Президент УНР Андрій Лівицький. Об’єкт розробки МДБ УРСР «Зубр»

У архівних документах розвідки про Андрія Лівицького згадується неодноразово, адже він був ключовою фігурою як у період проголошення незалежності України і її відстоювання упродовж 1917–1920 років, так і в часи боротьби за інтереси українців в еміграції. Свого часу, з нагоди Дня Соборності України, Служба зовнішньої розвідки України опублікувала статтю про епістолярну спадщину багаторічного Президента УНР у екзилі. Нині друкуються нові документи зі справи-формуляру «Зубр», які можуть доповнити насичений багатьма подіями життєпис Лівицького і ще раз засвідчити, що він був непересічною особистістю у справі українського державотворення.

У різні періоди української історії XX століття Андрій Миколайович Лівицький обіймав низку високих посад в органах влади УНР – член Української Центральної Ради, міністр юстиції та міністр закордонних справ, заступник Голови Ради Народних Міністрів, голова дипломатичної місії УНР в Польщі. Він також був одним із організаторів і керівників Трудового Конгресу України, який у січні 1919 року затвердив історичні документи – Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР та ЗУНР. Ще вагомішою була його роль в українському визвольному русі у міжвоєнний період. У той час він – прем’єр-міністр Уряду УНР, голова Директорії УНР та Головний отаман військ УНР після загибелі Симона Петлюри, Президент УНР в екзилі.

Не дивно, що діяльність А. Лівицького намагалися пильно відстежувати органи ВУНК-ДПУ-НКВС-МДБ СРСР. Попри зміну назв, усі ці радянські органи держбезпеки послідовно і наполегливо полювали на нього, починаючи ще з Всеукраїнської надзвичайної комісії.

У архівних фондах зберігається висновок, підготовлений начальником секретно-оперативної частини особливого відділу при Центральному управлінні надзвичайних комісій України Семеном Дукельським, стосовно звинувачення членів Уряду Української Народної Республіки і українських політичних партій в антирадянській контрреволюційній діяльності.

Перерахувавши всі видимі і невидимі гріхи Уряду УНР, з вини якого нібито «затягнулася громадянська війна і торжество соціалістичної революції в усьому світі» і який із-за кордону готує «нові авантюри й інтервенції для походу й завоювання України і Росії, щоб у потоках робітничо-селянської крові втопити справу визволення робітників і селян від гніту світового імперіалізму і світового капіталізму», кадровий чекіст висловив пропозиції стосовно покарання керівників українського уряду.

Зокрема, стосовно А. Лівицького вердикт звучить так: «Щодо заступника Голови Ради Міністрів і міністра юстиції в кабінеті міністрів  Б. М. Мартоса, міністра закордонних справ в кабінеті міністрів І. П. Мазепи в період польської окупації, заступника Голови Ради Міністрів і міністра юстиції в кабінеті міністрів В. К. Прокоповича, голови делегації з переговорів із Польщею про укладання оборонно-наступального союзу, члена Центрального комітету Української партії соціалістів-демократів Андрія Миколайовича Лівицького, як ворога народу, застосувати вищу міру покарання, але з урахуванням того, що він не заарештований, – визнати Андрія Миколайовича Лівицького поза законом»  (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10135.– Т.2. – Арк. 22).

Цей документ датований 20 січня 1921 року. На той час Армія УНР під натиском більшовицьких військ змушена була покинути територію України і перейти до Польщі й Румунії. А проти учасників національно-визвольної боротьби почалися репресії.

У документі нарівні із традиційними звинуваченнями у контрреволюційній діяльності цитуються окремі матеріали доби УНР, які нині є важливими для розуміння вчинків і настроїв тогочасних діячів. Так, наводиться текст подяки Голови Директорії УНР Симона Петлюри від 21 травня 1920 року голові дипломатичної місії в Польщі Андрію Лівицькому. «Шановний Андрію Миколайовичу, – йдеться в подяці, – 7 місяців тому Урядом Республіки була направлена до Польщі Українська дипломатична місія з метою укладання миру. Доручаючи Вам важку відповідальну роботу з керування місією, Уряд сподівався, що Ви своїм тактом і державним умінням зможете визначити вірний шлях роботи місії, як цього вимагають інтереси України, і доведете переговори до бажаного кінця… Завдяки Вашому такту, витримці і глибокій вірі в державницько-творчі сили нашого народу Ви безвідмовно віддалися важкій роботі, не дивлячись на недовіру і малодушність, які переважали серед непостійних кіл нашого суспільства як в Україні, так і за кордоном.  І нарешті Ваша робота призвела до бажаного завершення. Україна визнана як суверенна держава з боку Польської Республіки, і між обома укладені політична і військова конвенції, які дають нам підстави для зміцнення нашої державності і консолідації всіх наших творчих національних сил для блага нашої Республіки. Я впевнений, що досягнуті нашою місією в Польщі великі надбання будуть занесені в історію як сторінка нової ери нашого дійсно реального державного життя» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10135.– Т.2. – Арк. 30).

Попри те, що з роками значення цього договору неодноразово переосмислювалося, слова, висловлені в подяці від керівника Української держави, характеризують А. Лівицького, найперше, як вмілого дипломата, який у непростій ситуації успішно впорався із поставленим йому завданням. Йому вдалося знайти компроміс, який в тій ситуації, коли УНР опинилася за крок від поразки, дав змогу врятувати рештки армії і продовжити боротьбу ще на деякий час.

Сам Андрій Лівицький одразу після підписання Варшавського договору у одному з листів так висловлював свою позицію: «...Хай судить Нас історія, Ми з радістю приймемо вирок, навіть жорстокий вирок, аби він був винесений вільним українським народом в Незалежній Українській Державі».  

 Тим часом у ВУНК, а згодом в ДПУ УСРР вирок виносили за іншими критеріями. Після загибелі Симона Петлюри А. Лівицький обійняв посаду Головного Отамана військ УНР й очолив Директорію УНР, і відтоді він уже до кінця життя не залишався без пильної уваги з боку радянських спецслужб.

Як свідчать окремі оцінки А. Лівицького із архівних документів, він вирізнявся виваженою позицію із багатьох питань, серед представників інших країн мав реноме освіченого, європейського за поглядами, впливового лідера, з якими можна мати справу. Мав авторитет і серед свого оточення, яке відстоювало думку й надалі розвивати ідеї УНР і не полишати боротьбу за відновлення незалежності України.

Таку характеристику дав йому і один із колишніх соратників Андрій Головко, заарештований органами ДПУ і звинувачений в антирадянській контрреволюційній діяльності. У протоколі допиту від 23 листопада 1933 року він свідчив так: «Стосовно Лівицького, кандидатура його у жодного з членів керівної ланки не мала заперечень – в сенсі визначення йому ролі головного керівника політичного життя відродженої Укр. національної республіки. Досвідчений, по-європейському освічений політичний діяч ще з часів австрійського парламенту, українець, який пов’язав своє ім’я і долю з 1918 року з історією колишньої Української Народної Республіки в ролі глави одного із закордонних посольств уряду Директорії (Копенгаген). Водночас і серед українських емігрантських кіл, серед колишн. послів і голів місій Директорії, а також в низці урядів буржуазної Європи ця фігура користувалася відносно найбільшою питомою вагою» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10135.– Т.1. – Арк. 31).

Відтак радянськими органами держбезпеки на А. Лівицького в різні роки велися справи-формуляри, справи оперативної розробки та розшуку. При цьому з архівосховищ діставали матеріали ще доби Російської імперії. Так, серед архівних документів зберігається довідка із Центрального державного історичного архіву МВС СРСР на Андрія Лівицького, в якій зазначається, що він навчався в Київському університеті святого Володимира і, як свідчить повідомлення начальника Київського губернського жандармського управління, «у 1899 р. притягувався до дізнання і утримувався під вартою за підозрою в належності до РСДРП та участі в студентських заворушеннях». Далі йдеться про те, що А. Лівицький, юрисконсульт при повітовому з’їзді м. Лубни, у 1906 році притягувався до дізнання за антиурядову пропаганду. «У 1905–1906 роках, мешкаючи в м. Лубни Полтавської губернії, був членом місцевої організації Української партії «Спілка». З огляду на причетність його до «визвольного руху» в 1905 р. мав залишити службу в Лубенському окружному суді, де працював секретарем». Також зазначається, що у 1907 році він серед інших осіб притягувався до відповідальності у справі про «Лубенський революційний комітет» партії соціалістів-революціонерів і вироком військово-окружного суду у 1909 році був засуджений до відбуття покарання. (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10135.– Т.2. – Арк. 120).

Навіть попри деякі неточності, ці відомості свідчили про те, що А. Лівицький ще в юнацькі роки брав активну участь у громадсько-політичній діяльності, а уже в зрілому віці використовував набутий досвід під час проголошення і розбудови Української Народної Республіки. Він пройшов шлях покоління українців, яке на початку ХХ століття розгорнуло український рух на захист рідної мови, друкування газет і книжок українською тощо, популяризації українських п’єс у театрах, а невдовзі висунуло вимогу самостійності і соборності України.

У матеріалах справи зберігається ще один цікавий документ. Це довідка з Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва МВС СРСР. У ній зазначається, що у 1917 році А. Лівицький, за відомостями канцелярії Тимчасового уряду, значився Полтавським губернським комісаром Тимчасового уряду, а у 1919 році був міністром юстиції і закордонних справ уряду УНР.

Водночас ці документи формували лише біографічну складову фігуранта агентурно-оперативних справ. Обвинувальна ж складалася зі свідчень про його участь після смерті Симона Петлюри в консолідації розпорошеної української еміграції під егідою Державного Центру УНР в екзилі. Андрій Лівицький просував ідею створення єдиного політичного фронту українських партій.

Наріжним каменем діяльності А. Лівицького була популяризація ідеї незалежності УНР серед урядів країн світу, а також підняття рівня національної свідомості всередині радянської України й посилення невдоволення більшовицьким режимом. Для цього проводилася інформаційно-пропагандистська робота, створювалися повстанські загони та підпільні групи. Водночас він не був прихильником радикальних дій, методів терору чи непримиренного протистояння з опонентами до останнього подиху. Для нього і діяльності очолюваного ним уряду були характерні поміркованість, вірність парламентсько-­республіканським традиціям і чіткий державницький орієнтир. Це сприяло гуртуванню навколо нього однодумців і водночас спричиняло відтік до інших емігрантських організацій тих, хто прагнув більшої активності, рішучості, непримиренності і боротьби за національні інтереси будь-якими методами.

Тим часом, як свідчать архівні документи, у повоєнний період інтерес до особи А. Лівицького з боку радянських спецслужб уже був не такий, як у 1920–1930 роки. Зрештою, уже й стан здоров’я не давав йому змоги сповна віддаватися роботі на посаді першого президента Української Народної Республіки.  А загалом він упродовж двадцяти восьми років, із 1926 по 1954 рік, найдовше з усіх українських державних діячів, очолював Державний Центр УНР в екзилі.

Помер Андрій Лівицький 17 січня 1954 року. У матеріалах справи про це зазначено так: «У січні 1954 року Лівицький Андрій Миколайович помер, що підтверджується довідкою 1-го відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР. На підставі викладеного:

Загальносоюзний розшук  Лівицького Андрія Миколайовича припинити, розшукову справу № 32 на нього здати на зберігання в архівно-обліковий відділ КДБ при Раді Міністрів УРСР» (ГДА СЗР України. – Спр. 10135. – Т. 2. – Арк. 163–164).