських письменників під назвою «Мистецький український рух» (МУР). Після від’їзду у 1948 році керівника МУРу Уласа Самчука до Канади очолив це об’єднання. До жодних політичних партій і організацій нібито не входив і водночас підтримував нормальні стосунки з представниками різних течій української еміграції – Іваном Вовчуком, Ярославом Стецьком, Іваном Багряним та іншими.

Усе це неабияк зацікавило керівництво мгб, яке вирішило розшукати Ю. Шевельова і ще раз спробувати схилити його до співпраці уже в умовах закордону. Це завдання доручили виконати агенту мгб, який у матеріалах справи фігурує на псевдо «Алекс». Той мав за підробленими документами дістатися Мюнхена,  прийти до Ю. Шевельова додому і заявити йому, що про його минулу діяльність під окупацією радянським органам все відомо, але він «може спокутувати свою провину, якщо чесно працюватиме для Радянського Союзу і за бажання може повернутися у майбутньому на батьківщину».   

Але поки розробляли відповідні заходи і складали плани, Ю. Шевельов із Німеччини виїхав. Тож «Алекс» його у Мюнхені не застав і повернувся ні з чим. Невдовзі отримали інформацію, що він виїхав до Швеції і нібито читає лекції в університеті міста Лунд. У 1954 році із москви до резидентури кгб в Стокгольмі надійшла вказівка знайти Ю. Шевельова і зібрати на нього інформацію. Але виконати це завдання не змогли – об’єкта зацікавленості ніде не знайшли. Відтак у травні 1957 року у Першому головному управлінні (зовнішня розвідка) кгб ссср винесли постанову про здавання справи до архіву через неможливість встановити його місце перебування.

Тим часом Ю. Шевельов уже п’ять років, із 1952-го, жив у США. Спершу два роки в Гарварді, потім – у Нью-Йорку. У нью-йоркському Колумбійському університеті його академічна кар’єра сягнула вершини. Там він став професором слов’янської філології, написав найповажніші наукові праці і отримав визнання найвідомішого славіста на Заході. Дослідження теми походження української мови стало центральним у його науковій діяльності. Своїми ґрунтовними працями він спростовував офіційну радянську доктрину про існування східнослов’янської єдності, «братньої колиски трьох мов: російської, білоруської та української». Ю. Шевельов довів, що в доісторичні часи ані східні, ані західні, ані південні слов'янські етноси не творили жодної спільної народності, а їхня мова споконвіку була діалектно диференційована. Тобто немає трьох братніх мов, які походять з однієї давньоруської мови, і, відповідно, немає і не було колиски трьох братніх народів.

Йому вдалося науково довести, що українська мова бере свій початок з VII століття, а завершує формування у XVI столітті. Це був серйозний удар по концепції «общєрусского язика» і по тій ідеологічно виплеканій теорії, яку всіляко  відстоювали і пропагували десятиліттями і століттями за вказівкою з кремля.  Саме це змусило кгб ссср у 1960-ті роки знову повернутися до постаті Ю. Шевельова.

Найперше спробували знайти підходи до нього через колишніх колег по роботі у Харкові. Відтак, як свідчать архівні документи, у 1961 році розшукали Мойсея Файбішенка,  колишнього викладача інституту журналістики і сусіда по будинку, з яким той раніше нібито був у приятельських стосунках. М. Файбішенко зізнався чекістам, що із 1941 року жодних контактів із Ю. Шевельовим не підтримував. Водночас від академіка Леоніда Булаховського чув, що той нібито після Швеції поїхав до США і там читає лекції в американських університетах. «Останній у розмовах неодноразово згадував Шевельова, висловлюючи думку про те, що радянська лінгвістична наука багато виграла б, якби Шевельова вдалося повернути до Радянського Союзу», – наводяться у довідці слова М. Файбішенка.

За таку ідею одразу вхопилися в кгб і у подальшому розглядали як один із основних варіантів широкомасштабних заходів зі схиляння Ю. Шевельова до відмови від своїх наукових висновків, повернення до срср і створення йому умов для подальших досліджень уже з позицій, схвалених партійним керівництвом у кремлі. Для здійснення цих задумів вирішили звернутися по сприяння до відомих науковців і письменників.

Спочатку поцікавилися думкою Л. Булаховського, визначного українського мовознавця, професора, члена-кореспондента Академії наук срср, директора Інституту мовознавства Академії наук урср. «Академік Булаховський на зустрічі 23 березня 1961 року, – зазначається в одній із довідок, – охарактеризував Шевельова як одного з визначних мовознавців. «Я, – сказав Булаховський, – завжди вважав Шевельова єдиним своїм наступником, якому я міг би заповісти свій науковий спадок» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11890. –  Арк. 156).  

За сприяння Л. Булаховського органи кгб мали намір розшукати Ю. Шевельова в США і вийти з ним на контакт. Але цей задум не вдалося здійснити. Через два тижні академік пішов із життя. Після цього випала нагода звернутися по допомогу у вирішенні цього питання до Олеся Гончара, тодішнього голови Спілки письменників урср. У червні 1961 року із нью-йоркської резидентури кгб срср надійшло повідомлення про те, що під час перебування у Нью-Йорку письменника сам Ю. Шевельов хотів зустрітися з ним, передавав через знайомих йому записку, але з якихось причин це не вдалося зробити. Крім цього, з’ясували, що О. Гончар навчався у книжково-газетному технікумі, а згодом у Харківському університеті, де тоді викладав Ю. Шевельов, тобто вони були давніми знайомими.

Як свідчать матеріали справи, голова кгб урср Віталій Нікітченко особисто переговорив з цього приводу з О. Гончаром. Вони обидва були членами цк компартії України, тож це не становило якихось труднощів. Письменник погодився надати допомогу. У цьому питанні заручилися згодою на проведення таких заходів і в керівництва цк кпу. Заперечень, згідно з резолюцією в документі, не було.

 Для обговорення подробиць цієї справи до О. Гончара відрядили оперативного працівника кгб урср. Коли той виклав увесь задум, письменник почав відмовлятися, пригадуючи обставини своєї поїздки до Нью-Йорка у 1960 році. Розповів, що тоді він отримав записку від Ю. Шевельова з проханням про зустріч. Про це він одразу повідомив працівникам представництва урср при ООН і попросив поради, як йому діяти. Ті не рекомендували йти на таку зустріч, оскільки Ю. Шевельов нібито негативно характеризується як особа з антирадянськими поглядами. Було ще одне запрошення на зустріч через професора Колумбійського університету, яке О. Гончар також проігнорував.

Пославшись на ці обставини, велику організаційну і творчу завантаженість і на те, що «він і В. Нікітченко не зовсім зрозуміли один одного», О. Гончар зрештою заявив, що зможе поїхати до Нью-Йорка лише через чотири роки, у 1965-му,  на ювілейну сесію Генеральної асамблеї ООН, і що навіть тоді йому не варто буде самому шукати зустрічі з Ю. Шевельовим, а слід зробити так, щоб це відбулося невимушено, «при нагоді».

Після відмови О. Гончара в кгб вирішили звернутися до старшого викладача Київського державного університету імені Тараса Шевченка Дмитра Прилюка, який іще до війни був аспірантом Ю. Шевельова в Комуністичному інституті журналістики. В старій агентурній справі знайшли позитивні відгуки мовознавця про свого талановитого учня. Після відпрацювання різних сценаріїв вирішили, що найкращим буде варіант, коли з Ю. Шевельовим у Нью-Йорку все ж зустрінеться не Д. Прилюк, а досвідчений працівник кгб. Адже планувалася ґрунтовна розмова, під час якої мали з’ясувати всі необхідні питання, і на місці, залежно від ситуації, прийняти рішення, що з ним робити далі: пропонувати співпрацю з органами кгб чи підтримувати надалі контакти на нейтральній основі. А як привід для зустрічі вирішили використати книжку Д. Прилюка «Село на нашій Україні» з дарчим написом і вітанням від нього. Так і зробили.

У жовтні 1962 року працівник кгб, який перебував у Нью-Йорку під прикриттям співробітника представництва урср при ООН і мав оперативне псевдо «Юрій», завітав до Колумбійського університету і розшукав кабінет, в якому Ю. Шевельов приймав екзамени у студентів. Він вибачився, назвався та передав вітання і книгу від Д. Прилюка. Як свідчить звіт «Юрія», Ю. Шевельов був зворушений цим візитом. Гортаючи з цікавістю книгу, він зауважив, що «вважав Д. Прилюка здібним студентом і хотів зробити з нього мовознавця, а він, бачите, став письменником». Після цього відклав прийом екзаменів і запропонував разом повечеряти в кафе для професорсько-викладацького складу на території університету.

Під час спілкування «Юрій» дізнався від Ю. Шевельова деякі подробиці його перебування в окупованому Харкові. Зокрема, той розповів, що «з наближенням фронту він намагався евакуюватися, без дозволу виїхав у якомусь ешелоні, який прямував на схід, але потрапив в оточення і не зміг виїхати. При німцях він не займався політичною діяльністю, але відверто заявляв про те, з чим був не згодний за радянської влади».

У подальшому «Юрій» порушив питання про можливість повернення вченого на батьківщину. При цьому спирався на думку Л. Булаховського, що навіть зможе у перспективі очолити Інститут мовознавства. Ю. Шевельов нібито з цікавістю до цього поставився, але все ж зауважив, що це не дуже реально. Мовляв, ще не настав для цього час і ті зміни, які відбуваються в срср, ще недостатні для того, щоб це обговорювати. На завершення розмови «Юрій» запропонував науковцю хоча б приїхати в Україну на певний час, а він по лінії МЗС зможе в цьому посприяти. Той відповів, що подумає над цією пропозицією.

У наступні десять років, як свідчать розсекречені документи, органи кгб спрямовували свою агентуру, а також на офіційній основі письменників і науковців, що виїздили за кордон, для подальшого вивчення Ю. Шевельова. Намагалися відстежувати його політичні погляди, контакти, ставлення до срср. Дехто з тих, хто з ним зустрічався, як от академік Іван Білодід, на той час директор Інституту мовознавства Академії наук урср, зазначав, що той стоїть на антирадянських позиціях і його не варто навіть запрошувати на міжнародні конгреси славістів. Відтак за його ініціативою у 1963 році комісія зі скликання такого конгресу в Софії винесла рішення, що того запрошувати недоцільно.

Натомість письменник Микола Зарудний, як свідчать документи, після зустрічі у США з Ю. Шевельовим схвально відгукувався про нього, щиро намагався переконати у необхідності повернення на батьківщину, казав, що від цього буде лише користь. Але той заявляв: як він може повертатися в Україну, «якщо Білодід очолює все мовознавство», і що йому відомо, «як висловлювався про нього Білодід під час підготовки до Софійського конгресу».

Зрештою, після ретельного вивчення усіх зібраних матеріалів у кгб дійшли такого висновку стосовно подальшої агентурно-оперативної розробки Ю. Шевельова: «Аналіз наявних матеріалів свідчить про те, що в оперативному відношенні «Шевченко» не може бути використаний. Нині він становить для нас інтерес як фахівець в галузі мовознавства, у зв’язку з чим бажане його повернення на батьківщину» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11890. –  Арк. 218). Тобто у цій ситуації ідеологічні і пропагандистські мотиви взяли гору. Важливіше було занурити Ю. Шевельова в радянське середовище, поставити у межі вже вироблених і затверджених компартійним керівництвом наукових напрацювань і поступово спонукати, а то й змушувати відмовитися від власних висновків і досліджень, зокрема з історії української мови і критики концепції «общєрусского язика».

«Бажане повернення на батьківщину…». Свого часу Ю. Шевельов таким безособовим реченням присвятив окреме дослідження для навчальних посібників. Це односкладні речення з головним членом у формі присудка, який означає процес, дію або стан, що не мають виконавця або відбуваються незалежно від нього. У цьому ж випадку все відбувалося не за правилами мовознавства. Виконавцями були працівники кгб, які діяли за своїми правилами. Але й не все залежало від них.  

«Розробляти неможливо завершувати»

У вересні 1972 року з нью-йоркської резидентури кгб срср надійшло повідомлення, що стосувалося безпосередньо Ю. Шевельова. Зазначалося, що він і надалі має великий авторитет серед української еміграції і що його кандидатура може бути висунута на посаду президента Українського конгресового комітету Америки на найближчих виборах цієї організації замість Лева Добрянського. Хоча сам Ю. Шевельов нібито свою згоду на це не надав. Крім цього повідомлялося: він серед свого оточення заявляє, що як український націоналіст Юрій Шерех (під таким псевдонімом друкувався у минулі роки) помер, а нинішній Юрій Шевельов, мовляв, діяльністю проти України займатися не буде.

З огляду на це в резидентурі вважали, що в цій ситуації необхідно все ж спробувати схилити його до поїздки в срср, де здійснити на нього відповідний вплив. Водночас в одній із резолюцій на документі зазначено, що без солідного запрошення він не приїде. Відтак поставили завдання придумати, як зробити, щоб він відгукнувся на таке запрошення.

Невдовзі, як свідчать архівні документи, трапилася відповідна нагода. У грудні 1972 року до США у відрядження виїздив письменник Павло Загребельний. Як і в ситуації з Олесем Гончаром, його попросили зустрітися з Ю. Шевельовим і в невимушеній бесіді проговорити питання про можливість приїзду в срср. Така зустріч справді відбулася, навіть дві. У перший день розмовляли у приміщенні Колумбійського університету. Під час розмови обговорювали різні теми, зокрема й про можливу поїздку. У звіті, складеному П. Загребельним, так переповідається реакція Ю. Шевельова:

« – Я мав поїхати до москви на конгрес мовознавців, – сказав Шевельов, – але мій колега з Вашингтону (?!) знайшов у вашому Кримінальному кодексі пункт, за яким мене могли там заарештувати й судити. Я не поїхав.

– Можу дати вам гарантії, – сказав Загребельний, – від імені Спілки письменників, до керівництва якої я якоюсь мірою належу, що ми домовимося з нашим урядом про вашу цілковиту безпеку. Ви будете гостем Спілки письменників».

Наступного дня Ю. Шевельов запросив гостя до себе додому. Там знову обговорювали тему майбутньої поїздки. П. Загребельний продовжував наполягати і наводив такі аргументи:

«…Справжні вчені, обдаровані люди українського походження рано чи пізно повинні прийти до свого народу. Така поїздка могла б стати початком чогось дуже важливого для кращої частини еміграції… Мені уявляється ваша подорож якимось урочистим актом. Скажімо, вас запрошує чи то Спілка письменників України, як знавця української літературної мови, чи товариство «Україна», вам пропонують програму, ви обговорюєте її з нашими товаришами з представництва ООН» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11890. –  Арк. 267).  

Щоб дотиснути Ю. Шевельова і зрештою переконати його в необхідності поїхати до срср, через три місяці на зустріч із ним відрядили «Юрія» – оперативного працівника кгб, який уже зустрічався з ним десять років тому під виглядом співробітника представництва урср при ООН. Така зустріч відбулася. Під час розмови, з-поміж іншого, знову зайшла мова про поїздку на батьківщину. Учений зауважив, що після спілкування з П. Загребельним схилявся до думки здійснити таку подорож у 1973 році, але не в складі туристичної групи, а за запрошенням. Водночас після публікацій у журналах «Мовознавство» і «Комуніст України», де про нього знову негативно згадували, вирішив   зачекати.

На запитання, що його найбільше непокоїть, відповів, що побоюється репресій з боку радянської влади. При цьому зазначив, що спеціально звертався з цього приводу за консультацією до одного із конгресменів США. Від нього отримав листа, в якому той висловлював припущення, що можуть притягнути до кримінальної відповідальності навіть за виїзд свого часу з срср без відповідного дозволу.  На це «Юрій» сказав, що у Ю. Шевельова немає підстав боятися за своє минуле, мовляв, є укази про амністію і є авторитетні люди, які його підтримають. Але Шевельов вагався.

У висновках про цю зустріч «Юрій» написав, що Ю. Шевельов попри зовнішню байдужість до поїздки в Україну все ж прагне до цього і хотів би бути визнаний на батьківщині як учений. Але про якісь оперативні контакти з ним не може бути й мови. Адже він «за своїм характером типовий вчений, навряд чи ходитиме на конспіративні зустрічі, розвідувальні можливості відсутні, має похилий вік». Водночас з урахуванням його великого авторитету і ваги в науковому світі «з ним необхідно продовжити роботу з офіційних позицій, наблизити до нас, організувати поїздку в Україну і з урахуванням його минулих зв’язків з націоналістами використати з контрпропагандистською метою». І на завершення звіту така фраза: «Очевидно, що також становить певний інтерес його робота над книгою «Історія української мови», оскільки нам, напевне, було б вигідно надати його дослідженням потрібне нам тлумачення і з наших позицій» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11890. –  Арк. 257).

Та попри всі намагання ані переконати Ю. Шевельова поїхати в срср у той період, ані змусити його відмовитися від своїх наукових висновків стосовно походження української мови працівникам кгб не вдалося. І ті намагання радше слід розцінювати не як жест доброї волі перед видатним науковцем, а як один із чергових «активних» заходів спецслужб, спрямованих на здійснення потрібного впливу на особу, загальновизнану й авторитетну у цивілізовану світі. Той «лагідний» тиск Ю. Шевельов витримав з честю. Відтак у кгб урср оперативну розробку стосовно нього змушені були завершити і здати справу в архів.

Уже після здобуття Україною незалежності Ю. Шевельов кілька разів відвідував різні українські міста. Став іноземним членом Академії наук України, почесним докторатом Харківського університету і Могилянки, кавалером ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Гроші, одержані від Шевченківської премії, передав на розбудову Української гімназії № 6 у Харкові. У Києві, Харкові та Броварах на його честь названо вулиці. У Харкові, попри протидію у 2013 році антиукраїнських сил, колишньої міської влади та обласної держадміністрації на чолі з Михайлом Добкіним, у 2022 році встановили меморіальну дошку на його честь на фасаді будинку, де він жив тривалий час.

Помер Ю. Шевельов 12 квітня 2002 року у Нью-Йорку.