Історія української зовнішньої розвідки як організаційної структури розпочинається 24 січня 1919 року. У цей день у штаті Політичного департаменту при Міністерстві внутрішніх справ Директорії Української Народної Республіки було створено перший підрозділ загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні – відділ закордонної інформації. Підрозділ проводив розвідувальну роботу щодо активних ворогів УНР, а також стосовно країн – потенційних противників Республіки і можливих союзників. Ця дата ознаменувала важливу віху, пов’язану із зародженням і становленням розвідувальної діяльності на землях України від доби УНР до наших днів. Ураховуючи значний внесок співробітників розвідки у справу забезпечення захисту національних інтересів України від зовнішніх загроз, Указом Президента України № 381/2018 було встановлено День зовнішньої розвідки України, що відзначається щороку 24 січня.

Після проголошення Незалежності України у 1991 році з метою інформування вищого державного керівництва України щодо актуальних питань в інтересах національної безпеки було створено Головне управління розвідки у складі Служби національної безпеки України.

У березні 2001 року був прийнятий Закон України «Про розвідувальні органи України». У ньому визначено мету, основні завдання та принципи роботи розвідувальних органів, встановлено їхні права і сфери діяльності, порядок взаємодії між ними та іншими державними органами, засади відносин з іноземними спецслужбами тощо.

У лютому 2004 року Указом Президента України був створений Департамент розвідки у складі Служби безпеки України на базі Головного управління розвідки та Управління радіоелектронної розвідки. У подальшому вони стали основою для формування Служби зовнішньої розвідки України.

14 жовтня 2004 року Президент України підписав Указ «Про Службу зовнішньої розвідки України», відповідно до якого Служба зовнішньої розвідки України починає функціонувати як окремий розвідувальний орган. 1 грудня 2005 року Верховною Радою України було ухвалено Закон «Про Службу зовнішньої розвідки України».

17 вересня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про розвідку». Серед іншого Законом уточнено основні завдання і сфери розвідувальної діяльності кожного розвідувального органу України. Також на законодавчому рівні створено розвідувальне співтовариство, визначено роль та місце суб’єктів цього співтовариства під час виконання завдань зі здобування розвідувальної інформації, сприяння реалізації національних інтересів України, протидії зовнішнім загрозам національній безпеці України.

На сьогодні Служба зовнішньої розвідки України як розвідувальний орган України входить до складу сил безпеки, а як військове формування – до складу сил оборони сектору безпеки і оборони України та, відповідно до визначених законом завдань, бере безпосередню участь у відсічі російської агресії проти України. 

Микола Красовський

Микола Олександрович Красовський народився 31 березня 1871 року в Києві в сім'ї православного священика. Службову діяльність почав у 1903 році помічником пристава у м. Ніжин Чернігівської губернії. З 1908 року  працював у Київській міській поліції. Упродовж певного часу виконував обов’язки начальника розшукового відділення. За короткий проміжок часу, очолюючи кримінальний розшук Києва, розкрив десятки резонансних злочинів і зарекомендував себе одним з кращих розшуковців.

Брав участь у розслідуванні однієї з найрезонансніших справ у дореволюційній царській росії, яка прогриміла на увесь світ – так званій «справі Бейліса» стосовно убивства 13-річного учня Києво-Софіївського духовного училища Андрія Ющинського. У скоєнні злочину намагалися звинуватити експедитора Київського цегельного заводу Менахема Менделя Бейліса, який нібито здійснив ритуальне убивство.  Завдяки наполегливості М. Красовського вдалося вийти на слід справжніх убивць і запобігти єврейським погромам у Києві.

Українська Центральна Рада залишила М. Красовського на службі як офіцера, який прийняв ідею національної державності. У березні 1917 року він був призначений комісаром кримінально-розшукового відділення міліції м. Києва. Київський кримінальний розшук очолював до червня 1918 року. Потім був членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором, входив до складу нелегального Комітету порятунку України. У липні 1918 року був заарештований німецькою контррозвідкою і згодом за вироком німецького воєнно-польового суду засуджений до двох років тюремного ув’язнення.

Після зречення від влади гетьмана П. Скоропадського  М. Красовський у грудні 1918 року був звільнений із в’язниці. Від квітня 1919 року працював у Міністерстві внутрішніх справ УНР. З травня 1920 року по кінець 1921 року очолював «Інформаційне бюро» Розвідочної управи Генерального штабу Армії УНР. На чолі цієї структури відзначався принциповістю і наполегливістю, приділяв багато уваги організації агентурної роботи, особисто розробляв ряд нормативних документів, закладаючи в них основи цієї специфічної діяльності національних розвідки і контррозвідки. Під керівництвом М. Красовського вдалося запобігти замаху на Симона Петлюру й затримати організатора цієї акції.

М. Красовський був непримиренним до ворогів УНР. Неспроста більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали «петлюрівською ЧК».

Після еміграції українського уряду на територію Польщі займався розвідувальною і контррозвідувальною роботою у нових умовах. У 1934 році під час спроби пробратися на територію України з розвідувальним завданням від спецслужби Державного центру УНР у екзилі був затриманий органами дпу срср. Подальша доля невідома (ймовірно, був розстріляний).

Доля членів родини на сьогодні невідома.

За новітніх часів про полковника Армії УНР М. Красовського як одного з найвизначніших представників національних спецслужб періоду Української революції 1917–1921 років і творців української розвідки написано низку статей і нарисів у ЗМІ та книгах, знято документальний фільм і створено художній портрет. У 2022 році з метою увічнення пам’яті М. Красовського встановлено меморіальну дошку на будинку, де він мешкав у Києві на вул. Ярославів Вал, 21/20а.

Всеволод Змієнко

Всеволод Юхимович Змієнко народився в Одесі 16 жовтня  1886 року. Там же отримав спеціальну освіту у піхотному юнкерському учили­щі, після чого 1 серпня 1905 року розпочав військову службу. У 1913 році закінчив Миколаївську Академію Генерального шта­бу і вже з 26 серпня 1914 року протягом року командував ротою. Згодом служив у Генштабі російської імператорської армії на різних посадах.

За часів Центральної Ради обіймав низку командних посад в Армії УНР. У період Директорії УНР працював у Генеральному штабі, де безпосередньо був причетний до військової розвідки. На початку 1920 року був призначений начальником штабу 6-ї стрілецької дивізії. Після поразки Визвольних змагань­ перебував у таборах інтернованих на території Польщі. Із 1922 року – генерал-хорунжий Армії УНР. Упродовж 1928–1936 років очолював спецслужбу Генштабу Військового міністерства Державного центру УНР у екзилі.

На цій посаді важливого значення надавав роботі розвідки, зокрема збиранню інформації про становище в Україні з метою підготовки умов для повалення радянської влади і відновлення незалежності й державного суверенітету республіки військовою інтервенцією ззовні і активізацією партизансько-повстанського руху на території усрр. Завдяки В. Змієнку вдалося здобути документальні свідчення про голод в Україні. Ці відомості використовували для підготовки листівок, відозв, звернень, привернення уваги світової громадськості до подій в Україні, і в такий спосіб впливу на вище партійне керівництво срср.

У Всеволода Змієнка Україна була розділена на райони приблизно в межах старих повітів. До кожного району він мав шифр. У шифрованому вигляді описувався стан справ у сільському господарстві, промисловості, радянських закладах, настрої людей тощо. Була налагоджена робота розвідувальних пунктів переправи через польсько-український кордон, сформована мережа кур’єрів, розроблено інструкції стосовно діяльності агентури, дотримання умов конспірації, підготовки документів, шифрування важливих відомостей.

Після ліквідації спецслужби у 1936 році В. Змієнко і надалі займався різними уенерівськими урядовими справами. Помер у Варшаві 30 жовтня 1938 року.

Ольга Басараб

Басараб Ольга Михайлівна (уроджена Левицька) народилася 1 вересня 1889 року в с. Підгороддя  (сучасна Івано-Франківщина). Освіту здобувала у приватному пансіоні для дівчат у м. Вайсвассер (нині м. Біла Вода, Чеська Республіка), а потім – у ліцеї Українського інституту  для дівчат у Перемишлі (нині м. Пшемисль, Республіка Польща) та на курсах Віденської торгової академії.

Із 1910 року жила у Львові, працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку, була членом головного відділу львівської «Просвіти». У 1914 році вийшла заміж за студента «Політехніки» Дмитра Басараба, який невдовзі у роки Першої світової війни загинув на італійському фронті. У той час брала активну участь у громадській роботі – у віденському Українському жіночому комітеті допомоги пораненим українським воїнам австрійської армії, Українській Лізі миру й свободи та Українській секції Міжнародної організації Червоного Хреста, від якої за подвижницьку роботу була удостоєна срібного ордена. Разом із подругами створила першу жіночу чоту при формуваннях Українських січових стрільців.

У період Директорії УНР працювала секретарем Українського посольства у Фінляндії, а згодом – бухгалтером посольства УНР у Відні. Водночас діяла в інтересах відділу закордонної інформації (розвідувального) Політичного департаменту МВС УНР. У 1923 році переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу Українок у Львові, активно співпрацювала з Українською військовою організацією та її розвідкою, була зв’язковою.

9 лютого 1924 року заарештована польською поліцією. Під час обшуку в її помешканні знайшли детальний опис польської армії німецькою мовою; пачку екземплярів стислих розвідувальних інструкцій розвідувального реферату з поясненнями, як проводити розвідувальні акції; зшиток чорнових записів із відомостями про стан поодиноких полків і відділів, організацію польського розвідувального апарату з поданням прізвищ і звань; інструкції Української військової організації стосовно ведення розвідувальної роботи; реферати про способи і тактику повстанської боротьби; плани польських військових казарм; витяги з таємних наказів військових частин тощо.

Під час допитів із застосуванням тортур нікого із членів підпільної організації не виказала. 12 лютого Ольгу Басараб знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери. Згодом офіційне повідомлення про самогубство опротестувала громадськість.

Похована на Янівському цвинтарі у Львові. Могила Ольги Басараб стала об’єктом паломництва українців, а ім’я оповите ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.